Подобається Theatre.love? Зробімо його кращим разом!
Theatre.love - це соціальний проєкт, що популяризує та розвиває театральне мистецтво України, роблячи театри ближчими до людей. Якщо тобі близька така ініціатива – ти маєш можливість підтримати Theatre.love фінансово і вплинути на його подальше майбутнє.
« Емма »
Злети і падіння, ілюзії та мрії, гріховність і пристрасть, пориви серця і катастрофа – загадковість жіночої душі.
Вистава нагороджена «Київською пектораллю-2000» «За кращу виставу на камерній сцені» і «За музику до вистави», Дипломом фестивалю «Класика сьогодні» за створення жіночого образу засобами камерного театру (Україна, Дніпродзержинськ), Дипломом фестивалю «Чорне море» (Туреччина).
За мотивами однойменної п'єси Теннесі Вільямса. П'єса «Трамвай “Бажання”» (1947 р., дослівний переклад з англійської – «Трамвай на імення жага») – один із найпопулярніших творів не лише Теннесі Вільямса, а й світового театру та кінематографу в цілому. Жорстка драматична колізія, напруженість та глибина діалогів, непересічність сценічних образів, гранична відвертість прагнень та емоцій, що керують героями, зробили цей твір магнетично захоплюючим і дарували авторові Пулітцерівську премію (1948 р.), та прижиттєве визнання класиком сучасної драми ХХ століття. Основою сюжету є долі двох сестер – Бланш та Стелли, які зростали в затишному родинному маєтку «Прекрасна мрія», гадаючи і вірячи, що благополуччя, добро, щастя і любов супроводжуватимуть їх завжди. Але життя, фатум? внесли в мрії дівчат свої корективи. Нагадавши, що щастя – це лише миттєвість. Смерть батька стала початком руйнації ідеалів. Стелла першою полишила «Прекрасну мрію», натомість перетворившись у «жрицю культу жадання» в особі свого чоловіка Стенлі Ковальського. Минуло 10 років, в домі Ковальських з'являється сестра Стелли Бланш. На її долю випало пережити всі етапи подальшої руйнації і, головне, знищення «Прекрасної мрії». На відміну від Стелли, яка знайшла свій клаптик примарного щастя у вирі всепоглинаючої сили жаги, Бланш лишилася вірною ідеалам «Прекрасної мрії». Ані втрати близьких, ані переслідування та цькування оточуючих не змогли знищити її душі, відчайдушного, можливо, й ілюзорного і наївного бажання, саме бажання, а не жаги істинної краси та любові. Проте невблаганний фатум, скерований жагою, зробив своє діло, перетворивши прекрасну мрійницю на невротичку. Для Бланш зустріч із сестрою та події, що розгортаються в родині Ковальських, стають фатальними… Фото та анотації надано театром.
В історії з постановкою вистави містичних збігів та обставин незліченна кількість. Хоча б те, що театр розташований на вулиці імені Івана Миколайчука, а будинок, в якому жив актор, знаходиться просто поруч з нашим театром. Режисер вистави Тетяна Матасова кілька років мріяла про постановку цієї повісті, а театр обрала теж невипадково. Дитинство та ранню юність Тетяна провела у фольклорних ансамблях, що відчувається у дбайливому та обережному поводженні з фольклорною основою вистави. А ще... вистава стане цілим клондайком дебютів. Актори, яких звикли бачити та сприймати виключно як блискучих вокалістів, вийдуть на сцену в якості драматичних акторів. Ось... Сюрпризи відкрили не всі. Тож чекаємо на виставі.
Трагедія Гамлета – у необхідності відмовитися від власних духовних вимог і стати звичайним убивцею (А. Тарковський). А головним героєм нашої версії «Гамлета» є театр. Актори його мандрівної трупи – одночасно блазні й мудреці, які замислюються над найглибшими проблемами буття й, здається, знають щось, про що не здогадуються інші. Цього разу перед ними постало питання про відповідальність перед собою і перед суспільством, і вони намагаються вирішити його, приміряючи на себе личини персонажів безсмертної трагедії Шекспіра. І та сама дійсність постає в зовсім іншому світлі, коли дивишся на неї, наприклад, очима Гамлета й очима Гертруди.
Лірична драма І. Франка про кохання, де любов піднесена на найвищий п’єдестал. Про життя, що пройшло марно, про втрачене через егоїзм кохання, про надії, що не справдилися. Після глибоких і болісних переживань, у взаємостосунки закоханої пари приходить прощення. У виставі змальована жіноча доля в новітній інтерпретації. Головна героїня, Марія, дуже помилилася в своєму виборі, і це призвело до страшних моральних і фізичних страждань. Тому вона згадує своє перше кохання, хапається «за нього хоч у листі, як за рятівну соломинку». Герой уособлює боротьбу між байдужим, відстороненим «естетом» та «живою людиною» з почуттями та емоціями.
За п'єсою «Безталанна» Івана Карпенка-Карого. Тихе сімейне життя чи шалений вир пристрастей? Божевільне, руйнівне кохання чи спокій та мир у родині? Мудра, лагідна Софія чи дика й несамовита Варка? З ким бути? «У мене тепер дві душі, і обидві болять, ниють!» – каже зачарований, поневолений красою двох жінок та заблукалий у сутінках власної душі, Гнат. Що буває, коли серце рветься навпіл, Ви дізнаєтесь із найкращої української п'єси про кохання. Ця історія про те, як одна бездумна помилка може зруйнувати все життя, адже справжнє почуття трапляється лише раз.
Народна артистка України, режисер, актриса
Засновниця, директор-художній керівник та ідейний натхненник Київського академічного театру «Колесо» (1988).
«Жінка року-2000» у номінації «Жінка та культура»
Лауреат театральних премій «Київська пектораль»
Лауреат Міжнародних театральних фестивалів та конкурсів
Лауреат Премії НСТДУ ім. П. Саксаганського.
Закінчила Інститут театрального мистецтва (нині Національний університет театру, кіно і телебачення) ім. І.К.Карпенка-Карого (1981) – викладач Народний артист України Михайло Резнікович).
Співпрацює з Міжнародними культурними фондами, форумами, представництвами та посольствами (Австрія, Німеччина, Франція, Швейцарія, Болгарія, Латвія, Литва тощо)
Здійснила цикл радіопостановок «Європейська інтелектуальна драматургія 20 ст.» на Національному радіо України.
Організаторка і директор Міжнародних театральних фестивалів «Слов’янські зустрічі» (1994), «Подія» (від 2008), Міжнародного театрального фестивалю камерних вистав AndriyivskyFest (з 2017), Український формат Міжнародного театрального фестивалю камерних вистав AndriyivskyFest (з 2018), Незалежний формат Міжнародного театрального фестивалю камерних театрів AndriyivskyFest (з 2019), співорганізаторка та керівник Міжнародного театр фестивалю моновистав «Відлуння» (з 1998).
Разом із колективом театру здійснила фестивальні виступи на території Польщі, Болгарії, США, Румунії, Франції, Албанії, Сербії, Білорусі, Туреччини, Литви, Латвії, Македонії, Шотландії, Вірменії, Ізраїлю тощо.
Її режисерська робота вирізняється прискіпливою увагою до деталей, креативним підходом до просторового вирішення вистав. Ірина Кліщевська застосовує яскраві постановчі засоби, в яких велику увагу приділяє психологічно-побутовим, інтимним інтонаціям. Гармонійний акторський ансамбль, актор як носій головної думки вистави – центр творчої уваги режисера. Актор – співавтор вистави. Використовуючи досвід світового театру, Ірина Кліщевська розширює можливості сценічного мистецтва, будуючи свій театр у сфері асоціативного мислення і сприйняття, нестандартно застосовує особливості різноманітних видів мистецтв (живопис, музика, кіно). У виставах формує гармонію людських стосунків на матеріалі дійсності, що досягається шляхом відвоювання права бути вільним творцем власної долі.
В 1998 году окончила Киевский государственный университет театрального искусства им. Карпенко-Карого (театральный факультет, специализация «актриса театра и кино», мастерская Ю.С.Ткаченко).
С 1998 года – актриса Киевского театра «Колесо». В 2002-2003 гг. и с 2008 года – актриса Киевского театра «Браво».
У 2008 році отримала Другу премію на Всеукраїнському конкурсі читців імені І. Франка.
Завжди добре малювала і мріяла присвятити цьому своє життя, вступити в художній університет. Але у 10 класі почала грати в КВН, і в 11 остаточно вирішила вступати в театральний.
Батьки-інженери були проти, а юна Оля не знала, де є театральний інститут, тому, побачивши рекламу КНУКіМ, вступила туди на театральну режисуру і лише через 2 роки дізналася про існування інституту Карпенка-Карого та поступила знову.
Працює в театрі «Колесо» з 2004 року.
Закінчила Київський національний університет театру, кіно і телебачення ім.Карпенка-Карого
Працює в театрі "Колесо" з 2008 року
Закінчив Київський державний інститут театрального мистецтва ім.Карпенка-Карого
Працює в театрі "Колесо" з 2002 року, з 1990 до 2005 року працював актором на Кіностудії ім. Довженка.
Член Національної Спілки кінематографістів України та Спілки театральних діячів України.
Народився 7 жовтня.
Закінчив театральну студію Національного академічного драматичного театру ім. І. Франка.
Актер Київського театру "Колесо".
Заслужений артист України
Закінчив Державний інститут театрального мистецтва ім.Луначарського
Працює в театрі "Колесо" з 2009 року
Найбільш відомий за дубляжем Роберта Дауні мол.
Хоча майбутній актор і мріяв з дитинства про театр, але нічого для цього не робив. Отож його близькі були здивовані, коли він сказав, що буде вступати до театрального училища. До того ж хлопець із міста Борисполя на Київщині вирішив підкорювати театральні навчальні заклади Росії. Спроби вступити до Ярославського та Свердловського театральних училищ не були результативними, однак вдалося вступити до театрального училища в Казані.
Роки навчання — це велика школа, що запам’яталася назавжди. Студенти грали на сцені професійного драматичного театру. А однією з перших для О. Лепенця стала роль 50-річного Майора у виставі «Дами і гусари». Після цього вже не відчував проблеми, аби зіграти людину, старшу за себе віком. Здобуті навички знадобилися і під час служби в армії, адже був конферансьє в одному з ансамблів пісні та танцю.
Після строкової служби в армії повернувся в Україну. Це був час перебудови, а в Києві створювалося багато театрів-студій, однак більшість із них не витримала випробування часом і дуже швидко чи то з фінансових, чи то творчих причин припинила своє існування. Проте Олегу поталанило. Адже театр-студія, в якому він успішно пройшов прослуховування, не лише витримав перевірку часом, а й став однією з провідних столичних сцен, що нині має назву «Київський академічний театр «Колесо».
Спочатку довелося грати у концерті для дорослих та театральній програмі для дітей. А вже наступного року відбулася прем’єра вистави «Триптих для двох», створеної художнім керівником театру Іриною Кліщевською за оповіданнями Семена Злотнікова. Цей спектакль звів Олега з молодою актрисою Галиною Зражевською. Через півроку вони одружилися, у них народився син, якого назвали Андрієм на честь Андріївського узвозу, на якому розташований театр «Колесо», що поєднав їхні долі.
Хоча з кінематографом в актора не склалося, однак він активно працює у сфері дубляжу. В українських кінотеатрах голосом Лепенця говорять Роберт де Ніро, Дастін Гофман, Брюс Віліс, Мел Гіпсон. І помилково дехто думає, що дубляж — це легка справа. Часом доводиться навіть дихати в одному ритмі з голлівудськими артистами, разом із ними переживати все, що відбувається на екрані. І все ж головним для актора залишається театр, де він прагне ще виконати багато нових ролей.
В театрі працює з 2008 року.
У 2008 році отримала Першу премію на Всеукраїнському конкурсі виконавців художнього слова ім. Лесі Українки. у м.Новоград-Волинський.
Ролі:
Катя (I.Тургенєв «Мiсяць на селi»)
Марi-Крiстiн (Ж.Ануй «Генерали у спiдницях»)
Мошка (П.Саксаганський «Шантрапа»)
Дама (А.Шнiцлер «Фатальний флiрт»)
Камеристка Iнфанти, Жiнка лiсоруба, Сова (О.Уайльд «Зоряний хлопчик»)
Служниця (Я.Стельмах «Гра на клавесинi»)
Анжелiк (Ж.-Б.Мольєр «Уявно хворий»)
Фелiсiте (Ярослав Стельмах «Eмма» за романом Г.Флобера «Мадам Боварі»)
Молода жiнка (Р.Шіммельпфенніґ «Золотий дракон»)
Ісабель (П.Кальдерон «Дама-Примара»)
Принцеса (О.Дударєв за казками Г.Х.Андерсена «День прильоту ластівки, або Поцілунок принцеси»)
Наєма (Фр.Дюрренматт «Портрет планети»)
Міс Кейсуелл (А.Крісті «Мишоловка»)
Охтисонька (М.Куліш «Блаженний острів, або Отак загинув Гуска»)
Молода жінка ( Н.Симчич «Ми, МАЙДАН»)
Одрі (К.Людвіг «Примадонни»)
Йозефіна (Й.Нестрой «Колишні справи»)
Інша (К. Ілієв «Мамо, де ти?»)
Дівчина («Вечорниці»).
Народився в 1988 року.
В 2011 році закінчив Київський національний університет культури та мистецтва.
В 2007-2011 роках - актор театру "Відкритий погляд".
З 2011 року грав в спектакляк театру "Колесо".
На даний час працює актором Київського театру на лівому березі Дніпра. Також служить в театрі "Актор" і в театральній майстерні Андрія Білоуса.
У біографії Владислава Пупкова – історія і географія колись величезної країни. Народився Владислав Іванович 7 травня в місті Сім у Челябінській області, чим його разом з академіком Курчатовим й уславив. Батько Іван Семенович служив у військовому оркестрі (грав на трубі). Звідти його забрали на війну, загинув він у 1941 році під Ленінградом. Мама Зоя згодом їздила на Піскарьовське кладовище вклонитися гранітній плиті, на якій нема жодного прізвища, а є лише напис – 1941 рік. У 1944-му Владислав із мамою, молодим спеціалістом-фармацевтом, перебрався у визволену Бессарабію – в село Старокозаче Одеської області, де в 1946 році пішов до української школи, чотири класи якої закінчив з похвальною грамотою. Потім – Білгород-Дністровський, там Влад отримав атестат за 10 класів. Рік працював на місцевому рибоконсервному заводі, де виробляли знамениті бички в томаті.
У 1957-му доля подала перший знак – Владислав вступив до музично-педагогічного училища, і в душі заграло акторство: юнак бере активну участь у народному театрі. Одразу після училища успішно складає іспити в Театральний інститут імені Карпенка-Карого на акторський факультет. Відтак доля подарувала йому сцени декількох українських театрів, привела до кіностудії імені Довженка... А ще на клубок долі намоталося телебачення, одруження, театр «Колесо»... Життя Владислава Пупкова молодечо простує артистичним шляхом, нема часу хворіти і сумувати, бо завжди є напоготові найкращі ліки з написом: «Ти потрібен, ти дуже потрібен».
Його голосом говорить Міккі Рурк у фільмах «Дев'ять з половиною тижнів», «Дика орхідея», Крістофер Ламберт у фільмі «Хід королеви».
Олександр Васильович вважає: найзнаменнішим у його біографії є те, що рожева мрія хлопчика, який починав з мімічних сценок у піонертаборі «Орлятко» (Пуща-Водиця), здійснилася – він став професійним актором.
Щоправда, відбулося це аж через тридцять років (у піонертаборі Бірюкову було сім-вісім літ, а членом колективу «Колесо» він став у 1988-му), після тривалих ходінь по інших професіях, зовсім не пов'язаних з театром.
Був звичайною радянською людиною – жовтеням, піонером і комсомольцем. В армії через поганий учинок не став комуністом (напередодні звільнення його викрив замполіт, навіть вжив дуже брутальне слово: мародерство. За те, що захотів демобілізуватися в новій шинелі. За два роки служби шинель втрачала вигляд, тому «діди» мінялися з молодими. Насправді скривджених не було, ми діяли за домовленістю, стосунки були лояльними, без перегинів, молоді казали: «Ми теж демобілізуємося в нових шинелях». Але замполіт виявився пильним).
Часи перебування в студії пантоміми, керованої Миколою Козаковим, проходили для Олександра, наче в казці. Хіба він міг мріяти, що потрапить до Панєвежису (Литва), знаменитого драматичного театру під керівництвом Юозаса Мільтініса, побачить вистави цього приголомшливого режисера за участю Донатаса Баніоніса та буде присутнім на заняттях студійців цього театру? А близьке знайомство в Каунасі з Модрисом Теннісоном та його неймовірним театром пантоміми! І що вже казати про дивовижну Прибалтику (так тоді називали усі прибалтійські республіки), відвідини якої прирівнювалися до перебування за кордоном.
Після двох років навчання в студії пантоміми (до речі, платної – 20 карбованців щомісяця) його забрали до армії. Завдяки тому, що добре грав на гітарі, служив у духовому оркестрі. Спочатку освоїв великий барабан, потім перевели на тарілки. На конкурсі армійської самодіяльності військової частини вибороли друге місце, за що отримав відпустку додому.
Після демобілізації випадково зустрівся (1974) з Володимиром Купових, який запропонував взяти участь у його самодіяльному театрі. Олександро чесно відмовився: «Не зможу, бо маю ваду – заїкаюсь. «Не беріть у голову»,– відповів Володимир Ілліч. І досвід драматичного актора допоміг цей недолік подужати.
Працював слюсарем-складальником, вантажником, креслярем. В управлінні цивільної авіації, в обчислювальному центрі – техніком.
Закінчив Інститут народного господарства. Запросили до Інституту кібернетики, вісім років трудився програмістом. Переманили до Інституту ортопедії (завдяки заступництву керівника лабораторії). Це був, звісно, нонсенс: ну який старший науковий співробітник без медичної освіти... Паралельно працював мімом у відомому вар'єте на четвертому поверсі метростанції «Хрещатик». Там познайомився зі своєю другою дружиною Ольгою, танцівницею і хореографом.
грають декілька акторів
Театр «Колесо» був заснований у 1988 році. Перша вистава відбулась 28 травня того ж (1988) року. Засновником та художнім керівником закладу від дня заснування й дотепер є Народна артистка України Кліщевська Ірина Яківна.
Значною подією в житті новоствореного колективу стало отримання власного приміщення на Андріївському узвозі, 8. Усі працівники театру взяли участь у переобладнанні будівлі під потреби театру.
Нині головна сцена театру розташована на другому поверсі театру і розрахована лише на 70 глядачів. Відтак, театр є камерним – актори перебувають на відстані витягнутої руки від глядачів, вони стають свідками найпотаємніших процесів, які відбуваються на кону. Другою сценою в «Колесі» вважають кафе театру. Тут, на першому поверсі, у затишній домашній атмосфері проходять вистави, які змушують глядачів відчути себе знову ж таки безпосередніми учасниками вистави.
Від вересня 2008 року Київський театр «Колесо» отримав статусу «академічного». У теперішній час, театр «Колесо» є невід'ємною складовою культурного життя Києва, улюбленим місцем відпочинку не тільки киян, а й численних гостей столиці.
« Емма »
