« Фрекен Жюлі »

Поетеса зламу століть. Так називають Лесю Українку, яка дуже тонко відчувала та описувала природу людських відносин. Нині перед вами – режисерська версія любовної божевільної драми у постановці Івана Уривського. У центрі сюжету спокусник Дон Жуан, егоїстична Донна Анна і камінний, консервативний командор дон Гонзаго де Мендоза. Дон Жуан у письменниці постає не таким, як його літературні прообрази авторства Гофмана, Мольєра, Моцарта, Байрона чи Пушкіна. Адже він тримається гордо, прагне волі і йде за щирим покликом свого серця! У цій любовній пригоді кожен прагне щастя… Та якою ціною? І чиї життєві принципи виявляться сильнішими?

Що може бути сильнішим від спопеляючої пристрасті? Нічого! - так колись думав Дон Жуан, повертаючись від однієї звабленої ним донни до іншої. Любов, потяг - ось що вело його цим шляхом, доки випадок не звів його з честолюбною донною Анною. Ця жінка докорінно змінила його уявлення про щастя, призначивши досить високу ціну за володіння собою. Але закохані не можуть бути дріб'язковими, тож Дон Жуан не зупиниться, навіть якщо доведеться дорого платити за любов. І ось вже статуя Командора прикрашає цвинтар. Честолюбна донна Анна приміряє на Дон Жуана Командорський плащ, а на себе - королівську корону. Але грянув грім, надвоє розкололося небо - і важкі кроки кам'яного велетня наповнили душі закоханих крижаною хвилею страху. Відплата... Так вже трапилося, що назавжди останньою коханою Дон Жуана залишилася донна Анна. Це, мабуть, єдине, що поєднує усі історії про Дон Жуана, розказані Мольєром і Фришем, Пушкіним та Цвєтаєвою. І, нарешті, історія пристрастей, де немає прірви між почуттями та розрахунком, де воля жінки - закон для чоловіка, історія кохання, придумана Лесею Українкою. Нинішня вистава - п'яте звернення театру до драми великої української поетеси після 1939, 1946, 1951, 1971 років.

Вистава за мотивами відомої книги польського письменника Януша Вишневського «Самотність в Мережі». Ця історія викликала багато суперечок, але нікого не залишила байдужим, адже багатьом людям знайомі і сумніви, і надія, і побоювання, які викликає знайомство в інтернеті і відносини на відстані. Ось і вони так познайомилися. Вона з Польщі, він – із Німеччини. Їх випадкове листування переросло в справжню пристрасть. Але чи варто зустрічатися та кого ми любимо більше: реальну людину, або образ, який створила наша уява зі слів, очікування і самотності? Та й взагалі, чи можна назвати це коханням? А якщо і так, що гірше – відстань або зустріч? Самотність біля ноутбука огортає героїв не менш щільно, ніж радість спілкування. Підштовхує їх один до одного і тримає на відстані. Тепер перед ними стоїть вибір, який кожен повинен зробити сам.

«Гедда Ґаблер» (Hedda Gabler) – одна з найбільш визначних п'єс класичної європейської літератури, написана норвежцем Генріхом Ібсеном більше сотні років тому. Але ця історія цілком могла трапитися в одному з приватних будинків Києва. Гедда вийшла заміж за Тесмана, якого ніколи й не кохала… Та несподівано до неї завітало її минуле – талановитий науковець Ейлерт Левборг… І ось вже перед нами така собі «зустріч випускників», на якій кожен хоче самоствердитися… А попереду – інтриги та одкровення, брехня та пристрасть, маніпуляції та неземна насолода від можливості тримати чиюсь долю у своїх руках… На сцені театру «Золоті ворота» глядачі побачать сучасну виставу про аномалію людини, яка сьогодні намагається зберегти себе такою, якою її виховав батько-генерал. Гедда по-своєму дуже жорстоко мститься всьому світу за те, який він спотворений. Вона прагне жити на своїх умовах, не зраджуючи собі, прагне бути собою. Гедда – жорстка зовні й ідеалістична всередині! Гедда – не розкидається словами, вона є їхня суть! …Так люди не роблять… А як??? У головній ролі – Ірина Ткаченко. «Іра – це той випадок, коли хороша, складна людина і якась невловима, витончена та загадкова жінка поєднуються і в сумі дають міцний коктейль. Вона п'янить, манить і лякає одночасно…» – режисер вистави Олена Щурська.

19 березня 2012 року виставою «Увертюра, До побачення» відкрилася довгоочікувана Камерна сцена театру, яка носить ім’я Сергія Данченка. На сьогодні ця вистава для франківців вже є знаковою, вона представляла українське театральне мистецтво на численних міжнародних театральних фестивалях та форумах. Прийменник «до» навмисне написаний і вирішений режисером Андрієм Приходьком з великої літери – це й увертюра до побачення, і обіцянка зустрічі, і надій. Безкінечних надій на примарне щастя двох самотностей. Час, егоцентризм владні з’їсти почуття, але не душі. І бодай найменша надія, спроможна зробити неможливе можливим, жевріє в кожній людині, як маленька свічечка в долонях героя оповіді Масіно (Остап Ступка), освітлюючи шлях його колишнього кохання, Марії (Наталя Корпан). Фото та анотації надано театром.