Theatre.love - це соціальний проєкт, що популяризує та розвиває театральне мистецтво України, роблячи театри ближчими до людей. Якщо тобі близька така ініціатива – ти маєш можливість підтримати Theatre.love фінансово і вплинути на його подальше майбутнє.
Це смішна, сумна і мудра притча, в якій фантазії та реальність сплетені в єдине ціле. Притча про Божі тварини у Божому світі, про любов, прощення і милосердя. Ця історія могла статися в будь-якому місці земної кулі, незалежно від континенту, країни та мови, якою спілкуються її жителі. Історія про те, як тварини допомагають людині знайти гармонію в своїй душі, позбутися конфлікту розуму, серця й тіла, дійти родинної згоди….
Ви коли небудь бачили тарганів? Що ви про них думаєте? Чи ви взагалі про них думаєте? Таргани надзвичайно цікаві створіння, хоч більшість їх не любить і зневажає. Вони живуть пліч-о-пліч з людиною ось уже тисячі років. Ми бачимо їх на наших кухнях, у під’їздах, на смітниках, в найбідніших будинках і в квартирах міліонерів. Таргани особливо люблять жити у наших головах, адже там тепло, сухо і завжди є чим підживитися. Ми робимо все, щоб позбутися від них, та вони лиш переходять з одного місця на інше, а інколи з однієї країни в іншу і продовжують жити. Продовжують ходити з нами одними вулицями, їсти нашу їжу, продовжують викликати відразу і роздратування. А чи можна з тарганами порівняти людей? Чи можна сказати, що емігранти як таргани? Чи митці як таргани? Забагато питань. Отже ніч, Мангеттен, бідна квартира, двоє емігрантів, які не сплять уже здається цілу вічність і таргани. Чи може там лишились вже тільки таргани? У виставі присутні сцени паління!
Це постановка за п'єсою класика сучасної ізраїльської драматургії Ханоха Левіна. Історія Крума – головного героя п'єси, що вирішена в жанрі трагікомедії, це історія не одного покоління кінця ХХ – початку ХХІ століття. Вічний конфлікт героя і життя. Пошуки себе, свого призначення і в той же час неймовірна аморфність існування, вічні очікування, що хтось за тебе вирішить проблему, зламає інерцію, набридлу сіру сталість буття, яка засмоктує людину у свою запрограмовану рутинність. Хтось виведе тебе врешті-решт із такої звичної нудної, проте в той же час звабливої зони комфорту. Інстинктивно, ці наївні, інфантильні мрійники, відчуваючи одноманітність буденності, намагаються в будь-який, навіть нестандартний спосіб прикрасити, як їм здається, своє спотворене життя, проте все одно продовжують плисти за течією, навіть не здогадуючись, що життя прожите намарно. Автори вистави на чолі із режисером-постановником Давидом Петросяном сміливо використовують яскраво театральні засоби художньої виразності, які в свою чергу сприяють поліфонічності й вишуканої образності вистави. Фото та анотації надано театром.
Це вистава про ненависть. Саме так, ви вірно прочитали. Вона про традицію ненависті. Що це за дивне поняття і невже воно потрібне світові? Ми повинні визначити для себе, до яких пір ми можемо бути бездіяльними, і що має стати мотивом для виходу з пасивного стану. А що як цим поштовхом може бути лише ненависть до якогось умовного ворога, заради знищення якого, громада збереться докупи і житиме цим деструктивним почуттям, плекатиме цю жахливу ціль? Ми відтворимо для вас казкову історію про сумну і похмуру державу, де тільки мухи мають клопоти. Проте в один прекрасний момент виявляється, що в цьому місці оселився... дракон. І дарма, що він має тонку вразливу душу – дракона треба вбити. Невже суспільство може бути таким жорстоким? Дізнайтеся, що буде далі – чи переможуть справедливість та людяність.
Закинута балканська церква на перетині шляхів давніх і не дуже завойовників раптом стає перехрестям різних культур. Знайдена тут унікальна середньовічна фреска з’являється на сцені як яблуко розбрату, перетворюючись далі і на заложницю, і на жертву. Майже детективна історія затягує глядача у міцний клубок гострих тем сучасності - розбрат, тероризм, біженці.З недавнього часу усе це дуже знайоме і українцям. Тож, на питання, які підіймає вистава, рано чи пізно доведеться відповідати і нам. Що ми хочемо будувати – нову Вавілонську вежу чи мости та шляхи до порозуміння? Оберемо ізоляцію чи приймемо дар П’ятидесятниці – мовулюдяності? Автор тексту – видатнийбританський драматург Девід Едгар, знаний світовій аудиторії як сценарист історичної костюмованої кінодрами «Леді Джейн» із ХеленоюБонем Картер у головній ролі. Його п’єса «Pentecost»/«П’ятидесятниця» здобула звання «Кращої п’єси року» у Великій Британії 1994 року.Менторкапроєкту від Британської Ради – німецько-британська режисеркаКеролайнСтайнбайс. Режисер Лариса Діденко: «Багато в чому п’єса перегукується із українськими реаліями. Наприклад, тим, що, змінивши назви вулиць, ми не можемо «…стерти минуле, наче косметику». Або питанням про те, що з цим минулим робити, адже цілком можливо «… до влади мають прийти варвари…, які руйнують, тому що не знають…»". Вистава «Pentecost» стала переможницею конкурсу британської драми TakingtheStage 2018.
За концепцією роману «За дверима» Ельфрі де Єлінек. Закінчившись на полі битви, війни продовжуються у наших головах. Вистава розповідає історію трьох родин, які проживають в умовному повоєнному європейському місті. Батьки та діти зі своїми конфліктами – це суспільство, травмоване війною та подальшими проблемами. Пережите насильство нікуди не поділося — воно розчинилося в просторі, проникло за зачинені двері квартир, у щоденну поведінку.Авторки вистави розглядають криваві війни двадцятого століття як вірус, який може й далі дрімати в кожному з нас, далі інфікуючи суспільство та створюючи потребу у насильстві.У постановці використовується нелінійна драматична структура. Вона складається із акторських етюдів, рефлексій та імпровізацій і співвідноситься із особистими контекстами учасників постановки. Драматична структура постановки є нелінійною. Вона складається із акторських етюдів, рефлексій та імпровізацій і співвідноситься із особистими контекстами учасників постановки. Авторки та автори вистави називають її посттравматичною драмою. Вона є новим досвідом залучення формату «нової драми».
Володимир Євгенович Петренко - засновник і художній керівник театру «Віримо!».
Заслужений діяч мистецтв України, лауреат премії Національної Спілки Театральних Діячів України ім. Сергія Данченка, лауреат премії ім. Володимира Блаватського, неодноразовий лауреат премії ім. Іллі Кобринського.
Перший заступник голови Дніпровського Міжрегіонального відділення Національної Спілки Театральних Діячів України.
Народився в місті Павлоград (Дніпропетровська область).
У 17 років розпочав свій творчий шлях в Павлоградському театрі ім. Б. Захави під керівництвом Анатолія Реви, де прослужив актором 10 років. У цьому ж театрі дебютував як режисер.
У 1991 році закінчив Харківський державний інститут культури і мистецтв, а потім в 1999 році закінчив режисерський факультет Київського державного інституту театрального мистецтва ім. І. К. Карпенка-Карого (майстер курсу С. Данченко).
У 1991 році приїхав в місто Дніпропетровськ і організував театральну студію на базі Палацу Дітей та Юнацтва, що стала згодом театром «Віримо!».
Артист вищої категорії у академічному музично-драматичному театрі імені Лесі Українки у місті Кам'янське
Артист вищої категорії у академічному музично-драматичному театрі імені Лесі Українки у місті Кам'янське.
Закінчила Київський національний університет культури та мистецтв. У нашому театрі працює з 2007 року.
Артист 1 категорії у академічному музично-драматичному театрі імені Лесі Українки у місті Кам'янське
Закінчила Дніпропетровський театрально-художній коледж у 2007 році. У нашому театрі працює з 2003 р.
Провідний майстер сцени, Артист драми
Закінчив Дніпропетровське державне театральне училище.
З 1981 року почав працювати у Дніпродзержинському музично-драматичному театрі імені Лесі Українки. Його перша роль була в спектаклі «Не кидай вогонь, Прометей».
З 1980 по 1982 служив в Збройних силах СРСР, — в Москвовській армії ППО, — де продовжував культурну діяльність. Організував гурток театрального мистецтва.
Після військової служби продовжив працю в театрі.
Провідний майстер сцени у академічному музично-драматичному театрі імені Лесі Українки у місті Кам'янське
Закінчила Дніпропетровське державне театральне училище в 1985 році, Харківський інститут мистецтв у 1991 році. У театрі працює з 1991 року.
Лауреат Вищої театральної премії Придніпров’я «Січеславна»:
2000 рік – «Краща роль у драматичному спектаклі-казці» за роль жінки-журавля в спектаклі «Журавлине пір’я»;
2008 рік – «Краща епізодична роль» за роль Миші та Жаби в спектаклі «Дюймовочка» Г. Андерсена
Артист 1 категорії у академічному музично-драматичному театрі імені Лесі Українки у місті Кам'янське
Закінчив Київський національний університет культури та мистецтв. У нашому театрі працює з 2011 року.
Провідний майстер сцени, артистка драми, вокалістка
Закінчила Дніпропетровський обласний театрально-художній коледж, Рівненський державний гуманітарний університет
В Академічному музично-драматичному театрі ім. Лесі Українки м.Кам’янського працює з 1998 року.
Артистка драми
Закінчила Дніпропетровське державне театральне училище в 1983 році.
У нашому театрі працює з 1983 року.
Лауреат Всеукраїнського театрального фестивалю «Класика сьогодні»:
1993 рік – номінація «Краща жіноча роль» за роль Олівії в спектаклі «Дванадцята ніч» за п’єсою В. Шекспіра.
Артист вищої категорії у академічному музично-драматичному театрі імені Лесі Українки у місті Кам'янське
Закінчила Дніпродзержинське державне музичне училище в 1999 році, Дніпропетровський театрально-художній коледж в 2006 році. У нашому театрі працює з 2004 року.
Артист вищої категорії у академічному музично-драматичному театрі імені Лесі Українки у місті Кам'янське
Закінчив Дніпропетровський театрально-художній коледж. У нашому театрі працює з 2015 року.
Артист вищої категорії у академічному музично-драматичному театрі імені Лесі Українки у місті Кам'янське
Закінчив Дніпропетровське училище культури в 2003 році. Працював художнім керівником у Дніпродзержинському Будинку вчителя. У нашому театрі працює з 2003 року.
Академічний музично-драматичний театр ім. Лесі Українки розташований в одній із найкрасивіших будівель історичної частини міста Кам’янське (у 1936-2016 р.р – Дніпродзержи́нськ). Будівля є пам'яткою історії та архітектури міського значення. Побудована в 1900 році. Спочатку була Народною аудиторією. Появі цього закладу культури, як втім і всіх громадських будівель Верхньої колонії Кам’янського ми зобов'язані Ігнатію Ясюковичу – директору-розпоряднику Дніпровського металургійного заводу.