Theatre.love - це соціальний проєкт, що популяризує та розвиває театральне мистецтво України, роблячи театри ближчими до людей. Якщо тобі близька така ініціатива – ти маєш можливість підтримати Theatre.love фінансово і вплинути на його подальше майбутнє.
«Арабесківській Енеїді» вже 20 років.
Вистава мандрувала від Харкова до Львова, від Криму до Донецька, від Нью-Йорка до Флориди, від Варшави до Лондона. Нову версію вистави «Арабески» показали в травні 2017 на Книжковому Арсеналі.
На черзі – Харків! 20 років тому ми шукали еквівалентів, перекладаючи Котляревського мовою театру, роблячи бурлеск та травестію на сцені за його підказками, але також озираючися на весь світовий театр, про який читали та чули. Нам видавалося, що театр, який творив Котляревський, був дуже веселим, живим та зовсім не провінційним. А нам хотілося творити саме такий театр.
Лікар Бомгарт читає щоденник свого товариша лікаря Полякова, в якому той описує муки людини, що потрапила у полон наркотиків. Сергій Поляков – людина тонкого душевного складу, він хороший лікар, який не зумів перемогти власний біль. Від нього пішла кохана дружина, і тепер життя його сповнене лише примарними спогадами про неї. Втікаючи від реальності, Поляков поринає у світ наркотиків. Та чи є в тому світі єдиноможлива реальність? Чи пам’ятає людина про невідворотність розплати за наркотичні ілюзії?
«Тату, ми всі в тумані» – драматична вистава на 2 дії за романом К. Кізі «Над зозулиним гніздом». Хто ми, вовки чи зайці? Вільні чи залежні? Ми зможемо це зрозуміти, тільки зустрівшись з цим божевільни-божевільним-божевільним світом.
П'єса Ксенії Школьнікової, за мотивами п’єси «Мишоловка» Агати Крісті. Як часто Ви звертаєте увагу на тих хто оточує Вас? Сім дивакуватих персонажів за загадкових обставин зупинилися в одному пансіоні. Опинившись у пастці через негоду, вони лишились сам на сам зі своїми скелетами у шафі. А головне - один з них вбивця. Під підозрою опиняється кожен, адже ніхто не впевнений в чесності один одного. Головне вчасно зупинити вбивцю… Поки не буде пізно.
На безлюдний острів у крижаному норвезькому морі, де останні 15 років відлюдником мешкає відомий письменник, приїздить журналіст з маленької провінційної газети, аби взяти інтерв’ю. Чому нобелевський лауреат погоджується на це, адже він ненавидить журналістів? А можливо, це зовсім і не журналіст? Тоді для чого він приїхав? Вони розмовляють про якусь жінку. Хто вона? Ця надзвичайна детективна історія з багатьма пострілами, що була написана видатним драматургом Е.-Е. Шміттом спеціально для бенефісу зірки французького кінематографа Алена Делона, занурить Вас у вир шалених пристрастей, несподіваних сюжетних поворотів, чуттєвих любовних історій та неповторного французького гумору.
Вистава «Стусанина» інспірована та поставлена за віршами Василя Стуса.У виставі «Стусанина» використовуються: - вірші Василя Стуса («Мені здається, що живу не я», «Звіром вити, горілку пити», «То все не так», «В мені уже народжується Бог», «Чого ти ждеш», «Із літопису Самовидці» та інші - музика гуртів Rammstein та Bohren & der Club of Gore - українська народна пісня та сибірський рок - підвал центру Леся Курбаса…Це вистава про відчуття ліктя товариша і про відчуття ліктя під ребрами... Про те, якими ми могли би бути, і про те, якими ми є...8 чоловіків, 19 текстів, 1 сцена «Стусанина» неминуча...
Ми народилися на уламках імперії зла. Нам було 12-13 років, коли у совєцькому концтаборі загинув український поет- політв’язень В.Стус. Це було всього-на- всього в 1985 році. За рік вибухнув Чорнобиль. Це був очевидний кінець імперії. Коли ми були студентами, навчання не забирало аж так багато часу. В університетських курсах, наприклад літератури, було забагато прогалин. Професори ще не встигли прочитати ті книжки, що були заборонені роками, і щойно почали видаватися чи з’являтися в журналах. Тож читати книжки було цікавіше, ніж ходити на лекції.
У нас іще не було нічних клубів, MTV, комп’ютерів, інтернету та Google. У кінотеатрах розмістилися меблеві крамниці. Алкоголь, наркотики і навіть тютюн були важкодоступними. Наші батьки боролись за виживання, коли їм по декілька місяців не виплачували зарплати. Отже, нам особливо нічого іншого й не лишалося, крім книжок і нас самих. Так, у пошуках книжки, що вийшла на Заході, ми і потрапили до Харківського літературного музею. Крім потрібної книжки ми знайшли там архів: листи письменників, художників, театральних діячів початку ХХ століття, їхні книжки з автографами, їхні особисті речі, - все це просто було розкладено на підлозі у двох невеличких експозиційних залах. Серед експонатів був останній паспорт Леся Курбаса, з яким його арештували.
Ми дуже вдячні керівництву Харківського літературного музею за те, що нас не проганяли, а запросили до співпраці у створенні виставки до 100-річчя Миколи Хвильового. Нашу першу виставу «Шлях до загірної комуни» (за творами М.Хвильового) ми показали 13 ГРУДНЯ 1993 року. У день народження Миколи Хвильового. Ми грали її в музеї серед документів та особистих речей розстріляних українських письменників.
Лише через три роки після першої вистави (1996) з’явилася назва театру – «Арабески». Так називалася вистава, що увібрала в себе попередні експерименти – це справді були арабески – такий собі орнамент з наших несвідомих пошуків. Зрештою, ми зрозуміли, що з групи друзів ми перетворюємося на професійний театр. Осип Зінкевич, який організовував наше перше турне в США і Канаді, вимагав, щоб ми знайшли час на вигадування назви для театру - він не міг рекламувати театр без назви.