Подобається Theatre.love? Зробімо його кращим разом!
Theatre.love - це соціальний проєкт, що популяризує та розвиває театральне мистецтво України, роблячи театри ближчими до людей. Якщо тобі близька така ініціатива – ти маєш можливість підтримати Theatre.love фінансово і вплинути на його подальше майбутнє.
« From Germany With Love »
Ви чули коли-небудь про місто Зенфтенберг? Ні? Не хвилюйтесь, потренувавшись кілька разів ви зможете правильно вимовити його назву.
Більше того, завдяки театру Лесі маєте шанс відкрити для себе це маленьке місто між Дрезденом і Берліном.
Його мешканці відправили вам посилку, наповнену відбитками їхнього життя в Брандербурзі – однієї з федеративних земель в Німеччині з великим вугільним басейном. Розкриваючи її, ви познайомитесь з молодою жінкою, яка поїхала із Зенфтенбергу аж до Австралії, аби стати пекарем, а потім повернулась і відкрила найкращу пекарню в місті.
Перед вами також постане старий чоловік, який колись очолював шахту, а тепер керує шахтарським хором, всі учасники якого мають понад 80 років. Вам навіть пощастить почути одну з їхніх улюблених пісень. Ви зустрінете двох дуже яскравих 10-річних хлопчиків, соціального працівника, молоду маму, місцеву вчительку і багатьох інших. Ви покуштуєте те, що люблять їсти мешканці Зенфтенбергу, і врешті-решт, сподіваємось, (в)пізнаєте частинку їхнього життя – сліди печалей і радостей людей з маленького міста за 1500 кілометрів від нас. І, можливо, географія перестане мати таке велике значення.
« Morituri te salutant »
« Хочу заміж »
Комедія, водевіль
« Хмарочос »
Комедія
« Сон Аліси »
Притча
« Запрошення на страту »
Це була вистава-гра, де глядачі брали безпосередню участь в ході вистави. Гра триває доти, доки глядачі не вирішать її завершити або не завершиться історія. Було інтригуюче, захопливо, непередбачувано, унікально та неповторно. Місцями було весело, місцями охоплювало зло. Необхідність постійної включеності увесь час тримає в тонусі. Переказувати хід історії недоречно, адже її треба програти особисто, щоб це була ваша історія. Формат - кльовий. Театр Лесі - місце, де продають і купують культурно-мистецькі ідеї і так має бути.Сюжет у кожний момент вистави був непередбачуваний з двох причин - унікальні історії жителів маленького містечка Зенфтенберга та унікальні глядачі та їхнє прочитання, інтерпретація та реакція на ті історії. З глядачами гралися автори перформансу і глядачі, в свою чергу, гралися, хоч і в заданих умовах. Вистава підійде усім, хто ще застав Радянський союз, усім, хто яро прагне до ЄС, усім, хто має гендерні стереотипи, усім, хто працює з правами людини, культурологам, історикам, перформерам. Актори - це глядачі, а яка краща гра, ніж життя?! Перед виставою варто відпустити зовнішній світ, вимкнути гаджети, втамувати голод та спрагу, щоб ніщо не відволікало. А також розслабитися і дозволити собі грати. Там зовсім нема ремонту, але хороше технічне обладнання. Супер-привітний персонал, зручні крісла.
Вистава була огорнута таємничістю. Перед виставою всім сказали що до залу нас впустять лише коли всі зберуться. Тому ми чекали під дверима. Питім, коли зайшли в середину то замість звичайних рядів стільців побачили, що їх вистроїли в коло. То було інтригуюче. Вистава в мене викликала дуже протилежні відчуття. Часом хотілось встати і вийти, бо деякі питання які там піднімалить для мене особисто не зручні. Часом було цікаво і смішно. Сред зали стоїть велика скриня. В неї жителі маленького німецького міста склали подарунки і листи для Львів'ян. Ми по черзі їх розпаковуємо. Читаємо листи і реагуємо на них. Листи з порадами. На приклад -- відкрити серце до росіян і жити з ними в мирі. Режисер чекав певно якоїсь реакції. Проте її не було. Бо таких як я хто не хтів говорити про це багато. в мене вистава викликала ті самі емоції що й укр. новини. Негативні. Можливо вона підійде молодим людям які ще мають якісь сподівання і надіїї щось комусь доводити. Переконувати когось в своїй правоті. Можливо ще декілька років тому це мало якийсь сенс, проте зараз ситуація змінилась. Мені соромно розказувати іноземцям про свою країну. І я вважаю що їм то не потрібно.
Театр Лесі – це простір. Сцена, рубка, фойє, кабінети, коридори, гримерки, галереї, цехи, балкони і кімнати з мітлами.
Театр Лесі – це люди, які наповнюють простір. Чоловіки і жінки. Без огляду на вік, національність, релігію чи сексуальну орієнтацію.
Театр Лесі – це питання, відповіді на які шукають ці люди. Актуальні і вічні, загальнолюдські і вузькопрофільні, персональні і злободенні, закриті і відкриті. Найважливіше – бажання їх ставити.
Цей театр пережив карколомні злети і падіння. Якщо лише перелічити всі його назви, то це займе цілий великий абзац. Ми не будемо цього робити зараз. Не тому, що хочемо їх забути. Для нас важливо їх пам’ятати. Для нас також очевидно, що ми – це тут і зараз. І саме ми зараз – Львівський академічний драматичний театр імені Лесі Українки. І кожне слово в цій довгій назві має значення для нас.
Львів. Важко переоцінити значення міста, яке об’єднало нас всіх. Покоління митців та інтелектуалів, які працювали і працюють тут сьогодні, витворили благодатне середовище, яке надихає та спонукає творити – чесно і відповідально.
Академія. Статус «академічного», який ми отримали у 2017 році, сприймаємо одночасно як відзнаку минулих здобутків, так і аванс майбутнім. Нам близьке визначення академії, як такого собі платонівського «оливкового гаю» – сприятливого, безпечного середовища для творчості; як простір, де без ворожості та осуду сприймають експерименти і, навіть, помилки, вітають дебютантів та переосмислюють/критикують класиків.
Драма. Серед усього різноманіття жанрів сучасного театру, наш акцент досі стоїть на драмі. Якщо точніше – на тексті. Для нас слова Шекспіра так само важливі і цікаві, як і твої міркування, чи думки, наприклад, шахтарів з Добропілля.
Леся Українка для нас – не бронзовий монумент. Без перебільшень, це абсолютно актуальна рольова модель для сучасних українок та українців. Її мистецька та інтелектуальна спадщина надихає нас “тримати спину рівно” та щоразу обирати позицію критичного погляду і дієвого потенціалу. Слова її сучасниці та товаришки Ольги Кобилянської – #бутисобіціллю – ми обираємо як довготермінове завдання, яке кожен і кожна з нас ставить перед собою.
Як це – «бути собі ціллю»? Для нас це означає бути надійними партнер(к)ами, бути відповідальними і чесними – перед собою і своїми колегами та колежанками. .
Бути собі ціллю – це означає прагнути більшого.
Ми переконані – якщо кожен і кожна із нас роззирнеться та пошукає в собі сили зробити трішки більше, ніж зазвичай – для своєї родини, справи, країни, – то світ зміниться.
Щодня ми мотивуємо себе зробити трошки більше, для того, щоб театр Лесі, який сьогодні об’єднав тебе і мене, ставав кращим. Ставав цікавішим, розумнішим, зручнішим, красивішим – а разом з ним і ми.
Театр – мистецтво колективне. В цьому його сила і слабкість водночас. Аби бути сильнішими, для нас принципово є формувати таку атмосферу в команді, де кожен і кожна має право заявити про свої прагнення та отримати можливість їх реалізації – не тільки як актОр, але і як Актор. Бо ми переконані, що театр не повинен обслуговувати чиїсь інтереси чи втамовувати амбіції лише одного авторитарного лідера. Для нас театр – це вільне мистецтво, яке творять вільні люди.
Нам хочеться говорити про сучасне і актуальне, про тут і зараз, про те, що буде викликати в тебе відчуття причетності. Бо в широкому розумінні, театр – це люди: ті, які промовляють і ті, які слухають, а між тим – те, як вони впливають одне на одного.
« From Germany With Love »
