Theatre.love - це соціальний проєкт, що популяризує та розвиває театральне мистецтво України, роблячи театри ближчими до людей. Якщо тобі близька така ініціатива – ти маєш можливість підтримати Theatre.love фінансово і вплинути на його подальше майбутнє.
Під час будь-якої вистави за лаштунками відбувається свій «спектакль», який завжди залишається невідомою таємницею, адже на цю виставу глядачі не допускаються... Театральне життя на сцені і реальне життя за кулісами - подібна «подвійна гра», цілком по-шекспірівськи, дозволяє поглянути на театр, як на життя, і на життя, як на театр.
Майже усю виставу був позивтивний настрій, у виставі було дуже багато гумору, сміявся увесь зал. Протягом усієї вистави з інтересом очікуєш, чим все закінчиться. Настрій після перегляду вистави був піднесений та чудовий. Жарти та гумор у вистав вдлаися на всі 100%. Це мистецтво вищого рівня, коли актори вміють та не бояться сміятися самі над собою, здатні до самоіронії та самосарказму. Глядачі дійсно побачили у цій виставі усі нутрощі театру - і ззовні і всередині - і як проходять генеральні прогони, і що відбувається на зворотньому боці сцени, там, за лаштунками, і як потім відіграють виставу, коли щось пішло не так, але шоу має продовжуватися. Кожен герой вистави - узагальнений дещо перебільшений, але тим не менш, справжній образ існуючих у театральному житті акторів - і старіюча колись поважна акторка-пріма, а наразі - власниця театру; і інша ж старіюча акторка - вічна її суперниця та конкурентка, її чоловік-актор, що опікується своєю зовнішністю; і молодий актор, який хоче не просто грати , а зрозуміти суть кожної мезансцени, при цьому згодного грати у такій низькопробній виставі, аби лише грати та набратися досвіду; і молода особа без акторського таланту, яка забуває слова, зовсім не вміє грати та яку взяли на роль у виставі лише за те, що вона подобається режисеру; і старий актор, який тепер здатний лише на пияцтво. І нарешті сам режисер - сповнений бажання створити шедевральну, геніальну виставу, але при цьому сам не розібрався до кінця у змісті та сенсі тих, чи інших актів та дій вистави, говорячого про високе та тим не менш, не нехтуючого «неробочими» відносинами з помічницею Поппі та актрисою Брук. В кінці репетиції вже ніхто не вірить у цю виставу, навіть режисер каже що повісив на тетральну касу табличку з написом «Глядачі на виставу не допускаються», але при цьому кожен із акторів розуміє свій обов’язок зіграти цю фарсову виставу до кінця, навіть, коли все вже настільки перекрутилося, що вже невідомо, де закулісся, а де сцена. Кажучи словами одного із персонажів: «Этот спектакль - не что-нибудь, а - так сказать!». Усім акторам майже повністю вдалося передати образи, ніхто не боявся здатися смішним. Дещо не вистачило віддачі від акторок, які грали Додді та Белінду, хотілося би більше справжності та щирості. Актори, що грали слюсаря Тіма та актора Філіпа - сподобалися найбільше.
Перший антракт починався з легкого сміху і так продовжувалось до кінця першого акту, але перший акт йде 1.45 хв. - це дещо втомлює, бо деякі моменти затягнуті, а затягування губить позитивний настрій у глядачів. Деякі не можуть дочекатися кінця і йдуть, а тому не мають можливості подивитися другий акт, який вибухає своїми жартами. Після другого акту настрій чудовий,бо регоче вся зала. В тому числі і актори, які сидять в залі і дивляться на своїх колег. А в деяких моментах просто впізнають себе. Вистава про виставу. Про закулісні інтриги і відносини артистів між собою, їх жартівливе ставлення до професії, так як це фарс, то емоції та взаємини дещо перебільшені, але це придає тільки додаткового гумору. Взагалі цікаво подивитися як готують на театральній кухні. Акторам вдалося передати свої образи з легкістю, і вони чудово попадали в свою вікову категорію. А от жіночий склад, потребую дещо омолодження. Бо виглядали якось неорганічно. Хто знає, може це такий прийом режисера, щоб показати ще більше абсурдність того, що відбувається на сцені. Театр наразі оновлюється і це добре. Бо театр з чудовими виставами, а все ще застряг в радянському союзі. Наразі у них чудова кава, брендвол, продукція із символікою. Але все той самий протяг у приміщені. Я розумію, що ще не включили опалення, але хотілось ще трошки тепла в глядацькій залі.
Сюжет розповідає про театр. Про те як створюють вистави. Дуже цікаво спостерігати за тим, як актора змінюються, як поводять себе в моменти гри і в перервах. А в загалі це просто кумедна історія, яку ще й дуже гарно поставили . Раджу тим хто хоче посміятися. Актори були неперевершені. Спочатку, в перші хвилини здалося що все дуже не цікаво, актори переграють. Але потім зрозуміло, що це задум і після цього ставало тільки краще .
У 1983 році вступив до Київського театрального інституту ім. Карпенко-Карого (майстерня Ірини Молостової), але закінчивши перший курс був призваний до лав радянської армії. Після армії відновився на акторському курсі під керівництвом Григорія Кононенко. Згодом, вирішує перейти на кафедру режисури до майстерні Едуарда Митницького. Є випускником Київського національного університету театру, кіно і телебачення імені Івана Карпенка-Карого 1991 року.
В якості режисера працював в багатьох театральних колективах як Києва, так і України. Так, зокрема працював в таких театрах, як Київський академічний театр драми і комедії на лівому березі Дніпра, Київський академічний театр юного глядача на Липках, Київський академічний Молодий театр, Київський академічний драматичний театр на Подолі, Новий драматичний театр на Печерську, Національний академічний театр російської драми імені Лесі Українки, Харківський академічний український драматичний театр імені Тараса Шевченка, Одеський академічний український музично-драматичний театр ім. В. Василька та Одеський академічний російський драматичний театр, також працював в форматі антрепризного театру з концертним агенством «Пале-арт» (вистава «Ladies’ Night»).
Нині Юрій Одинокий є режисером-постановником Національного академічного драматичного театру ім. Івана Франка. В складі трупи він з 2006 року.
Здобувши певну відомість серед мистецького світу України, неодноразово отримував запрошення працювати у складі експертної групи театральної премії «Київська пектораль» та у складі експертної групи міжнародного літературного конкурсу Коронація слова.
В якості актора знімається в кіно.
1984-1991 - Державна художня середня школа імені Т.Г. Шевченко
1991-1997 - Національна академія образотворчого мистецтва і архітектури, театрально-декораційне відділення, майстерня Д. Лідера, А. Бурліна
1993 - художник-постановник в театрі
1995 - стажування в Міжнародному літньому молодіжному університеті, Франція
Рік випуску 1996 - стажування на Театральному фестивалі, Авіньйон, Франція
Рік випуску 1996 - працює в Київському академічному театрі драми і комедії на лівому березі Дніпра
1997 - головний художник в Київському академічному театрі драми і комедії на лівому березі Дніпра
Народився у театральній сім'ї.
З 1988 по 1995 роки працював в Київському національному академічному театрі російської драми імені Лесі Українки.
В Театрі драми і комедії на лівому березі Дніпра працює з 1995 року.
Пише під псевдонімом Лев Хохлов. Автор п'єс «Гіркий роман», «Довершений Чарлі», сценаріїв серіалів «Замкова щілина», «Прибулець». Здійснив пластичне рішення і створив хореографію в 15 виставах, серед яких: «Рогоносець» Фернана Кроммелінка (1998), «Небезпечні стосунки» П'єра Шодерло де Лакло (2007).
Лауреат професіональної театральної премії «Київська пектораль» в номінації «Найкраще виконання чоловічої ролі другого плану» за роль Міши у виставі «Море… Ніч… Свічки…» за п'єсою Йосефа Бар-Йосефа «Це велике море».
Режисер телесеріалів «Колишня» (2008), «Лише кохання» (2010).
У 2009 році на сцені Київської академічної майстерні театрального мистецтва «Сузір'я» поставив виставу за своєю п'єсою «Довершений Чарлі».
Неоніла Білецька – актриса у третьому поколінні. Представниця великої акторської династії Білецьких-Носсер (бабуся, батьки, сестра, діти, онуки та чоловік, що з ним відсвяткувала золоте весілля).
Бабуся, Яніна Єнджієвська, була актрисою пересувного театру в Харкові, в театрі служила і мама, інші родичі працювали в антрепризах та театрах у Кіровограді, Ужгороді, Полтаві. Першу роль майбутня прима Театру на Лівому березі зіграла у 7 років. Текст цієї ролі вона пам'ятає й досі. Треба було вийти на сцену з лялькою та голосно вимовити: «У неї німець ручку відірвав...»
Бабуся мріяла бачити в Неонілі Надію Нежданову, модну тоді співачку, яка разом із Сергієм Лемешевим співала по радіо арії з опер, але з першого разу внучка до театрального інститут не вступила. Влаштувалася на «разові» у російський театр у Кіровограді і пройшла шлях від «разових» до народної артистки України. Закінчила Державний інститут театрального мистецтва у Москві, курс відомої актриси МХАТу Ольги Андровської.
У 1971 році стала Заслуженою артисткою УРСР.
У 1978 році присвоєно звання Народної артистки УРСР.
З 1979 року працює в Київському академічному театрі драми і комедії на лівому березі Дніпра.
У 2003 році — лауреат професіональної театральної премії «Київська пектораль» у номінації «Найкраще виконання жіночої ролі» за роль Місс Клакетт у виставі «Глядачі на виставу не допускаються!».
Українська акторка театру та кіно, Заслужена артистка України.
В ранньому дитинстві мріяла стати професійною балериною, однак батько випадково записав її у драматичний кружок. За словами самої акторки, вона про це не шкодує.
З 1973-1975 працює у Миколаївському драматичному театрі ім. Чкалова, з 1975 по 1988 — у Кримському академічному російському драматичному театрі ім. М. Горького, з 1988 по 1992 — у київському Молодіжному (нині Молодому) театрі.
З 1992 — акторка Київського театру драми і комедії на лівому березі Дніпра.
Одружена з Олександром Ганноченком — актором Київського театру драми і комедії на лівому березі Дніпра. Має двох дітей від нинішнього шлюбу.
З дитинства майбутній актор мріяв стати військовим пілотом - навіть збирався поступати до авіаучилища, однак ще в дев'ятому класі пробив ножем око, через що його мрія так і не здійснилася. Навчався у дитячій театральній студії ім. А. Гайдара, після закінчення школи протягом року працював токарем на заводі "Київгеофізприлад".
З 1991 грає у Київському театрі драми і комедії на лівому березі Дніпра, часто виконує головні ролі.
Після ролі криміналіста Іннокентія Садовського у телевізійному серіалі "Повернення Мухтара" набув популярності.
Валентин Томусяк - український актор театру і кіно. Народився 20 січня 1983 року. З 1990 по 2000 рік навчався в школі в місті Жовті Води, після чого відправився вступати в акторський ВУЗ столиці. У 2004 році Валентин став випускником курсу В. Судіна в Київському Національному Університеті театру, кіно і телебачення. Відразу після отримання диплома актор увійшов до творчого складу Київського театру юного глядача на Липках. Його можна було побачити в спектаклях «Божевільний день» (в ролі Фігаро), «Лісова пісня» (в ролі Лукаша), «Сон літньої ночі» (в ролі Лізандра), «Роман доктора» (в ролі Доктора) і «Ярмарковий гармидар»(у ролі Птахолова). У 2010 році Валентин виконав головну роль Чарлі Гордона в постановці народного артиста України, а також провідного актора театру Драми і Комедії на Лівому Березі Льва Миколайовича Сомова «Досконалий Чарлі» за твором фантаста Деніеля Кіза «Квіти для Елджернона», поставленої ним в стінах київського театру «Сузір'я».
Зараз актор підкорює театральні підмостки Київського академічного театру драми і комедії на лівому березі Дніпра під керівництвом Едуарда Марковича Митницького. Томусяк швидко влився в творчий колектив і вже встиг виконати безліч різноманітних образів в постановках київських режисерів. Він найбільше запам'ятався і полюбився театральним гурманам за ролями Джефа з драми «Так закінчилося літо» (постановка Едуарда Митницького за романом Ярослава Стельмаха «Люсі Краун»), Філіпа Брента в комедії Юрія Одинокого «Глядачі на спектакль не допускаються!» за п'єсою «Театр» і Кінесия з вистави Андрія Білоуса «Чого хочуть жінки?» за творами Арістофана «Лісістрата», «Жінки в народних зборах» та «Арханяне».
Вперше на екрані Томусяк з'явився в епізодичній ролі Дота в молодіжному комедійному серіалі «Леся плюс Рома», який вийшов на екрани в 2005 році. В 2006 він виконав невелику роль Льончика в російському комедійному фільмі «Стара подруга» режисера Олександра Копєйкіна. Далі Валентин відточував свої акторські навички в серіалах, серед яких «Серцю не накажеш» (де він виконав роль Тимура), детективна стрічка «Саквояж зі світлим майбутнім» Вячіслава Криштофовича, мелодрама «Тільки кохання», сімейна драма «Віра. Надія. Любов» режисера Олексія Рудакова та епізоди мелодраматичного серіалу «Жіночий лікар», що вийшов на екрани в 2010 році. Також Томусяк виконав одну з ролей у російській комедії Олексія Мамедова «Дім, милий дім» (2008).
Взимку 2014 на українські екрани вийшла нова комедія, знята режисером Олексієм Шапаревим «Київський торт», де Валентин виконав одну з головних ролей, а на знімальному майданчику працював з молодим нащадком акторської династії Ступка - Дмитром Ступкою, молодою актрисою та популярною блогершою Діаною Сиротіною, українським шоу-меном Андре Таном, телеведучим і актором Юрієм Горбуновим та багатьма іншими.
В перші роки життя Алла Масленникова мріяла саме про кар'єру балерини, однак доля розпорядилася інакше, про що актриса зараз зовсім не шкодує.
Отримавши атестат, Алла відправилася до Воронежа вступати до вузу. З першої спроби талановитій дівчині вдалося стати студенткою Інституту мистецтв, вона вибрала акторський факультет. У стінах цього вузу Алла Масленникова не тільки набула професію, а й знайшла свою любов.
Її обранцем став старшокурсник Олег, також навчався на акторському факультеті. Відомо, що вони вступили в шлюб в перервах між університетськими парами. Майбутня зірка прогуляла історію музики, а її обранець пропустив науковий комунізм.
Алла Масленникова рано стала матір'ю. Дочка Катерина народилася ще під час проживання пари в студентському гуртожитку. Робота в театрі У 1979 році сім'я, що складається вже з трьох осіб, влаштувалася в Києві, куди молодят переконали перебратися батьки Олега.
Незабаром Алла стала завсідником «Театру на лівому березі», вона була зачарована спектаклями Митницького. Дівчина тоді поставила собі за мету стати актрисою цього чудового театру, яку здійснила в 1989 році.
Найпопулярнішими постановками з її участю стали спектаклі «Одруження», «Вічний чоловік», «Голубчики мої».
В своєму першому фільмі знялася ще під час навчання на першому курсі. Звичайно ж, в бойовику «Капкан для шакала» їй дісталася епізодична роль, що не подарувала майбутній зірці популярності. Далі була тривала перерва в зйомках, під час якого Алла грала в театрі.
Тільки в 2002 році Масленникова знову почала зніматися. Невелику роль ще тоді маловідома актриса отримала в кримінальному телепроекті «Нероби». Далі були зйомки в серіалі «Леді Мер», в якому Алла блискуче втілила образ фатальної жінки Монастирській. Потім її запросили в австрійську комедію «Голубая луна», довіривши роль вчительки.
«Жіноча інтуїція» - телепроект, завдяки якому стала зіркою Алла Масленникова.
У 1983 році закінчив Київський національний університет театру, кіно і телебачення ім.І.К.Карпенка-Карого, курс засл. діяча мистецтв України М.М.Карасьова.
У Театрі драми і комедії на лівому березі Дніпра працює з 1985 року.
Кияшко Сергій Олександрович сценічну діяльність розпочав у 1997 році в Каланчацькому філіалі Херсонського обласного театру драми та комедії на посаді артиста допоміжного складу. І вже перші творчі роботи, неабиякий сценічний талант, надзвичайна працездатність, довели, що до театрального мистецтва Херсонщини прийшов обдарований актор з великим майбутнім.
Справжній розквіт акторського таланту Кияшко С.О. пов'язаний з Херсонським обласним академічним музично-драматичним театром ім. М.Куліша., у якому він працює з 1999 року. Крок за кроком долаючи східці професійного вдосконалення, пройшов складний шлях від актора початківця до артиста драми вищої категорії.
Загальне визнання актору принесла роль Потьомкіна у виставі «Фаворит. Князь Потьомкін Таврійський», за виконання якої у 2008 році Сергій Кияшко був визнаний кращим актором 72-го театрального сезону та отримав «Акторську премію імені народного артиста УРСР Є. Матвєєва».
У 2006 році закінчила Київський національний університет театру, кіно і телебачення ім.І.К.Карпенка-Карого, курс нар. артиста України, нар. артиста Росії Е.М. Митницького.
У Театрі драми і комедії на лівому березі Дніпра працює з 2004 року.
З 1996 по 2001 рік працював в Київському академічному Театрі юного глядача на Липках.
У Театрі драми і комедії на лівому березі Дніпра працює з 2004 року (з перервою 2006-2012 рр.)
У 2003 році закінчив Київський національний університет театру, кіно і телебачення ім.І.К.Карпенка-Карого, курс засл. діяча мистецтв України, нар. артиста України Л.С. Танюка.
2003 - 2011 - артист Київського театру «Вільна сцена».
В Театрі драми і комедії на лівому березі Дніпра працює з 2011 року.
Серед інших театрів України Київський державний академічний театр драми і комедії посідає особливе місце. Театр, що виник на хвилі демократичних змін у суспільстві наприкінці 70-х років XX століття, сьогодні є широко відомим і популярним у глядачів, авторитетним серед фахівців.
Перший збір трупи театру відбувся 7 вересня 1978 року, а перша прем'єра – 21 квітня 1979 року у приміщенні Республіканського театру ляльок по вул. Ш. Руставелі, 13 («Высшая точка – любовь» Р. Фєдєньова).
Багато років театр не мав власного приміщення. Вистави відбувалися у всіх театрах Києва і майже у всіх палацах культури міста, у тому числі у Палаці «Україна» та Жовтневому палаці. У травні 1982 р. міська влада передала молодому театрові будівлю кінотеатру «Космос» на Лівобережному масиві. В цій будівлі силами колективу був влаштований «Театр у фойє» – перша мала сцена у тогочасному Києві та, можливо, і в Україні. Перебудоване приміщення стало першим театром на київському лівобережжі, а також першим театром у Києві за повоєнні роки.
Театр працює двома мовами.
За час існування премії «Київська пектораль» театр отримав 15 нагород майже у всіх її номінаціях.