« Фальшива нота »

За п‘єсою «Мамочки» Російський драматург Володимир Зуєв у 2006 році написав п‘єсу «Мамочки» про російську війну в Чечні. В цій п‘єсі промовисто звучить позиція простих росіян щодо дій їхнього головнокомандувача. Жахи війни показано через біль матерів тих російських хлопців, які загинули в безглуздій кривавій бійні. Час іде, але загарбник не змінюється, не виправляє помилок історії, не зупиняє наступ. І от сьогодні слова, сказані про чеченську війну, можна слово в слово повторити про війну на Донбасі. Молодому театру стало цікаво зазирнути в обличчя ворога, побачити смерть його очима, спробувати знайти спосіб зупинити страхіття, покарати агресора та жити в мирі. Увага! Неповнолітнім, особам з нестабільною психікою та екзальтованим псевдопатріотам перегляд НЕ РЕКОМЕНДОВАНО! У виставі використовуються документальні матеріали, російська мова та русскій мат.

Ця вистава сплетена з реальних історій людей нині живих та вже давно померлих. Листи, протоколи, записи щоденників – ось документальна основа вистави. Це спроба зрозуміти, що являє собою війна. Чи є місце людяності, любові та співчуттю у великому горі? В який момент одні розумні істоти перестають вважати інших людьми? Які наслідки має безкарність? «Кожен буде відповідати за своє бажання розпочати нову війну. Кожен день нам нагадують, що ми ще нічого не знаємо. Кожну хвилину всі дорослі цього світу відповідають за все. Всі дорослі цього світу вирішують, як правильно вбивати, ґвалтувати, приймати наркотики, давати хабарі, не народжувати дітей і розпочинати нові війни. Кожен день всі дорослі цього світу роблять все, щоб наше покоління було останнім на цій землі, щоб не залишилось ані повітря, ані води. Кожен день ви нагадуєте нам, що ми ще малі, що ми ще нічого не знаємо і не розуміємо, що нічого не вміємо і не хочемо. Кожен день ви ображаєте нас своєю всесвітньою байдужістю! Все це кожен день робите ви, ті хто думає, що фіналу немає, але кожні 5, 10, 15, 20, 50 років ми знов говоримо те саме: іде війна. І кожному з вас за це ми хочемо сказати…..» В рамках проекту OPEN_MIND_СТУДЕНТ, який дає можливість студентам творчих вишів спробувати свої сили на професійній сцені.

Кожен новий Гамлет – обличчя епохи. Яким воно має бути сьогодні? До чого призводить помста і що таке обов’язок? Чи можливе щастя, коли порушені всі закони буття та яку ціну доведеться за нього заплатити? Досліджуючи одну з найгеніальніших п’єс Шекспіра, ми ставимо цілу низку питань. І наш сьогоднішній Гамлет – не тільки відповіді на них, – це роздуми про сутність людини, про театр і мистецтво в цілому.

Історія нашого міста на зламі епох, історія жіночої долі на тлі драматичних випробувань 20 століття. Кінець 19 століття. Юна дівчина Соня Гриньова - студентка випускного курсу Київської консерваторії, яку чекає блискуче майбутнє оперної співачки і світської дами, в 22 роки йде в монастир і згодом стає настоятелькою жіночої громади " Відрада і Втіха". Проста і правдива історія про те, як стати святою! З листа матінки Софії: "Буду кричати Господу за милість до вас, як кричить маленька лісова пташка, що вартує грошик, але не забута у Бога".

Перша в світі вистава про гібридну війну. Героям АТО присвячується. Наше життя як рушник – вишите червоними і чорними нитками. «Червоне – то любов, а чорне – то журба». Цим рушником як стежкою іде зараз Україна, цим рушником огорнуті долі героїв вистави «Блокпост Україна». Ніби на березі ріки, що віддаляє цей світ від того, життя від смерті, зібралися під старою шовковицею хлопці-вояки. Грім градів кличе їх на фронт, а українські чорнобриві дівчата в купальських віночках охоплюють їх полум’ям любові. Червоне і чорне. Схід і Захід. Вони дивляться один одному в очі з двох сторін фронту крізь оптичні приціли своїх гвинтівок. І раптом серед ненависті і полум’я боєць бачить, що той ворог – такий самий як він, ніби відбиток у дзеркалі, подібний до нього. Закляті вороги сходяться на нейтральній землі і, спілкуючись про любов і смерть, футбол і пиво, раптом розуміють абсурдність війни. Але наступного дня «…Знову стріляємо! Завтра знову чуємо якісь крики! Може це кричать поранені? Може то живі кричать над тілами загиблих?. Може це твій земляк з того боку запитує: «Який рахунок матчу «Шахтар» - «Карпати»? Це той випадок, коли найкращий рахунок сьогодні нульова нічия…» І єдиний свідок – стара шовковиця, як лялька-мотанка, як Покрова Богородиці летить над світом материнським вишиваним рушником. Вистава-пісня, вистава-молитва театру української традиції «Дзеркало» є посланням до кожного небайдужого серця, є видовищем, яке захоплює несамовитою акторською енергією, що безперечно викликає зворотній зв’язок і гасло, яке народжується в глядацьких грудях – «Слава Україні! Героям Слава!»