Подобається Theatre.love? Зробімо його кращим разом!
Theatre.love - це соціальний проєкт, що популяризує та розвиває театральне мистецтво України, роблячи театри ближчими до людей. Якщо тобі близька така ініціатива – ти маєш можливість підтримати Theatre.love фінансово і вплинути на його подальше майбутнє.
« Едіт Піаф »
Її зріст – не більше півтора метра, її голос – сильний і глибокий. У житті вона сміялася, а її пісні змушували плакати і співпереживати. Вона робила щасливими багатьох, сама ж була нещасна. Вона народилася і росла на вулиці, а стала зіркою номер один. Вона багато любила, але найбільша її любов – пісня... Про неї складали легенди і небилиці! І тому вона вирішила розповісти про себе сама!
«Піаф» у перекладі з французької означає «горобець»... Ім'я геніальної французької співачки Едіт Піаф вписано в історію двадцятого століття золотими літерами. Ця моновистава про те, що ні слава, ні успіх – нічого не дається без болю, і за все треба платити. Ця вистава про злети та падіння, про дивовижну жінку, якій належать слова, адресовані всім людям: «Я, на щастя, одна з тих, хто заплатив своїм життям за вашу любов».
Моновистава – це той випадок, коли виконавець приречений на публічну самотність. Її обрала для себе народна артистка України Ірина Кліщевська. Наркотики, алкоголь, суїциди та хвороби, неймовірний успіх, злети та падіння в прірву, найкращі чоловіки та заздрощі жінок... В житті видатної Едіт було стільки, що вистачило б на кілька серіалів, то що ж говорити про виставу... Вистава неодноразово брала участь у Міжнародних театральних фестивалях моновистав, де здобула премії та нагороди (нагорода «За кращу жіночу роль» на фестивалях «BGMOT 2006» (Болгарія) та «Відлуння» (Україна), «За високу майстерність» («Armmono»-2004), диплом фестивалю «Вересневі самоцвіти» (Україна), Гран-прі фестивалів «Албамоно 2006» та Фестивалю моновистав Македонії).
Ви жінка? Ви думаєте, що знаєте все про себе і про чоловіків? Ви чоловік? Ви думаєте, що майстерно розбираєтеся в жінках? Чому ж часом так складно буває зрозуміти один одного? .. Театр «ДНК» пропонує провести спільне документально-театральне дослідження, присвячене великим жінкам ХХ століття, щоб нарешті зрозуміти і почути жіночу душу. Минуле завжди дається для того, щоб краще розібратися в цьому. Щоб краще зрозуміти сучасну жінку зразка ХХІ століття, потрібно повернутися до її попередниці - жінки ХХ століття. Великими не народжуються - ними стають. Вони порушували правила і переступали канони, вони йшли проти влади і змінювали історію, вони втрачали дітей і жертвували почуттями, і ось - вони відомі ... Але якою ціною? Актриса, Художниця, Скульптор, Модельєр, Танцівниця, Режисер. У кожній сучасній жінці є частинка таланту великих жінок всіх часів. Історія світу пишеться однією рукою. А значить, просто придивіться ближче: у вашій жінці обов'язково знайдеться відгомін жінки ХХ столітя. Вони назавжди змінили епоху, в якій жили і творили. Вони прийшли, щоб залишити незабутній слід в Душі Світу ... Справжнім жінкам присвячується!
Free Love – ця тема привертала до себе увагу творців всіх часів і народів. Яка природа Любові і яка її ціна? В чому полягає справжня free Love? Чим людина може пожертвувати заради Любові і чи варто здійснювати ці жертви? Кожен глядач знайдеу виставі на ці вічні питання свої власні відповіді. Романтична мелодрама і детектив – в одному флаконі. Жінка з очима гізехського сфінкса і червоними губами вампіра, чоловіки – дуже різні, але всі пристрасні і яскраві, які один за одним йдуть з її життя, щоб з'явитися знову на сторінках її щоденника. Вистава створена за мотивами повісті Валерія Брюсова – чоловіка, що вивчає глибину і всі нюанси таємничої жіночої душі. Тим цікавіше подивитися на душу жінки очима і почуттями чоловіка, якого часто називають імператором символізму, а його творчість – відображенням суперечливого і підкреслено естетичного модерна. Неоднозначні ствердження героїні «зачеплять» жінок і вельми здивують чоловіків.
Про що ми найбільше будемо шкодувати, коли дізнаємось, що наше життя скоро обірветься? Можливо про те, що багато важливих дзвінків та зустрічей з друзями не відбулися з нашої вини? Чи не помиляємося ми, коли відкладаємо важливі речі на потім? Адже ми впевнені, що часу попереду ще достатньо... «Ще є час щось змінити...» Вистава режисера Вікторії Маноле про те, що все звичне так чи інакше колись закінчується. Все погане проходить, а все гарне – залишається в нашій пам'яті, якщо ми вчимося насолоджуватися життям і цінувати кожен новий день.
Народилася 16 серпня 1967 року в Самарській області.
У 1993 році закінчила Київський інститут культури.
З 2002 року – режисер-постановник Донецького академічного обласного драматичного театру (м. Маріуполь). Неодноразово виступала також автором сценічної основи та художником-постановником своїх вистав. Створила низку образів на сцені театру як актриса.
2002-2006 рр. – режисер-педагог студії при театрі.
З 2010 року – викладач акторської майстерності і сценічної мови відділення «Акторська майстерність» Маріупольського коледжу мистецтв. Поставила дипломні спектаклі «А зорі тут тихі» за Б. Васильєвим, «Загонщики вогню» С. Шальтяніса, Л. Яцінявічуса, «Водевілі» А. Чехова, «П’єро і Коломбіна» за п’єсою Є. Тищука «Сонечко всередині».
Артур народився і виріс в Маріуполі. Актором мріяв стати з дитинства. Здебільшого це сталося завдяки любові до кіномистецтва. Вже закінчуючи школу, хлопець вирішив, що потрібно спробувати себе в акторській професії. Навіть хотів спочатку освоїти спеціальність психолога і з цього боку розкрити для себе акторську майстерність. Проте за проханням батьків він вступив до Приазовського державного технічного університету. Втім участь у студентському театрі «СТЕМ» допомогла зрозуміти, що йому слід змінити спеціальність. Наразі він магістр театрального мистецтва Луганської академії культури і мистецтв. Проте навчатися акторській майстерності почав у Театральній студії Костянтина Добрунова, якого вважає своїм вчителем. До речі, саме Костянтин Володимирович запросив Артура грати у Маріупольському драматичному театрі.
Початком театру в Маріуполі прийнято вважати 1847 рік, коли до міста вперше приїхала театральна трупа під керівництвом антрепренера В. Виноградова. Придатної будівлі Маріуполь не мав на той час, і тому вистави давали в орендованому амбарі на Єкатерининській вулиці (нині Нікопольський проспект).
У 1850—1860-і роки в амбарі на своєму подвір'ї місцевий житель Попов влаштував перше театральне приміщення — «Храм музи Мельпомени». А 1878 року в місті Маріуполі була заснована перша професіональна театральна трупа. Власне від цієї дати й вираховує свій початок міський драматичний театр (нинішній Донецький академічний обласний драматичний театр).
1884 року затверджено статут Маріупольського музично-драматичного товариства, члени якого ставили аматорські вистави, влаштовували концерти, сприяли естетичному вихованню мешканців міста.
Знаменна подія сталась у Маріуполі 8 листопада 1887 року — якщо раніше театральні трупи працювали в місті у непридатних приміщеннях, то цього дня було вперше відкрито спеціально зведену коштом В. Л. Шаповалова театральну будівлю, яка отримала назву Концертна зала (згодом Зимовий театр). Це театральне приміщення мало велику сцену, зручні крісла, окреме місце для оркестру та глядацьку залу на 800 місць. Театральний сезон відкрився постановкою п'єси М. Гоголя «Ревизор». Роль Городничого зіграв сам володар театру і антрепренер.
З отриманням власної стаціонарної сцени Маріуполь перетворився на значний культурний осередок наприкінці XIX — на початку ХХ століть. Тут відбувалися гастролі видатних майстрів українського театру — М. Кропивницького та І. Карпенка-Карого, П. Саксаганського, М. Старицького.
У 1920-ті роки в Маріуполі працював драматичний колектив «Новий театр» під керівництвом А. Борисоглібського.
У 1934 році на основі міського драматичного театру створено Вседонецький музично-драматичний театр з постійним місцем перебування в Маріуполі (художній керівник — А. Смирнов, головний режисер — А. Іскандер).
18 квітня 1936 року в міському театрі відбулася зустріч із заслуженим артистом, оперним співаком Михайлом Гришком.
У листопаді 1936 року Маріупольський державний російський музично-драматичний театр показав п'єсу О. Корнійчука «Платон Кречет» — нерідко саме дата цієї прем’єрної вистави новоствореного першого стаціонарного закладу культури подається як дата створення сучасного театру (принаймні так було в літературі доби СРСР).
Новостворений театр уперше виїхав на великі 4-місячні гастролі в квітні 1937 року — до міст Сталіно (нині Донецьк), Макіївка, Полтава, Кременчук, Суми та Харків.
По ІІ Світовій війні 1947 року російський драматичний театр у Маріуполі було закрито.
1959 року діяльність театру було відновлено — будувалась нова стаціонарна театральна сцена, набиралась трупа, готувались нові постановки. Тоді ж Маріупольському театру було присвоєно статус Донецького державного.
Урочисте відкриття новозбудованого театрального приміщення в Маріуполі відбулося 2 листопада 1960 року прем'єрним показом вистави «Иркутская история» за п'єсою О. Арбузова.
1978 року Маріуполь урочисто відзначив 100-літній ювілей міського театру, у зв'язку з чим Донецький державний російський драматичний театр був нагороджений Орденом Пошани.
1985 року було відкрито малу сцену театру.
Визнаючи заслуги закладу в розвиткові театрального мистецтва, 12 листопада 2007 року Наказом Міністерства культури і туризму України театрові було присвоєно статус академічного.
В 2016 році Донецький академічний ордена Пошани обласний російський драматичний театр було перейменовано на Донецький академічний обласний драматичний театр.
« Едіт Піаф »
