Theatre.love - це соціальний проєкт, що популяризує та розвиває театральне мистецтво України, роблячи театри ближчими до людей. Якщо тобі близька така ініціатива – ти маєш можливість підтримати Theatre.love фінансово і вплинути на його подальше майбутнє.
Світло народжується із темряви.
Рай може перетворитися на пекло.
А із страху раптом може постати дивне кохання.
Фрекен Юлія у виконанні Віталіни Біблів схожа на Джоконду – така ж зваблива і така ж загадкова. Усі заздрять її положенню та багатству, а вона заздрить усім закоханим…
Юлію зрадив її наречений. А ось, зовсім поруч – інший чоловік, Ян.
Ян не сміє наблизитися до Юлії – адже він лиш слуга у домі її заможного батька.
У Яна є його Христина. І є мрія…
Заради мрії він готовий порушити норми пристойності, вчинити підлість, перетворитися на цинічного диявола. Він готовий навіть закохатися.
Витончена естетська вистава про нетутешню красу пристрасті та світ любові очами чоловіка та жінки. Ці різні світі здатні перетнутися, але чи здатні поєднатися?
Поетеса зламу століть. Так називають Лесю Українку, яка дуже тонко відчувала та описувала природу людських відносин. Нині перед вами – режисерська версія любовної божевільної драми у постановці Івана Уривського. У центрі сюжету спокусник Дон Жуан, егоїстична Донна Анна і камінний, консервативний командор дон Гонзаго де Мендоза. Дон Жуан у письменниці постає не таким, як його літературні прообрази авторства Гофмана, Мольєра, Моцарта, Байрона чи Пушкіна. Адже він тримається гордо, прагне волі і йде за щирим покликом свого серця! У цій любовній пригоді кожен прагне щастя… Та якою ціною? І чиї життєві принципи виявляться сильнішими?
Що може бути сильнішим від спопеляючої пристрасті? Нічого! - так колись думав Дон Жуан, повертаючись від однієї звабленої ним донни до іншої. Любов, потяг - ось що вело його цим шляхом, доки випадок не звів його з честолюбною донною Анною. Ця жінка докорінно змінила його уявлення про щастя, призначивши досить високу ціну за володіння собою. Але закохані не можуть бути дріб'язковими, тож Дон Жуан не зупиниться, навіть якщо доведеться дорого платити за любов. І ось вже статуя Командора прикрашає цвинтар. Честолюбна донна Анна приміряє на Дон Жуана Командорський плащ, а на себе - королівську корону. Але грянув грім, надвоє розкололося небо - і важкі кроки кам'яного велетня наповнили душі закоханих крижаною хвилею страху. Відплата... Так вже трапилося, що назавжди останньою коханою Дон Жуана залишилася донна Анна. Це, мабуть, єдине, що поєднує усі історії про Дон Жуана, розказані Мольєром і Фришем, Пушкіним та Цвєтаєвою. І, нарешті, історія пристрастей, де немає прірви між почуттями та розрахунком, де воля жінки - закон для чоловіка, історія кохання, придумана Лесею Українкою. Нинішня вистава - п'яте звернення театру до драми великої української поетеси після 1939, 1946, 1951, 1971 років.
Вистава за мотивами відомої книги польського письменника Януша Вишневського «Самотність в Мережі». Ця історія викликала багато суперечок, але нікого не залишила байдужим, адже багатьом людям знайомі і сумніви, і надія, і побоювання, які викликає знайомство в інтернеті і відносини на відстані. Ось і вони так познайомилися. Вона з Польщі, він – із Німеччини. Їх випадкове листування переросло в справжню пристрасть. Але чи варто зустрічатися та кого ми любимо більше: реальну людину, або образ, який створила наша уява зі слів, очікування і самотності? Та й взагалі, чи можна назвати це коханням? А якщо і так, що гірше – відстань або зустріч? Самотність біля ноутбука огортає героїв не менш щільно, ніж радість спілкування. Підштовхує їх один до одного і тримає на відстані. Тепер перед ними стоїть вибір, який кожен повинен зробити сам.
«Гедда Ґаблер» (Hedda Gabler) – одна з найбільш визначних п'єс класичної європейської літератури, написана норвежцем Генріхом Ібсеном більше сотні років тому. Але ця історія цілком могла трапитися в одному з приватних будинків Києва. Гедда вийшла заміж за Тесмана, якого ніколи й не кохала… Та несподівано до неї завітало її минуле – талановитий науковець Ейлерт Левборг… І ось вже перед нами така собі «зустріч випускників», на якій кожен хоче самоствердитися… А попереду – інтриги та одкровення, брехня та пристрасть, маніпуляції та неземна насолода від можливості тримати чиюсь долю у своїх руках… На сцені театру «Золоті ворота» глядачі побачать сучасну виставу про аномалію людини, яка сьогодні намагається зберегти себе такою, якою її виховав батько-генерал. Гедда по-своєму дуже жорстоко мститься всьому світу за те, який він спотворений. Вона прагне жити на своїх умовах, не зраджуючи собі, прагне бути собою. Гедда – жорстка зовні й ідеалістична всередині! Гедда – не розкидається словами, вона є їхня суть! …Так люди не роблять… А як??? У головній ролі – Ірина Ткаченко. «Іра – це той випадок, коли хороша, складна людина і якась невловима, витончена та загадкова жінка поєднуються і в сумі дають міцний коктейль. Вона п'янить, манить і лякає одночасно…» – режисер вистави Олена Щурська.
19 березня 2012 року виставою «Увертюра, До побачення» відкрилася довгоочікувана Камерна сцена театру, яка носить ім’я Сергія Данченка. На сьогодні ця вистава для франківців вже є знаковою, вона представляла українське театральне мистецтво на численних міжнародних театральних фестивалях та форумах. Прийменник «до» навмисне написаний і вирішений режисером Андрієм Приходьком з великої літери – це й увертюра до побачення, і обіцянка зустрічі, і надій. Безкінечних надій на примарне щастя двох самотностей. Час, егоцентризм владні з’їсти почуття, але не душі. І бодай найменша надія, спроможна зробити неможливе можливим, жевріє в кожній людині, як маленька свічечка в долонях героя оповіді Масіно (Остап Ступка), освітлюючи шлях його колишнього кохання, Марії (Наталя Корпан). Фото та анотації надано театром.
Цей театр вміє дістати все, що сидить глибоко в душі або у творі. Ця вистава могла бути про пристрасті, а вийшла про оголені людські почуття. Яскравий приклад того, як можна адаптувати виставу під країну. Сюжет дуже простий, дочка багатія закохується у свого водія, хоч у того була «щаслива» сім’я. Зараз часто можна зустріти такі інтрижки в житті, ця якість «заплямувати свою репутацію» принесена крізь час. Це своєрідна жага адреналіну в житті, але найпростішим способом. Хибний шлях до змін у житті. Ця вистава захоплює з перших секунд перегляду, ти ніби під дією гіпнозу. За відсутності постійних великий декорацій, з’являються окремі елементи, які чітко передають саму суть персонажів і їх бажань. Перед Вами чорна сцена і талант акторів. Вони можуть все показати і дістатися Валих думок і глибин своєю грою, їм і не потрібно нічого зайвого. Це гра найвищого ґатунку. Я не можу нікого виділити і сказати, що щось було не так. Режисер розставив акценти так, що окремі елементи декорацій відіграли свою далеко не декоративну роль. В цій виставі грало навіть світло. Окреме дякую найприввтнішим робітникам театру, саме вони роблять настрій ще до вистави. На мій погляд цю виставу має переглянути кожний.
Должна сразу сказать,что театр Золотые ворота обожаю всей душой!когда зимой 2016 года впервые попала туда,то от переполняющего счастья и восторга онемела!восторг от всего неописуемый!прекрасно же,что в самом центре города,пожалуй,в самой респектабельной его части,на Липках,есть место,сосредоточившее в себе молодые таланты,креативность во всем!конечно Стас Жирков это ярчайшая звезда на театральном небосклоне всей Украины,Киеву несказанно повезло,что по большей части он творит здесь,но все чаще востребован за рубежом,правда и зарубежных коллег не забывает приглашать поработать(постановки француза и немки с успехом идут в театре).С недавних пор худрук Жирков пробует свои силы уже в большом, академическом театре на Левом берегу,передав бразды правления Золотыми Воротами супруге ,коллеге,единомышленнице Ксении Ромашенко.Так что театр функционирует и фонтанирует,смотреть надо все-все-все!Сегодня мне посчастливилось смотреть легендарную,идущую на многих сценах ,культовую пьесу Стринберга "Фрекен Юлию" в постановке Ивана Урывского!сказать что это потрясающе -ничего не сказать!"Фрекен"вещь сложная,не каждому режиссеру и артистам подвласная,многие делают спектакль о любви,а ведь эта истории совсем не о любви!человеческие психотипы,представленные зрителю,живут рядом(несмотря на то,что пьеса написана в 19 веке)слуга Ян,графская дочка Юлия,невеста Яна Кристина все вместе и каждый отдельно разыгрывают перед зрителями настоящую драму,где каждый получает по заслугам,но все заканчивается слишком трагично...меня не отпускает ощущение какой-то магии и фантастичности,ибо я имела счастье наблюдать выдающихся артистов сегодняшней Украины-Дмитрий Олейник и Виталина Библив потрясающие,мега талантливые и убедительные!это должен видеть каждый!потрясающе,просто потрясающе,браво!тот случай,когда не надо каких-то особенных декораций,костюмов,реквизита специального,только талант и желание донести до зрителя нечто важное и запредельное,ну хотя бы птичье перышко...
Закінчив Київський національний університет культури і мистецтв. На студентській сцені поставив водевіль «Солом’яний капелюшок» за п’єсою французького комедіографа Ежена Лабіша.
В рамках проекту студентських дебютів Open Mind на сцені київського театру «Золоті ворота» поставив спектакль «Дядя Ваня» за Антоном Чеховим, «Украдене щастя» за мотивами класичної п’єси Івана Франка, «Олеся. Забута історія кохання » за повістю Олександра Купріна та цей же сюжет у 2017 році режисером було перенесено на сцену лялькового театру у виставі «Олеся. Містифікація».
Студентом 5 курсу КНУКіМ (майстерня Ніни Гусакової), Іван Уривський поставив «Тіні забутих предків» М.Коцюбинського. Це перша режисерська робота в Одеському українському академічному музично-драматичному театрі ім. В. Василька.
у 2016 році Іван Уривський увійшов до числа переможців міського конкурсу «Прем’єри сезону», де був відзначений його спектакль «Тіні забутих предків» по М. Коцюбинському.
Навчався в середній школі № 79, згодом деякий час — у одеському швейному училищі № 28 за фахом «кравець чоловічого та жіночого верхнього одягу». Закінчив школу дизайну ESMOD у місті Мюнхен, а згодом — магістратуру Хмельницького технологічного університету Поділля за спеціальністю «інженер-технолог швейного виробництва».
У 1990–1992 роках працював моделлю у Театрі мод. У 1993–1994 роках працював художником-модельєром у Домі актора, Одеса. У 1994–1995 роках — художник-модельєр і художній керівник студії моделей у фірмі «Геліос», Одеса. У 1995 році — художник-модельєр на підприємстві «Ксимекстур», Одеса. У 1996–1999 роках — художник-модельєр на підприємстві «Фієста» Спілки театральних діячів України, Одеса.
У 2000–2007 роках організовував у Одесі Міжнародний фестиваль моди «Пори року».
Працював художником по костюмах для спектаклів та кінофільмів, зокрема для стрічок Кіри Муратової, Єви Нейман і Юрія Стицьковського.
Переможець різноманітних міжнародних конкурсів модельєрів.
Майстер спорту з баскетболу.
Переможець різних міжнародних конкурсів модельєрів, учасник «тижня моди» в Туреччині, Іспанії, Німеччині та країнах СНД.
З вибором акторської професії Віталіні Біблів допомогла шкільна вчителька Інна Пушкарьова. На День вчителя у дев'ятому класі Віталіні доручили зробити пародію на Вєрку Сердючку. Хоч вона сумнівалася, вчителька вірила у її харизматичність.
Після школи Віталіна навчалася в училищі культури. В інтерв'ю театральному критику Олегу Вергелісу акторка зізнається, що завжди хотіла бути клоуном і працювати в цирку. На той час естрадно-циркову освіту можна було отримати тільки в училищі, а Віталіна прагнула здобути вищу освіту. У 2003 році вона закінчила Київський театральний інститут ім. Карпенка-Карого, майстерню Леся Танюка.
У 2003-2004 роках – акторка Київського театру «Вільна сцена». Дебют у кінематографі відбувся 2004 р. у маленькій ролі в серіалі Миколи Каптана "Любов сліпа". У 2003-2008 роках – працює акторкою Київського театру «Ательє 16». З 2008 р. грає у театрі «Золоті ворота». З 2009 року співпрацює з Київським академічним Молодим театром. У 2009 році була названою однією з 20 найкращий акторок України.
Викладає в Київському коледжі культури і мистецтв.
Особливу увагу критики звертають на фільм «Пісня пісень» режисерки Єви Нейман, де Віталіна Біблів зіграла єврейську маму. Стрічка була визнана найкращим фільмом Європи (2012), найкращим фільмом міжнародного і внутрішнього конкурсу Одеського міжнародного кінофестивалю (2015). У 2015 р. Віталіна Біблів стала театральним відкриттям, зігравши роль Слави у виставі С. Жиркова «Сталкери».
У 2016 році була номінована на театральну премію «Київська пектораль» в категорії «Найкраще виконання жіночої ролі другого плану» за роль у виставі «Сталкери»
У 2019 році здобула перемогу в IV театральній премії «Дзеркало сцени» (газета «Дзеркало тижня. Україна») в номінації «Акторська харизма» за роль у виставі «Фрекен Юлія», театр «Золоті ворота».
– Чому вирішили стати актором / актрисою?
Випадково потрапив у сільську самодіяльність. Сподобалось. Одне за другим і закрутилось.
– Яку роль мрієте зіграти?
Конкретної немає.
– Якщо брали участь у телешоу, розкажіть будь ласка
Одного разу був експертом на «Говорить Україна». Більше досвіду не мав.
– Чим любите займатися у вільний час?
Варю пиво
–
«Золоті ворота» – це театр, не музей.
«Завжди відкриті для тебе!» наголошують у театрі, адже це театр єдиний у столиці, який радий бачити своїх глядачів вже з 18.00. За годину до початку вистави ви можете випити смачної кави або вина, послухати музику та просто відпочити у лаунж-зоні.
Пріорітет театру – підтримка молодих режисерів, акторів, композиторів, сценографів. Скромний за розмірами театр – 60 місць – має амбітні плани і не абиякі успіхи.
«Сталкери» за п'єсою сучасного українського драматурга Павла Ар'є стала однією з найрезонансніших вистав сезону 2017 року (копродукція з Київським академічним Молодим театром).
Кілька нових імен вдалося відкрити завдяки проекту «OPEN_MIND_СТУДЕНТ», що передбачає презентацію на професійній сцені кращих дипломних вистав творчих вузів.
Працює освітня програма «Золотих воріт»: відкриті лекції, кіноперегляди, сценічні читання та зустрічі глядачів з акторами.