Theatre.love - це соціальний проєкт, що популяризує та розвиває театральне мистецтво України, роблячи театри ближчими до людей. Якщо тобі близька така ініціатива – ти маєш можливість підтримати Theatre.love фінансово і вплинути на його подальше майбутнє.
Класика тому й називається класикою, що час від часу виникає нестримне бажання повернутися до неї і знову відкрити щось просте і сокровенне. Ми чомусь звикли, що Чехов – завжди напівтон, забуваючи, що Чехов – це ще й іронія.
Остання, як відомо, є маскою для беззахисних. У цій виставі напівтони майже відсутні. Дія набирає обертів уже з перших хвилин. Вмить персонажі перетворяться на застиглі маски, за якими вони надійно приховають від глядача свої істинні обличчя. Інколи ці маски будуть страшними, іноді – огидними, іноді – жалюгідними та смішними.
Від страшного до комічного один крок. Гра в міражі. Але, коли немає справжнього життя, то живуть міражами. Все-таки краще, ніж нічого.
У виставі використано музику: Леонкавалло «Паяци», Пучіні «Турандот», Масканьї «Сільська честь».
Народився в акторській родині (мати – Воробйова Євгенія Василівна – актриса, народна артистка УРСР, вітчим –Крутюк В'ячеслав Миколайович, заслужений артист України).
Вперше вийшов на сцену коли йому виповнилося чотири роки, однак, батьки не хотіли, щоб син пов'язав життя з акторською професією.
1981 року С. Мойсеєв закінчив об'єднаний акторсько-режисерський курс Київського національного університету театру, кіно і телебачення імені Івана Карпенка-Карого (художній керівник курсу — Л. Олійник, режисуру викладав — Р. Коломієць). Під час навчання створив музичний рок-гурт (де грав на фортепіано і гітарі).
Одружений з актрисою Риммою Зюбіною, має сина Данила.
Український актор театру, кіно та дубляжу, бард, Заслужений артист України.
Навчався в кількох школах, потім в ПТУ, в якому отримав спеціальність фрезерувальника третього розряду.
Деякий час працював на «Авіазаводі».
З 15-ти років захопився бардівської піснею, навчився грі на гітарі. Його кумиром був Володимир Висоцький, чиї пісні він співав під гітару. Також йому імпонував Олександр Розенбаум.
У 1985-му році познайомився з київськими бардами, став учасником клубу «Вогнище», яким керував Леонід Духовний. Служив у військах ППО Московського військового округу.
Після демобілізації в 1989 році вступив до Театрального інституту імені Карпенка-Карого. У 1993 році закінчив акторський факультет Київського державного інституту театрального мистецтва ім. І. Карпенка-Карого, курс Валентини Зимньої.
Після закінчення театрального інституту був прийнятий в трупу київського Молодого театру.
Дублює і озвучує на всіх студіях дубляжу українською та російською мовами.
Один із провідних артистів українського кінодубляжу 2000-их років. Грає у Київському академічному Молодому театрі.
У актора складний за красою тембру голос, драматичний темперамент, вільно володіє кількома музичними інструментами, при своїй фактурі досить пластичний - актор для виконання характерних ролей: злодіїв, хуліганів, героїв другого плану.
У роботі активний, творчий, у ролях щирий, безпосередній, органічний, може працювати в різних жанрах, Вільно володіє пером, музично обдарований, незмінний учасник - автор і виконавець капусників, молодіжний бард. Жоден творчий вечір, благодійна акція не проходить без його участі. Борис також має свій вокальний концертний репертуар.
Був брейд-войсом телеканалу «2+2» і радіостанції «Super Radio».
Олексій Сергійович Вертинський народився 2 січня 1956 року в Сумах, Сумська область, Українська РСР, СРСР (зараз Україна), у сім'ї Сергія Вертинського. У нього є дві сестри (Ганна та Надія) і брат (Микола). Актор отримав середню освіту в рідному місті, після чого деякий час виступав у Театрі ім. Щолкіна в Сумах. Пізніше Олексій відслужив у армії. Вертинський навчався в Московському естрадно-цирковому училищі за класом «артист розмовного жанру». Згодом актор працював у Новосибірському цирку, директором портового Будинку культури в Бухті Врангеля, а також був зайнятий у постановках Сумського театру та Київського молодого театру.
Дебют Олексія в кінематографі відбувся в 1980 році з маловідомого фільму Олександра Карпова «Весільна ніч».
Перші великі проекти в кар'єрі Вертинського з'явилися у проміжку часу між 1999 і 2005 роками. Тоді актор знявся в роботах Режиса Варньє «Схід-Захід» (1999), Семена Горова «Божевільний день або Одруження Фігаро», Максима Паперника «12 стільців» (2005).
Протягом 2007-2008 років фільмографію Олексія поповнили такі картини, як «Інді», «Помаранчеве кохання», «Свої діти», «Червоні перли любові» (2008).
У період із 2012 по 2015 роки Вертинський узяв участь у створенні стрічок «Ржевський проти Наполеона», «Матч», «Іван Сила» (2013), «Під електричними хмарами» (2015). Окрім того, у 2015 році актор отримав звання Народного артиста України.
Олексій Вертинський був чотири рази у шлюбі. Його останню дружину звуть Тетяна, у них є дочка Ксенія. Також в актора є син від попереднього шлюбу.
У 1973-75 рр. – актор Ворошиловградського музично-драматичного театру (нині Луганський український музично-драматичний театр).
У 1975-80 рр. працював в Ансамблі пісні і танцю Київського військового округу.
У 1981-2000 рр. – в трупі Київського академічного театру на Липках.
З 2000 року працює у Молодому театрі.
Лауреат премії ім. О. Бойченка. Нагороджений орденом «Знак Пошани».
У дитинстві жив у місті Охтирці Сумської області. Після закінчення школи грав у Охтирському Народному театрі, співав у чоловічій хоровій капелі.
У 1967 році закінчив Київський державний інститут театрального мистецтва ім. І. Карпенка-Карого.
Актор Київського молодого театру.
У 1994 році закінчила Київський державний інститут театрального мистецтва імені Карпенка-Карого – курс Юлії Ткаченко.
З 4-го курсу грала в Київському театрі драми і комедії на Лівому березі.
Починаючи 1998 роком – актриса Київського Молодого театру.
Була ведучою шоу «Ранок з Інтером» на українському телеканалі «Інтер» у 2008 році.
Розлучена, виховує доньку Юлію.
Лілія росла допитливою і цілеспрямованою дитиною. У п'ятирічному віці дівчинка почала займатися художньою гімнастикою (згодом стала майстром спорту), вивчати іноземні мови (крім володіння рідними українською та російською мовами, актриса вільно говорить англійською, французькою, румунською і польською), закінчила музичну школу за класом «фортепіано».
Але своїм покликанням Ребрик вважала саме сценічне мистецтво, і, не піддавшись на вмовляння рідних, які пророкували Лілії медичну кар'єру, в 1996 році дівчина переїхала до столиці і вступила до Київського державного інституту театрального мистецтва ім. І. Карпенка-Карого, де і до цього дня працює викладачем хореографії.
Після закінчення інституту Лілію прийняли в трупу Київського академічного Молодого театру.
У 2004 році Лілія стала поєднувати гру на театральних підмостках з роботою на українському телебаченні. У 2006 році вона почала вести «Прогноз погоди», а після виходу на екрани успішних, рейтингових серіалів за участю актриси Ребрик вибрали ведучою популярного телепроекту «Танцюють всі!», а в 2009 році – ведучою шоу «Неймовірні історії кохання».
У 2011 році Ребрик взяла участь в популярному шоу «Танці з зірками», де виступала в творчому тандемі з відомим українським хореографом Андрієм Диким. Робочі відносини незабаром перетворилися в романтичні, і в тому ж році Андрій і Лілія одружилися. У 2012 році у пари народилася дочка Діана, а у 2018 – друга донька.
Народилася 14 серпня.
У 1981 р. закінчила акторське відділення Київського державного інституту театрального мистецтва ім. І.К. Карпенка-Карого.
Закінчила театральну студію при Київському Українському академемічному драматичному театрі ім.І.Франко в 1975 році. А в 1990 - Російську академію театрального мистецтва.
З 1980 року - актриса Київського молодіжного театру, сьогодні Київського "Молодого театру". Прима театру.
Приймала участь в гумористичних телешоу "Довгоносики", "Мамаду". В 2003-2005 роках - директор Київського державного коледжу театру та кіно.
Тамара Яценко - актриса з унікальним, яскравим та неповторним комедійним даром. Їй підвласні гротеск та буфонада.
Після закінчення школи юнак за компанію з другом вирушив вступати до Київського державного інституту театрального мистецтва ім. Карпенко-Карого. Однак ця спроба виявилася невдалою – Станіславу в приймальній комісії сказали, що у нього немає таланту.
Він не здався і через рік знову з'явився на іспити. Як іронізує сам актор, ймовірно тепер дар у нього з'явився, оскільки його зарахували на курс Бориса Ставицького. Трохи пізніше по стопах Станіслава пішов і його молодший брат Микола Боклан.
1984 року закінчив акторський факультет Київського державного інституту театрального мистецтва ім. І. Карпенка-Карого, курс Бориса Ставицького і поїхав працювати в Донецький обласний російський драматичний театр (м. Маріуполь). Там він пропрацював десять років.
У 1994 році Станіслав Боклан перейшов в Київський Академічний Молодий театр. За роки роботи Станіслав Боклан проявив себе як актор широкого діапазону. Глядачі і фахівці відзначають його яскраві сценічні образи, своєрідну пластику, емоційність і досконале відчуття жанру.
Окрім акторської діяльності Станіслав Боклан деякий час займався педагогікою. Він викладав в Національному університеті театру, кіно і телебачення імені Івана Карпенка-Карого.
У 2006 році за значний особистий внесок у культурний розвиток України актору Станіславу Боклану присвоїли титул Заслуженого артиста України, а у 2016 – Народного артиста.
Станіслав Боклан одружений на актрисі Київського молодого театру Наталії Кленіній.
За словами Станіслава Боклана, Наталія дуже любить, щоб на городі щось росло, а чоловіку подобається, коли можна щось зірвати і з'їсти прямо з грядки.
Син Станіслава Боклана – Dj Кирил Думский, а донька працює кастинг-директором на Star Media.
Найбільшу популярність актору Станіславу Боклану приніс не театр, а кіно. Головна роль кобзаря Івана Кочерги у фільмі «Поводир» (2014 р.) мало не принесла акторові Оскара. На Одеському міжнародному кінофестивалі Станіслав Боклан переміг у номінації «Найкраща акторська робота».
Після зйомок в українському комедійному серіалі виробництва студії Квартал-95« Слуга народу» (2015) Станіслава Боклана стали називати прем'єр-міністром.
У 2015 році актор також знявся у історико-драматичні стрічці «Незламна» (Битва за Севастополь). В основу сюжету покладений життєвий шлях жінки-снайпера, майора Людмили Павличенко, упродовж 1937-1957 років. Актор Станіслав Боклан зіграв роль батька Людмили.
У 2016 році на каналі 1+1 вийшла кінострічка «Століття Якова» за однойменним романом-лауреатом літературної премії «Коронація слова» Володимира Лиса. Майстерна гра Станіслава Боклана, який зіграв Якова Меха у зрілому віці, найбільше вразила письменника. За його словами, за професіоналізмом актор сягає рівня Богдана Ступки.
У 2018-му – член журі Ліги сміху.
Отримавши диплом, знайшов роботу в Театрі Естради.
З 1996 року є актором Київського Молодого театру. На його рахунку кілька десятків театральних ролей самого різного плану, і близько 50 ролей у фільмах і серіалах російського, українського та спільного виробництва.
Перша роль була в стрічці «Право на любов» – в 2005 році, де Ігор зіграв доктора.
Потім були рідкісні епізодичні ролі у «Все включено», «карасі», «Дорогих дітей» «Тату напрокат» і інших проектах. Зіграв капітана міліції в одній із серій п'ятого сезону популярного серіалу «Повернення Мухтара». Дуже вразив глядачів своєю роботою в «Недоторканних», де він зіграв Космовецкого. Ще одна яскрава роль співробітника ФСБ в картині «Дорога в порожнечу» теж не пройшла непоміченою.
Серед останніх робіт варто виділити участь в багатосерійної телевізійної стрічці «Не зарікайся».
У 1979 році закінчила акторський факультет Челябінського музичного училища.
У 1979-1981 рр. працювала в Челябінському Академічному драматичному театрі імені Цвелінга.
У 1981-1995 рр. – в Донецькому обласному російською драматичному театрі (м. Маріуполь).
З 1996 року – актриса Молодого театру. З 1997 року службу в театрі успішно поєднує з діяльністю концертного адміністратора і асистента режисера в команді «Балкашинов і К» (однієї з провідних фірм у світі шоу-бізнесу сучасної України).
Представниця однієї з найбільш іменитих театральних династій України. Її бабуся — Катерина Юровська, колись була найпопулярнішою виконавицею циганських і російських романсів, за нею упадали сотні шанувальників, вона царювала на найкращих концертних майданчиках України і Росії. Мама Тетяни Володимирівни, Ольга Юровська, практично чверть століття була королевою в Київському театрі оперети: Маріца, Сильва, Принцеса цирку — це її репертуар. Далі. Тітка нашої героїні, відома співачка Ганна Юровська, зачаровувала своїм драматичним сопрано слухачів Львова, Новосибірська, багатьох інших міст. А Тетянин тато — Володимир Стебловський — один з найіменитіших театральних діячів України: він працював із Михайлом Романовим, Гнатом Юрою, очолював театри ім. Івана Франка, ім. Лесі Українки.
Стати акторкою мріяла з дитинства. Вступила до театрального інституту на курс до Миколи Рушковського. І після закінчення, незважаючи на те, що тато працював директором в театрі і був у складі розподільної комісії, в Києві не залишилася. Вибрала Миколаїв, потім Дніпропетровськ, потім Самарканд. Хотілося чогось досягти самостійно. Заміж вийшла за студента, який потім виріс до відомого режисера музичного театру, а в 70-і роки став головним режисером Театру оперети – Володимира Бегму.
У 1967 році закінчила акторський курс Київського державного інституту театрального мистецтва ім. І. Карпенка-Карого.
З 1996 працює в Київському академічному Молодому театрі.
Паралельно працює в Українському малому драматичному театрі, де зіграла головні ролі у виставах за п’єсами Тетяни Іващенко: «Замовляю любов», «Втеча з реальності».
Історія «Молодого театру» (далі – Молодий), створеного Лесем Курбасом, розпочалася більше ста років тому. Один з найвідоміших театрів України відкрив свій перший сезон 24 вересня 1917 року.
У 1918 році приміщення на Прорізній ремонтують та обладнують для показу вистав самотужки, за власний кошт. Студія має величезний успіх у глядачів та критиків. Згодом вона перетворюється на «Товариство на вірі – Молодий театр». Трупа відмовляється від колегіального керівництва, і на чолі театру стає видатний режисер та педагог – Лесь Степанович Курбас. Він вважав багатожанровість ґрунтом для народження «універсального» актора, а в результаті – нового українського театру. Тогочасне існування Молодого було коротким: революція спричинила у 1919 р. злиття Державного драматичного театру з Молодим театром.
Але й двох років було достатньо, аби зчинити свою «революцію» – творчу, оголосивши війну театральним «штампам», художній безхребетності. Молодий звертався до філософії корифеїв, прагнув піднесення нового театрального мистецтва країни на світовий рівень.
З метою мистецького пошуку та виховання актора нового формату Курбас випускав вистави різних напрямків: від умовно-реалістичного й побутово-психологічного до романтичної комедії.
У 1979 році виник Молодіжний театр, який у 1995 році отримав назву Молодий.
За останні роки збільшилася кількість прем’єр; трупа активно гастролює, бере участь у фестивалях. У приміщення театру, окрім основної та камерної, є мікросцена – майданчик для режисерських та акторських дебютів. Суттєво зріс глядацький інтерес до Молодого.
7 травня 2019 року Молодий театр отримав статус Національного.
Молодий театр – театр для людей, молодих душею!