« Едіт Піаф. Життя у кредит »

Закінчила Київське державне хореографічне училище, Державний інститут театрального мистецтва (ГИТИС), факультет театрознавства, курс Миколи Ельяша, м.Москва, Санкт-Петербургську (Ленінградську) державну консерваторію, факультет музичної режисури, режисура балету, курс Микити Долгушина.

Працювала артисткою балету в Одеському й Київському театрах опери й балету.

Як Головний балетмейстер працювала в Київському державному мюзік-холі й Київському театрі естради, у Державному музичному театрі для дітей й юнацтва.

У 1990—1996 р. — Головний балетмейстер Київського єврейського театру «МАЗЛТОВ», де заснувала вперше у світі професійний «Єврейський балет», що сповідує культуру Діаспори. В 1995 році на фестивалі в Лос-Анжелісі «Єврейський балет» одержав почесний приз «Зірка Голівуду».

Член журі багатьох міжнародних конкурсів: «Сержа Лифаря» Україна, Київ; Сучасної хореографії «Сергія Дягілєва» Гдиня, Польща; «XXI століття» Україна, Київ.

Творчий шлях Володимир Костянтинович Абазопуло розпочав у 1977 році на сцені Національного театру ім. І. Франка після закінчення Київського державного театрального інституту ім. Карпенка-Карого.

За роки роботи в театрі актор створив чимало яскравих, неординарних образів, що стали класикою сценічного мистецтва. Серед них: Антоніо «Моя професія – синьйор з вищого світу» Д. Скарначчі, Р. Тарабузі, Піп Чиря «Конотопська відьма» Г. Квітки-Основ’яненка, Дон Жуан «Благочестива Марта» Тірсо де Моліна, Хвиля «Житейське море» І. Карпенка-Карого, сер Агровейн в «Мерлін» Т. Дорста, У. Еллер, герцог Корнваль «Король Лір» У. Шекспіра, Менахем «Тев’є-Тевель» Шолом-Алейхем, Коров’єв «Майстер і Маргарита» за М. Булгаковим. Кожен із образів, що їх створив актор, завжди відрізнявся вишуканим пластичним малюнком і абсолютним відчуттям авторського стилю. Прекрасні вокальні данні дали змогу акторові працювати в жанрі мюзиклу: Турн в «Енеїді» І. Котляревського, Кошон в «Білій вороні» Ю. Рибчинського, Г. Татарченка, Шльомов в «Українському водевілі» М. Кропивницького, Князь «Крихітка Цахес» Я. Стельмаха, С. Бедусенка за Е. Гоффманом. У сьогоднішньому репертуарі актора можна побачити у таких ролях: Привид херсонського чумака «Кайдашева сім’я» І. Нечуй-Левицького, Гімнаст «Едіт Піаф. Життя в кредит» Ю. Рибчинського, Казак «Назар Стодоля» Т. Шевченка, Маврадоні «Грек Зорба» Н. Казантзакіса.

Говорячи про Абазопуло В. К., не можна не сказати про його діяльність як постановника численних сценічних боїв та фехтування не тільки на сцені театру ім. Франка, а й на сценах багатьох театрів України, більшість з них, як, наприклад, знаменита «крутка» козаків в «Енеїді» І. Котляревського, стали класичними.

На сьогодні захоплення пластикою знайшло свій розвиток у викладацькій діяльності. Абазопуло В. К. передає свій досвід, свою вишукану техніку, свою відданість сценічному мистецтву молодим акторам.

Народилася в сім'ї учителів. Батько викладав малювання і музику, а мама працювала директором дитячого садочку. Змалечку виступала разом із татом на весіллях, вечорах, корпоративах, брала участь в концертах. У дитинстві закінчила музичну школу по класу фортепіано.

Закінчила Київський національний університет культури і мистецтв, факультет естрадного співу (2004). Викладачами були Павло Зібров і Лілія Остапенко.

Живе в Києві. З 2008 року працює в театрі імені Івана Франка.

Анжеліка народилася 11 серпня у місті Дніпропетровськ.

У 1998 році вступила до Дніпропетровського обласного театрально-художнього коледжу.

Першу роль було зіграно на другому курсі навчання — Хевенлі «Солодкоголосий птах юності» Теннессі Вільямса (реж. Пінський Вадим Львович, Дніпропетровський театр російської драми ім. Горького).

Закінчила Дніпропетровський обласний театрально-художній коледж у 2002 році.

У 2002 році почала працювати у Національному академічному драматичному театрі ім. Івана Франка.

Народилася 22 лютого.

Закінчила Національний університет театру, кіно та телебачення ім. І.Карпенка-Карого 2004 року (курс О. Шаварського).

В Національному театрі ім. І. Франка працює з 2004 року.

Творчу діяльність Людмила Смородіна розпочала у 1978 році одразу після закінчення Київського державного театрального інституту ім. Карпенка-Карого на сцені Національного академічного драматичного театру імені Івана Франка.

За роки роботи в театрі актрисою створено чимало найрізноманітніших образів у виставах сучасного та класичного репертуару. Починаючи з перших днів, вона виявила граничну органіку, вміння віднайти найпотаємніші риси характеру героїнь, яких зіграла.

Поступово від роботи до роботи Людмила Смородіна почала виявляти явний хист до гострохарактерних образів: Гелла «Майстер і Маргарита» М. Булгакова, Унікум «Санаторійна зона» М. Хвильового, Марія Георгіївна «Огненний змій» Л. Яновської.

У ролях розкрилося тонке комедійне обдарування актриси, вміння поєднати гостру зовнішню форму із внутрішньою достовірністю, артистизм із вишуканим смаком, від чого в свою чергу народжується переконливість створеного. Серед робіт Людмили Смородіної такі знакові образи, як: Гонерілья «Король Лір» В. Шекспіра, Годл «Тев’є-Тевель» за Шолом-Алейхемом, Донья Беатріса «З коханням не жартують» Педро Кальдерона, Елінор «Я, Генрі II…» Дж. Голдмена, Емма Гамільтон «Леді і Адмірал» Т. Реттігана, Клея «Езоп» Г. Фігейредо, Анна Андріївна «Ревізор» М. Гоголя, Ваніна «Житейське море» І. Карпенка-Карого, Кларк «Кар’єра Артура Уї» Б. Брехта, Хохлакова «Брати Карамазови» Ф. Достоєвського. Всі вони - яскраве підтвердження всебічного таланту, неповторного виконавського стилю.

Людмила Смородіна має прекрасні вокальні та пластичні данні, що надали змогу з успіхом виступати у музичних виставах: «Енеїда» І. Котляревського (Венера), «Біла ворона» Г. Татарченка та Ю. Рибчинського (Сторічна війна).

Справжніх трагедійних висот Людмила Смородіна досягла у виконанні ролей Марії Стюарт та Єлизавети Тюдор у виставі «Віват, королево!» Роберта Болта. За короткий відрізок сценічної дії, актриса створила два абсолютно полярні, гранично достовірні образи.

Роль Стехи у виставі «Назар Стодоля» Т. Шевченка проявила всю зрілість і непересічність таланту Майстрині. Тут поєднуються самовідданість, героїзм української жінки. Стеха – справжня козачка, яка вміє приворожити чоловіче серце й майстерно володіє шаблею. А також виявляє риси, притаманні знаменитим українським характерникам - така ж мінлива, гостра на розум, вміє постояти за себе. І в той час відчайдушно й затято відстоює славні традиції предків.

Такі роботи актриси як Мадам Жорж з вистави «Фредерік, або Бульвар злочинів» Е.-Е. Шмітта, Аркадіна в «Чайці» А. Чехова та пані Оргонова з класичної польської комедії О. Фредро «Дами і гусари» - є ще одним яскравим свідченням непересічності її таланту.

Із самого початку творчої діяльності і посьогодні Людмила Смородіна, окрім роботи в театрі, плідно й цікаво працює в кіно, на телебаченні, в її творчому доробку ціла галерея різнохарактерних образів, створених у співдружності з провідними українськими кінематографістами.

Народився 14 листопада 1985 року в місті Запоріжжя.

Закінчивши ліцей водного транспорту, пропрацював 2 роки у морі на кораблі.

У 2010 році закінчив Національний університет театру, кіно і телебачення ім. Карпенко-Карого (курс Богдана Сильвестровича Ступки).

Актор Київського національного українського драматичного театру ім. Івана Франка.

Творчу діяльність розпочав на сцені Київського академічного російського драматичного театру ім. Лесі України (тепер – Національний) у 1975 році одразу після закінчення Київського державного театрального інституту ім. Карпенка-Карого (тепер – Національний Університет театру, кіно і телебачення ім. Карпенка-Карого).

З 1980 року - працює в Національному академічному театрі ім. Івана Франка. Понад тридцять років Задніпровський Олександр Михайлович віддав вірному служінню мистецтву театру, сьогодні він по праву займає чільне місце в сім’ї франківців!

Перші ж роботи актора на кону Національного театру ім. Івана Франка стали свідченням непересічності таланту, артистизму і глибокого розуміння природи театру. Мабуть, тут не останню роль зіграло генетичне коріння Олександра Михайловича – представника славнозвісної династії Задніпровських-Ткаченко, які протягом багатьох десятиліть творили мистецтво франківців.

Продовжуючи традиції своїх рідних, усвідомлюючи відповідальність, що йому надіслала доля, кожною своєю роботою актор відкриває нові, незнанні грані свого обдарування. Його мистецькій палітрі притаманні м’яка самоіронія і гострота зовнішнього малюнку, що з особливою силою виявлялося в роботах над виставами: «Конотопська відьма» І. Квітки-Основ’яненко (Судденко), «Енеїда» І. Котляревського (Турн), «Блез» К. Моньє (Блез), «Сто тисяч» І. Карпенка-Карого (Невідомий), «Різдвяна ніч» за М. Гоголем (Вакула) – що стали класикою національного мистецтва. Поруч були образи героїко-романтичного плану, такі, як Генрі у виставі «Я, Генрі II…» Д. Голдмена та Нельсон у виставі «Леді і Адмірал» Т. Реттігана, Фредерік Леметр у виставі «Фредерік, або Бульвар злочинів» Е.-Е. Шмітта.

Про різноплановість актора, легкість, з якою він однаково успішно працює в будь-якому жанрі драматургії, свідчать діаметрально протилежні ролі: Йосип в «Ревізорі» М. Гоголя, Ботвел у виставі «Віват, королево!» Р. Болта, Лепле «Едіт Піаф. Життя в кредит» Ю. Рибчинського, І. Афанасьєва, Майор у виставі «Дами і гусари» О. Фредро, Барон Альфонсо - «Моя професія – синьйор з вищого світу» Дж. Скарначчі, Р. Тарабузі, Лікар у спектаклі «Три товариші» зі Е. М. Ремарком, Вальтер, судовий радник - «Розбитий глек» Г. фон Кляйста.

Робота над образом Хоми Кичатого у виставі «Назар Стодоля» за Тарасом Шевченком стала етапною у творчості актора і дала змогу митцю висловити свою естетичну і громадянську позицію. Хома-Задніпровський уособлює в собі трагічну подвоєність, глибокий психологічний конфлікт між жадобою влади та моральними чеснотами. Фінальна сцена прозріння і покаяння Хоми народжує в глядній залі істинний катарсис.

Трагічно-іронічний Сорін у виставі «Чайка» А. Чехова, вишуканий сибарит князь Абрезков у «Живому трупі» О. Толстого, Кіса Вороб’янінов у виставі «Великі комбінатори» за романом Ільфа, Петрова одні з останніх робіт Актора. Кожна з ролей, що їх створив артист, відкриває нові, неповторні грані творчого діапазону митця, всю багатомірність особистості, яка є запорукою зустрічі зі справжнім мистецтвом.

Говорячи про Олександра Михайловича, не можна не сказати, що протягом багатьох років актор не просто активно суміщає роботу в театрі із численними виступами на радіо, телебаченні, а він є однією з найпопулярніших, знакових фігур української культури.

З успіхом закінчила драматичну студію при Київському академічному драматичному театрі ім. Івана Франка 1975 року і тоді ж була зарахована до складу цього театру. Більше тридцяти років віддано вірному служінню франківському дому.

Вперше актриса вийшла на сцену ще в студійні роки. М`яка ліричність, жіночність, сценічна привабливість одразу привернули увагу режисерів, що в свою чергу надало можливість початкуючій актрисі активно увійти до діючого репертуару. Навіть з невеликої за обсягом ролі, завдяки працездатності і азарту до роботи, Ілляшенко створювала образи, що не губилися серед робіт її старших колег. З роками творча палітра актриси збагатилася тонкими нюансами, у неї з`явився хист до образів неординарних, із глибокою внутрішньою сутністю. Такою стала зіграна нею Орися у "Зимовому вечорі" М. Старицького.

У комедійному жанрі актриса користується іронічними фарбами, легкою імпровізацією, дає насолоду своєю гострою спостережливістю. Мереживо знаних й незнаних любовних колізій виплітає її Ярися у виставі за п`єсою Я. Стельмаха "Кохання у стилі бароко, або любов з неохоти", здатна на всілякі витівки вірна подруга Шельменка Мотря у "Шельменку-денщику", аскетична, сповнена зверхності Вдова з "Приборкання норовливої"...

Видатний режисер Роберт Стуруа був захоплений і процесом, і результатами роботи з Валентиною Петрівною. Виконавиця змогла передати стан вкрай знервованої, заляканої, майже божевільної істоти, її складні почуття до світу, людей та царя. Пластика, міміка, внутрішня пульсуюча енергія актриси передаються глядачу як гарячі знаки мистецького осмислення образу, його дієвого звучання. Все це є свідченням таланту і майстерності, професійним вмінням виконати найскладніше мистецьке завдання.

Володимир Іванович Ніколаєнко — український театральний і кіно- актор.

Закінчив Київський театральний інститут ім. Карпенка-Карого (1995).

З 1995 — актор Національного театру ім. Івана Франка.

Олександр Іванович Форманчук — український актор театру, кіно, телебачення та дубляжу, Заслужений артист України.

Олександр Форманчук народився 2 жовтня 1982 року в місті Житомирі[1], у нього п'ятеро рідних сестер[2].

У 2004 році закінчив Київський державний університет театру, кіно і телебачення ім. Карпенка-Карого (майстерня Олега Шаварського).

З 2004 року Олександр Форманчук актор Національного академічного драматичного театру імені Івана Франка.

Народилася 30 жовтня 1964 р. у м. Кривий Ріг. Закінчила Київський державний інститут театрального мистецтва ім. І. Карпенка-Карого (1985). Працює в Національному академічному драматичному театрі ім. І. Франка[2], викладала акторську майстерність студентам Бориса Савченка (курс кінорежисерів) університеті імені Карпенка-Карого[3]

Член Національної спілки кінематографістів України.

1987 року закінчила студію при театрі імені Івана Франка (курс нар. артистки України Ю. С. Ткаченко).
Працювала в театрі юного Глядача в м. Києві, в театрі ім. Лесі Українки в м. Києві.
З 2002 року працює в Національному театрі імені Івана Франка.

Свою творчу діяльність Ірина розпочала в 1993 році на сцені Національного академічного драматичного театру імені Івана Франка після закінчення Київського державного інституту театрального мистецтва ім. І. Карпенка-Карого.

Першою великою роботою актриси стала роль Б'янки у «Приборканні норовливої» В. Шекспіра, в якій повною мірою проявився яскравий комедійний талант актриси. Легкістю імпровізації, жіночою привабливістю був позначений образ Оляни, що його створила І. Дворянин у виставі «Кохання у стилі бароко, або любов з неохоти» Я. Стельмаха. Гострою сценічного малюнку, темпераментом відрізнялася сеньйора Капулетті з вистави «Ромео і Джульєтта» В. Шекспіра. І поруч зваблива, кокетлива опереткова діва Аннет Лажон з мюзиклу «Едіт Піаф. Життя в кредит» Ю. Рибчинського, В. Васалатій.

Ірина Дворянин вміє відійти від амплуа. Вона вільно почувалася в ролі Принцеси у казці «Бременські музиканти» Г. Гладкова і в образі розбещеної княгині з «Кавказького крейдяного кола» Б. Брехта. Особливою стала роль Цейтл з легендарної вистави «Тев’є-Тевель» за Шолом-Алейхемом. Тут актрисі вдалося передати всю гамму високо трагічних почуттів, любові, ніжності, відданості. Вишукано ексцентрична аристократка синьйора Чібор з вистави «Моя професія – синьйор з вищого світу» Д. Скарначчі, Р. Тарабузі і лірична Мама у казці «Мама сказала: «Ні!» – ці полярні образи ще раз підкреслюють, що актриса знаходиться у постійному творчому пошуку, що сцена була і лишається для неї головним сенсом буття.

Володимир Макарович Нечепоренко — український актор театру, кіно та дубляжу, радіоведучий, вокаліст. Народний артист України (1997), нагороджений орденом князя Ярослава Мудрого V ступеня та орденом «За заслуги» ІІІ ступеня, лауреат міжнародної премії «Золотий Орфей», актор Національного академічного драматичного театру імені Івана Франка, ведучий програм Національного радіо України, професор Національної академії внутрішніх справ.

Народився 14 листопада 1949 року в Золотоноші Черкаської області.

Творчу діяльність розпочав у 1972 році, одразу після закінчення Київського державного театрального інституту ім. Карпенка-Карого, в Київському театру юного глядача ім. Ленінського комсомолу.

У 1976 році Володимир Нечепоренко був запрошений на роботу до Національного академічного драматичного театру імені Івана Франка.

Для актора характерний, передусім, високий морально-естетичний, духовний рівень, а також гранична відповідальність за художню якість своєї роботи. Творчість Володимира Нечепоренка є своєрідним віддзеркаленням історії Національного академічного драматичного театру імені Івана Франка останніх десятиліть. Ролі, створені актором, ввійшли в антологію кращих надбань української сценічної культури: Віллі «Дикий ангел» О. Коломійця, Дем’ян Суденко «Конотопська відьма» Г. Квітки-Основ’яненка, Букін «Прощання в червні» О. Вампілова, Оберон «Сон літньої ночі» У. Шекспіра, Роббі «Візит старої дами» Ф. Дюрренматта, Ернесте Рома «Кар’єра Артура Уї» Б. Брехта, Дон Алонсо «З коханням не жартують» П. Кальдерона, Менестрель «Біла ворона» Г. Татарченка та Ю. Рибчинського.

Неординарний внутрішній світ, увага та толерантне ставлення до колег, глибоке розуміння та відчуття надзавдань національного сценічного мистецтва, помножені на постійну повсякденну роботу над собою, по праву забезпечили акторові провідне місце в колективі франківців.

У творчому доробку Володимира Нечепоренка такі знакові для українського театру образи, як: Михайло «Украдене щастя» І. Франка, Кент «Король Лір» В. Шекспіра, Вулкан «Енеїда» І. Котляревського, Пікерінг «Пігмаліон» Б. Шоу. В. М. Нечепоренко – актор, який вільно володіє будь-яким сценічним жанром від психологічної драми до мюзиклу. Про це засвідчили його ролі у таких виставах: Мортон в історичній драмі «Віват, королево!» Р. Болта, Атос в мюзиклі «Ех, мушкетери, мушкетери» Є. Євтушенка, Олександр у психологічному детективі «Сентиментальний круїз» Т. Кандали. Образ Гната Карого, що його створив актор у виставі «Назар Стодоля» Т. Шевченка, став уособленням справжніх чеснот українського лицарства. Проте абсолютно позбавлений декларативності із тонкою самоіронією, акторською й людською привабливістю його герой ніби зійшов із старовинних портретів українського бароко, коли честь і гідність були вирішальними рисами кожного українця.

Етапною у творчості Майстра стала робота над образом славнозвісного отамана Сірка у виставі «Урус-Шайтан» І. Афанасьєва. Його легендарний герой з перших же показів підкорив серця і душі глядачів неймовірною вірою у відродження нації й її вічної волелюбності і прагнення державотворення за будь-яку ціну.

Говорячи про Володимира Нечепоренка, не можна не згадати про його вагому, широкомасштабну творчість як пропагандиста української національної ідеї, культури під час виступів у численних концертах, творчих зустрічах, виступах на телебаченні та радіоефірах. Яскраво і талановито зіграв В.Нечепоренко роль ветерана Другої світової війни у відеокліпі до пісні «День Перемоги» на слова і музику Володимира Мельникова, яку виконує Елеонора Скиданова. Талановитий вокаліст. Понад 20 років веде науково-пізнавальну передачу для юнацтва «АВС» на Першому каналі Українського радіо.

Володимир Макарович Нечепоренко щедро ділиться своїм талантом, досвідом із майбутніми митцями, вже не один рік займаючись викладацькою діяльністю.

Народилася 30 вересня.

У 2007 році закінчила КНУТКіТ ім. І.К. Карпенка-Карого (курс Рушковського М. М.)

З 2007 року працює в театрі імені Івана Франка.

Закінчив Дніпропетровський обласний театрально-художній коледж 2002 року. 2008 року - Київський національний університет театру, кіно і телебачення ім. І. К. Карпенка-Карого (спеціальність - театрознавство, організація театральної справи).

Працював солістом-вокалістом у Київському національному театрі оперети. З 2002 року працює в Національному театрі імені Івана Франка.

Дмитро́ Анато́лійович Зава́дський — український актор театру, кіно та дубляжу. Заслужений артист України (2017).

Закінчив Драматичну студію І. Франка та інститут культури зі спеціальності «режисура».

Працює у київському Театрі імені Франка.

Від 1996 року Дмитро працює над озвученням документальних, мультиплікаційних, художніх фільмів, телевізійним дубляжем, дубляжем для кінотеатрів, озвученням рекламних роликів. Озвучував такі відомі фільми, серіали та мультфільми, як «Аватар», «Парочка копів», «Команда А», «Малкольм у центрі уваги», «Покемон», «Бівис і Батхед», «Секс і Каліфорнія» тощо.

Народився 31 липня.

Закінчив Київський національний університет театру, кіно і телебачення ім. І. Карпенка-Карого.

З 2007 року працює в театрі ім. Івана Франка.