З ім'ям італійського казкаря Джанні Родарі знайомий цілий світ.
На карколомних пригодах Джельсоміно, Чипполліно, Кицюлі-Кривулі та графа Вишеньки виросло не одне покоління глядачів. Яскраві характери, винахідливість розумних відчайдушних персонажів, які завжди і повсякчас відстоюють добро, справедливість, чесність і вірну дружбу, не можуть залишити Вас байдужими.
Під час вистави Ви познайомитеся з неймовірним хлопчиком - Джельсоміно - володарем надзвичайного голосу. Проте, сам він не може збагнути в чому велич і краса його дару. Інколи йому навіть здається, що голос - це кара, адже його цураються люди, все навколо руйнується і врешті решт, він вирішує покинути всіх і вся і поринути в мандри...
Несподівано для самого себе, Джельсоміно опиняється у Країні Брехунів, де всі живуть за дивними законами: кішки лають, собаки нявчать; в магазині замість хліба продають чорнило, потворне називають красивим і навпаки, а коли лягають спати замість "добраніч" бажають "доброго дня"... Все навкруги перевернуто з ніг на голову.
Чому Джельсоміно вирішив залишитися в цій незвичайній країні, і що з цього вийшло - дізнаєтеся на виставі.
Глядачі потраплять в карнавальну стихію, сповнену неймовірних пригод, запальних співів і танців.
Закінчив Дніпропетровський обласний театрально-художній коледж 2002 року. 2008 року - Київський національний університет театру, кіно і телебачення ім. І. К. Карпенка-Карого (спеціальність - театрознавство, організація театральної справи).
Працював солістом-вокалістом у Київському національному театрі оперети. З 2002 року працює в Національному театрі імені Івана Франка.
Народився 14 червня 1994 року.
Закінчив Київський національний університет театру, кіно і телебачення ім. Карпенко-Карого (майстерня М.Богомазова).
З 2018 року працює в Київському драматичному театрі ім. І.Франка.
Свою творчу діяльність Ірина розпочала в 1993 році на сцені Національного академічного драматичного театру імені Івана Франка після закінчення Київського державного інституту театрального мистецтва ім. І. Карпенка-Карого.
Першою великою роботою актриси стала роль Б'янки у «Приборканні норовливої» В. Шекспіра, в якій повною мірою проявився яскравий комедійний талант актриси. Легкістю імпровізації, жіночою привабливістю був позначений образ Оляни, що його створила І. Дворянин у виставі «Кохання у стилі бароко, або любов з неохоти» Я. Стельмаха. Гострою сценічного малюнку, темпераментом відрізнялася сеньйора Капулетті з вистави «Ромео і Джульєтта» В. Шекспіра. І поруч зваблива, кокетлива опереткова діва Аннет Лажон з мюзиклу «Едіт Піаф. Життя в кредит» Ю. Рибчинського, В. Васалатій.
Ірина Дворянин вміє відійти від амплуа. Вона вільно почувалася в ролі Принцеси у казці «Бременські музиканти» Г. Гладкова і в образі розбещеної княгині з «Кавказького крейдяного кола» Б. Брехта. Особливою стала роль Цейтл з легендарної вистави «Тев’є-Тевель» за Шолом-Алейхемом. Тут актрисі вдалося передати всю гамму високо трагічних почуттів, любові, ніжності, відданості. Вишукано ексцентрична аристократка синьйора Чібор з вистави «Моя професія – синьйор з вищого світу» Д. Скарначчі, Р. Тарабузі і лірична Мама у казці «Мама сказала: «Ні!» – ці полярні образи ще раз підкреслюють, що актриса знаходиться у постійному творчому пошуку, що сцена була і лишається для неї головним сенсом буття.
Дмитро Ступка походить з відомої акторської династії. Батько, Остап Ступка — театральний та кіноактор, мати, Тетяна Капліна, (перша дружина Остапа Ступки)[1].
Перший вихід Дмитра Ступки на професійну театральну сцену відбувся 4 квітня 2009 року у виставі «Одруження» (за Миколою Гоголем), в ній він грає кілька епізодичних ролей — Степана (слугу Подколесина), Дуняшку (дівчинку в домі нареченої) та компаньйона Старикова.
2010 року закінчив КНУКіМ ім. Карпенка-Карого (бакалавр з акторського мистецтва драматичного театру і кіно). З того ж року він працює актором в Національному театрі імені Івана Франка.
З 2007 року знімається в кіно. Зіграв другорядні ролі у кількох російських і російськомовних фільмах та серіалах, в українофобському фільмі «Ми з майбутнього 2». 2008 року знявся в фільмі Криштофа Зануссі «Серце на долоні»[2].
2013 року зіграв головну роль у фільмі Любомира Левицького «Тіні незабутих предків».
Дружина — Поліна Логунова (телеведуча). Виховують доньку Богдану (2017 р.н.).
Народилася в сім'ї учителів. Батько викладав малювання і музику, а мама працювала директором дитячого садочку. Змалечку виступала разом із татом на весіллях, вечорах, корпоративах, брала участь в концертах. У дитинстві закінчила музичну школу по класу фортепіано.
Закінчила Київський національний університет культури і мистецтв, факультет естрадного співу (2004). Викладачами були Павло Зібров і Лілія Остапенко.
Живе в Києві. З 2008 року працює в театрі імені Івана Франка.
1987 року закінчила студію при театрі імені Івана Франка (курс нар. артистки України Ю. С. Ткаченко).
Працювала в театрі юного Глядача в м. Києві, в театрі ім. Лесі Українки в м. Києві.
З 2002 року працює в Національному театрі імені Івана Франка.
Народилася 30 жовтня 1964 р. у м. Кривий Ріг. Закінчила Київський державний інститут театрального мистецтва ім. І. Карпенка-Карого (1985). Працює в Національному академічному драматичному театрі ім. І. Франка[2], викладала акторську майстерність студентам Бориса Савченка (курс кінорежисерів) університеті імені Карпенка-Карого[3]
Член Національної спілки кінематографістів України.
Народилася 30 вересня.
У 2007 році закінчила КНУТКіТ ім. І.К. Карпенка-Карого (курс Рушковського М. М.)
З 2007 року працює в театрі імені Івана Франка.
Легендами овіяна історія Національного академічного драматичного театру ім. Івана Франка, який з 1926 року оселився за цією адресою. Непростими, проте сповненими мистецьких шукань були роки становлення колективу, що розпочав свою діяльність 1920 року у Вінниці. Очолив його видатний український режисер, театральний діяч, актор Гнат Петрович Юра, який керував ним з 1920 по 1964 рр. Завдяки його енергії рік за роком створювалась Академія сценічного мистецтва. Зараз головним художником театру є учень Лідера, Андрій Александрович-Дочевський. Зі сцени звучала музика Михайла Вериківського, Платона Майбороди, Ігоря Поклада. Сьогодні театр співпрацює із Сергієм Бідусенком, Юрієм Шевченком, Володимиром Бистряковим.
Українська мистецька еліта: драматурги, сценографи, режисери, вважали й вважають за честь бути представленими на кону франківців, який пам'ятає і пишається іменами Наталії Ужвій, Амвросія Бучми, Поліни Нятко, Юрія Шумського, Мар'яна Крушельницького, Ольги Кусенко, Аркадія Гашинського, Віктора Цимбаліста, Нонни Копержинської, і багатьох, багатьох акторів, які впродовж десятиліть творили театр.
З перших сезонів Національний театр Франка був лабораторією української п’єси. Більшість класиків української драматургії ХІХ–ХХ століть отримали першопрочитання своїх творів на сцені театру Франка. В кожного театру є п’єса, яка багато років служить візитною карткою, своєрідним брендом театру. Для Національного театру імені Івана Франка такою п’єсою є "Украдене щастя" патрона театру – Івана Франка. Перша її прем’єра відбулася 28 березня 1940 року у постановці фундатора театру, видатного режисера, актора, театрального діяча Гната Юри. В його мізансценах вистава йшла до 1956 року. Прем’єра нової версії відбулася у 1979 році, витримавши понад 300 показів, не тільки в Україні, але й далеко за її межами. Постановку її здійснив Сергій Данченко. Ця вистава увійшла в число кращих надбань сценічного мистецтва України.
З 1978 по 2001 рр. театр очолював Сергій Володимирович Данченко. Йому належить розробка моделі поняття «національний театр». За двадцять три роки керування Сергій Данченко вивів український театр на європейський рівень, примусив говорити про нього в контексті світового, виховав не одне покоління акторів.
З 2001 по 2012 роки театр очолював Митець, неординарна творча особистість, актор безмежного діапазону Богдан Ступка. Прагнучи розширити художню палітру, він запрошував на постановки режисерів із діаметрально-протилежними творчими засадами, театральними школами. З театром співпрацювали режисери з Росії, Польщі, Грузії, Канади. Відкрилася експериментальна сцена – Театр у фойє, яка репрезентувала творчі пошуки молодих режисерів, акторів, сценографів, драматургів. Навесні 2012 року з ініціативи Богдана Ступки з нагоди 75-річчя від дня народження видатного Майстра режисери Сергія Володимировича Данченка при театрі відкрилася Камерна сцена, яка названа на честь Митця.
З 2012 року колектив очолює Народний артист України, відомий режисер Станіслав Мойсеєв. З його постановками знайомі глядачі численних міст України та за її межами. Він працював в містах Сумах та Ужгороді. 15 років, керував Київським академічним Молодим театром. Сьогоднішні вистави театру представляють режисери: Петро Ільченко, Дмитро Чирипюк, Андрій Приходько, Юрій Одинокий, Олександр Білозуб, Ігор Афанасьєв, Юрій Розстальний.
Національний театр Франка неодноразово представляв українське сценічне мистецтво на численних міжнародних фестивалях, театральних форумах, гастрольних турне. З ним знайомі глядачі Болгарії, Югославії, Македонії, Росії, Грузії, Німеччини, Австрії, Італії, Греції, Сполучених Штатів Америки.
