Подобається Theatre.love? Зробімо його кращим разом!
Theatre.love - це соціальний проєкт, що популяризує та розвиває театральне мистецтво України, роблячи театри ближчими до людей. Якщо тобі близька така ініціатива – ти маєш можливість підтримати Theatre.love фінансово і вплинути на його подальше майбутнє.
« Мрії оживають »
Мелодраматична історія про пошук кохання, запропонована Іваном Вирипаєвим, ілюструє сучасну модель стосунків.
Сьогодні, коли ми маємо знання про все, люди отримують його без особистого досвіду, існуючи в сухих теоріях, невмінні почути ближнього і внутрішньому спустошенні, оскільки кокаїн, алкоголь і бездушні роздуми про Буддійську порожнечу не дають героям того наповнення і щастя, якого всі так пристрасно чекають. Чекають, але нічого не роблять для того, щоб це щастя подарувати тим, хто поруч з ними.
Головний герой Девід після смерті дружини не може відпустити її і продовжити жити далі. Часто він з нею розмовляє і відмовляється повірити в те, що сталося … Перебуваючи в кайданах своєї прив’язаності, вона приводить його до думки, що усі його страждання викликані тим, що він так і не любив її по-справжньому, саме тому він нещасний, адже «щастя – це робота, яку будь-що-будь, потрібно виконати добре».
Сценічний простір, в якому перебувають герої, нагадує чи то велику душову кабінку, чи психлікарню. Чи зможуть вони позбутися своїх страждань і почати працювати на своє щастя?
В.О.П. (взводний опорний пункт) – прем’єра містичної драми з елементами комедії, за однойменною п’єсою Дмитра Корчинського. Кохання, смерть та війна напередодні кінця віків. Тепер все залежить від них. Шість життів, які вирішать долю людства. Або не вирішать...
Філософсько-іронічна притча за однойменною п'єсою KLIMа. Режисер – Влад Троїцький. У кожного з нас є місце в собі, схоже до горища чи забутої старої валізи, де пил і забуття – давно пора розібрати, викинути, спалити або скласти, переплавити, але ми мужньо відвертаємося від цього нікому невидимого внутрішнього мотлоху, адже він начебто нікому не заважає. І ми вже майже про нього забули... але він невидимо впливає на всі події нашого життя – безконтрольно, невідомо, незрозуміло нам самим, на наші рішення, наші справи, нашу любов... А що буде, якщо одного разу розлучитися з цим горищем? Відпустити його, усвідомити, зрозуміти і знайти йому місце? Що ми відчуємо? Що зміниться?... Може ми станемо вільнішими, може зрозуміємо себе, може навчимося любити?... І наша любов з нескінченного страждання перетвориться нарешті в справжню радість... Її переслідував сон сходи Авраама до небес стара пожежна драбина Авраама сходи до небес щоночі вона піднімалася по ній, тягнучи за собою здоровенну валізу туди на небеса з якимось незбагненним завзяттям з останніх сил, але одного разу там нагорі вона побачила чоловіка він летів назустріч їй і посміхався а пролітаючи повз вихопив у неї з рук валізу уві сні їй було шкода чемодан коли вона розповідала про це, вона сміялася…
Вистава «Запрошення на страту» молодого прогресивного київського театру «Мізантроп» – це черговий виклик сучасному театральному суспільству. На цей раз, вирішивши перенести на сцену фантасмагоричний і парадоксальний світ одного з найбільш незвичайних романів Володимира Набокова, автори і постановники дерзнули остаточно стерти межу між драматичним театром, балетом, мюзиклом, цирковим шоу і кабаре. Основним акцентом вистави стають актори, які досягли абсолютної універсальності, які вміють робити все: танцювати, співати, грати на музичних інструментах, виконувати акробатичні і пластичні етюди, бути клоунами і скоморохами і, в той же час, показувати драматичну глибину героя. Унікальний симбіоз живої музики, хореографії та пластики, міцної драматургії і яскравих режисерських рішень на межі одкровення, – все це глядач отримає в гармонійному поєднанні з набоківським текстом, поетичність і метафоричність якого звертається до найпотаємніших думок і почуттів кожного з нас. Так само глядача чекає поява нових облич в складі трупи театру: в «Запрошенні на страту» бере участь соліст групи AVIATOR, а також відомий оперний режисер – Дмитро Тодорюк, який в гротескній і ексцентричній ролі адвоката майстерно веде музично-вокальну лінію протягом всієї вистави, до максимуму загострюючи атмосферу справжнім драйвом живого саунду. Варто відзначити появу нового імені, – це молодий актор Дмитро Оцупок, який органічно і переконливо втілює образ Цинцинната Ц. Дека-dance поема «Запрошення на страту», – у якій мова йде не тільки про боротьбу головного героя зі своєю смертю, а й зі світом, де доводиться відстоювати власне «Я», – ймовірно, є найкращим прикладом того, що сучасне мистецтво, при всій його абстрактності і умовності, може бути змістовним, гостросоціальним, проникливим, чесним і талановитим!
Щоденно кожна людина проживає міні-трешові ситуації. Поспіх, нерви, почуття, швидка любов та нескінченні проблеми. Власне, в цій гонитві і губиться істинне буття та воля до навіть найменшого кроку вперед. Втомилися робити вибір і щоразу брехати собі справжнім? Андроїд у Малому театрі змусить замислитися над повсякденністю. Естетичний театр художника занурить у медитативний стан споглядання, зупинить бурхливий час. Диявол ховається в дрібницях. Можливо, людина просто не все помічяє, дивлячись у дзеркало? А номер не так вже й легко розгледіти на власній спині.
Спільний проект Молодого театру та Art Syndicate (Греція). Джерелом твору є відомий фільм Лукіно Вісконті «Senso» («Почуття», 1954). Димітріадис знаходить героїню у той момент, в який її залишає Вісконті. Він створює нову історію, що є продовженням особистої драми Лівії Серпьєрі. …Я – графиня Лівія Серпьєрі. Я виказала свого коханця Франца Малера, унтер-офіцера австрійського війська, передала його до рук трибуналу за дезертирство. …Чому кохання є безжальним, чому не допомагає, чому йому нас не шкода? Як би я хотіла зчепитися з коханням у борні, чого б це йому перемогти, а не мені.
Перше, що викликає інтерес ще до початку вистави, то це акторський склад. Починається вистава і перед глядачем постають доволі прості, але зрозуміли декорації, що переносять у думки та мрії головного героя. Про його особисті обмеження, за які він не дозволяв собі виходити довгий час, саме тому і не зміг пізнати кохання, яке існує не тільки під час життя, а й після смерті. Вистава спонукає дозволити собі помріяти, та мотивує працювати над мріями, бо без цього можна так і не відчути життя на 100 відсотків. Вистава переповнена роздумами та філософськими монологами. Вистава розповідає про пізнання себе і кохання в собі. Про спосіб розкриття цього почуття кріз людські слабості (наркотики, хіть та інші). Про те як розгледіти в собі мрію та втілити її в життя, що дозволить бути щасливим. При такому зірковому акторському складі, декораціях, сценографії, особисто мені було не цікаво споглядати за такою грою. Не було щирості в жодному з персонажів. Актори немов роботи вивчили свій текс і просто продекламували його зі сцени. Абсолютно беземоційно, а якщо актор грає без емоцій та не розуміє свого героя, сам не співчуває чи не підносить його, то як глядачу це зробити? Декорації цікаві і більш красномовні ніж емоції акторів. Кольори, світло - все на сцені відповідає своєму призначенню і має сенс. У самому театрі дуже незручний балкон, треба зробити вищими сидіння, або нижче парапет, бо половину сцену не видно. Черга в гардеробі займає 25 хвилин, якщо ти сидиш на балконі (це забагато). Єдиний театр в якому є камера схову, щоб лишити свою велику робочу сумку, це варто перейняти й іншим театрам. У вихідні вистави починаються о 18.00 - і це класно, що ти в неділю можеш повернутися не пізно додому, це також варто перейняти іншим театрам.
Мені було дуже сумно, спостерігати за стражданнями головного героя, і водночас, я йому дуже співчувала.в один момент, навіть, ледве не розкладалась, ніби відчуваючи весь його біль від втрати дорогої серцю людини. Сюжет доволі звичайний і розповсюджений. Головний герой втрачає свою дружину, що померла від раку, він живе минулим, та не може її відпустити,замкнувся в собі і часто говорить до неї в своїй голові. Мені сподобалось те,як актори розкрили сюжет, вони грали неймовірно переконливо. На мою думку, дана вистава підходить всім,починаючи з 18-ти років, в ній є про що задуматись. Актори грали,немов би самі переживали виставу. Емоції, репліки та жести були доречними та розслабленими. Гг змушували мене повірити в те,що все,що відбувається на сцені - відбувається реально, з кожним з нас. Вистава мені в цілому сподобалась, та змусила замислитись і подивитись на деякі речі під іншим кутом. Були зворушливі моменти, були момент, коли хотілось плакати. Давно хотіла відвідати театр на Подолі,та все не мала нагоди, і от вдалось. Всередині приміщення виглядає неймовірно і функціонально. Одразу відчувається,що збудований відносно нещодавно. Присутній стиль хай-тек, зовсім інші враження, ніж коли входиш в театр, що знаходиться в історичному об'єкті. Зал відносно невеликий, але акустика та обзор скрізь чудові, освітлення та інша апаратура працювала на ура, сидіння зручні.
DreamWorks - найнетривіальніша ода коханню, яке неможливо обмежити жодними рамками, яке існує поза поняттями статі, релігії, чи навіть життя і смерті. Кохання - те єдине справжнє поміж усього бутафорського, незрозумілого і безглуздого. DreamWorks - беззаперечно шедевр, який ти починаєш розуміти тільки в останній сцені, складаєш пазл, збираєш думки докупи і насолоджуєшся тими надзвичайними емоціями, які зміг пробудити в тобі режисер, від розчарування і спустошення до радості і умиротворення. Ну і звісно ж, Вячеслав Довженко як завжди неперевершений.
"Мечты сбываются?!" Именно такие взаимоисключающие знаки препинания ставит перед зрителями автор, режиссер Давид Петросян и воплощает многочисленная труппа на сцене. Бело-черные квадраты стен-дверей олицетворяют основной посыл пьесы: когда перед тобой стена- постарайтесь превратить ее в дверь! сделайте это вопреки трагическим обстоятельствам, сомнительному окружению, ленности собственной души.Скорее карикатурные, чем трагические фигуры друзей Дэвида блестяще сыграны или, правильнее, прожиты на сцене Сергеем Бойко, Екатериной Рубашки ной-Бетти,Аллой Сергийко- отравительницой Салли, сладкой парочкой голубых, цинизм мировоззрения которых оттенен буддистским облачением.Особо хочу отметить в этой плеяде талантливых исполнителей лиричную и мужественную одновременно Мерил и самоотверженно выполняющую ее заветы Элизабет. Именно она, Элизабет Светланы Косолаповой - основной стержень , по моему мнению, как сценария, так и спектакля. Столько страсти и эмоционального накала вложено актрисой в монолог о сущности всепобеждающей любви, что пробудить желание жить, дыша полной грудью, она, несомненно, сумела и главного героя-Дэвида. При этом надо отдать должное Вячеславу Довженко, который весь спектакль провел, искуссно раскрывая перед зрителем сложнейший процесс морфологического превращения из неврастеника-писсемиста, надеюсь, в социально-активную личность, готовую любить, а значит полноценно Именно поэтому жанр спектакля определен как экзистенциалистская мелодрама- талантливый рассказ о главном- о жизни и смерти. И чтобы продолжить жизнь,нужно преодолеть барьер смерти!Помним об этом!
Вистава розповідає про проблему щастя у стосунках двох молодих людей, чию, на перший погляд ідилію, розлучила смерть. Герой втрачає дружину, вона помирає від раку. Після чого він замикається в собі, відмовляється від принад життя і живе лише спогадами та розмовами з духом дружини. Цей образ і тримає його на світі, але зі свого нещастя він робить майже культ. Врешті знайомиться з дівчиною, яка змушує його подивитися на життя інакше, зрозуміти абсурдність такого способу життя, необхідність працювати над мріями, щастям і цінувати кожну хвилину . Тема, сюжет вистави дуже зворушує. Та незвична постановка, музичне і сценічне оформлення. Воно в мінімалістичному стилі і очевидно тому, щоб акцентувати на внутрішніх проблемах героя, його друзів. Саме люди і їх проблеми постійно в центрі як і сцени і уваги. Ніякий декор, оформлення у цій виставі ролі не відіграє, дія відбувпється по периметру чорно-білих стін, які нагадують моментами психлікарню. Стіни обертаються, але не мають ручок, це постійно наводить на думку про безвихідь. Загалом враховуючи глибоку і слізну тематику хотілося від акторів більше драматизму і емоцій. Це вдавалося не завжди. Найкраще і найприродніше трагедію свого внутрішнього світу показав В'ячеслав Довженко, йому віриш і співчуваєш. Деякі монологи були прлникливі у Світлана Косолапова, вони були філософські і надихали на аналіз і власного життя. Не зовсім зрозумілою була сюжетна лінія 6ти друзів героя, всі вони не просто різні чи кумедні, вони абсурдні, через них якраз показаний приклад як жити не потрібно. Вистава однозначно цікава тематикою і сюжетом, змушує думати, але акторам потрібно більше проживати, пропускати через себе цю глибину, щоб бути природніми у своїх образах.
Озвучив роль Доббі в українській версії “Гаррі Поттера”.
Талант співати В’ячеслава – спадковий. Любила співати бабуся, і приголомшливо під гітару співав батько, збираючи у дворі будинку в рідному Дніпропетровську натовп прихильниць. Але ставати актором хлопець з родини залізничника не збирався, а, як часто буває, в театральне училище прийшов за компанію і легко вступив. Лугова Лариса Іванівна викладала історію театру, підійшла до юнака і сказала: "Давай домовимося. Я тебе до третього курсу взагалі не чіпаю. Ставлю три. А ти сидиш тут на першій парті і мовчиш. "Я не знав, у чому підступ, але погодився. А закінчилося все тим, що я за власною ініціативою до третього курсу вже писав реферати. Я тоді якось включився в процес, зрозумів нарешті, що це моє середовище,” – говорить В’ячеслав.
Сьогодні, після головних ролей в серіалах і народної любові, яку приніс фільм «Киборги», актор зізнається, що поки не дуже готовий активно спілкуватися з шанувальниками і не прагне бути впізнаваним в звичайному житті. «Я закрита людина, наскільки я віддаю на сцені, настільки потім і замикаюся. У мене немає якихось особливих способів переключитися, мої діти - ось що швидко і ефективно перемикає. Це ж зростаючі організми, там кожен день купа проблем і питань виникає, і ти розумієш, що повинен дати відповідь, який, можливо, вплине на все їхнє подальше життя », - з любов'ю розповідає про своїх двох синів В'ячеслав.
За роль у виставі «Діалог самців» здобув призи міжнародних фестивалів «Добрий театр» (2004), «Підмосковні вечори» (2006) та у місті Враца (Болгарія, 2007).
За роль Серпня у кінофільмі “Кіборги” здобув премію “Золота дзиґа” у номінації “Найкращий актор у головній ролі” (2018).
У дитинстві була дуже сором’язливою. Коли приходили гості, мамі було складно змусити дівчинку прочитати вірш чи заспівати пісню. Але в 9 класі раптом Дар'я вирішила, що хоче стати акторкою! Вступила відразу, а після першого курсу її взяли в театр.
Працювала у Київському академічному театрі драми і комедії на Лівому березі Дніпра.
В ранньому дитинстві переїхала з батьками до Одеси, де і закінчила школу.
В Одесі навчалась в Театральном ліцеї та працювала ведучою телепрограм на місцевому «7 каналі».
З 2000 року – актриса «Нового Драматичного театру на Печерську».
В 2003 році стала лауреатом Премії «Київска Пектораль» в номінації «За головну жіночу роль» в спектаклі «Варшавська мелодія-2».
В 2007-2008 роках була ведучою на ранковій телепрограмі «Підйом» на українськом «Новому каналі».
Входить до ТОП-20 актрис України за версією видання «Українська правда. Життя» (2009).
Провідний актор Київського академічного драматичного театру на Подолі, майстер сцени.
У театрі з 1987 року.
Лауреат «Київської пекторалі» 2008 року за роль Замухришкіна у виставі «Гравці» М. Гоголя.
Лауреат театральної премії ім. Амвросія Бучми 2010 року за роль Плюшкіна у виставі «Мертві душі» М. Булгакова.
Сергій Бойко ‑ образ, який створює актор на сцені, відзначається тонким ліризмом та психологізмом. Він неперевершений виконавець характерних ролей, що вимагають тонкості та бездоганного смаку.
Любов до театру в актора виникла ще у дитинстві. Актор розповідає, що любов до театру виникла у нього ще у дитинстві. Серед однокласників був душею компанії: постійно влаштовував усілякі сценки, вигадував різні історії, фільми (яких не існувало в природі). А у 8-му класі йому пощастило потрапити до театральної студії, якою керував Віктор Шулаков.
Заслужений артист України Сергій Бойко у житті бачив не лише театральну сцену, але й війну. Він був одним із перших, кого відправили в Афганістан у 1979 році.
Професійні нагороди:
Двічі лауреат теле-кінофоруму країн СНД у Ялті за авторську телепрограму „День варенья”.
Номінант на лауреатство „За кращу дитячу програму” Всеукраїнського телевізійного конкурсу „Золота ера”.
Лауреат Всеукраїнського телевізійного конкурсу на кращу програму для дітей „Кришталеві джерела” („Вечірня казка”).
Лауреат “Київскої пекторалі” за роль Астрова у виставі “Дядя Ваня” А. Чехова (2003).
Лауреат театральної премії Амвросія Бучми за роль Ноздрьова у виставі “Мертві душі” М. Булгакова (2010).
Робота ведучим:
Телекомпанія “ТЕТ” – ведучий програми “Одиноке серце”;
Телекомпанія “Гравіс” – ведучий програми “День варенья”;
1-й Український канал телебачення – ведучий програми “Вечірня казка”;
Ведучий програми “Життя триває” на 1-му українському каналі телебачення.
З 1978 по 1979 працювала в Театрі кіноактора (м. Кишинев). З 1979 по 1985 – в Київському театрі естради. З 1985 по 1987 – в Київському молодіжному театрі.
Перша роль Алли Сергійко – це роль сестриці Оленки у спектаклі «Сестриця Оленка і братик Іванко» (якщо можна назвати професійною сцену Театру кіноактора). А перша серйозна роль – Єлена в «Ночі чудес» за В.Шекспіром.
В житті Алли Сергійко було кілька яскравих моментів, що наклали на неї відбиток як на актрису: “Колись на прослуховуванні в одного режисера я читала вірш «Если звезды зажигают, значит, это кому-нибудь нужно».
Він слухав-слухав, а потім сказав: «Якщо актор не може бути відвертим на сцені, він не цікавий», — і навів мені за приклад Смоктуновського. Це була свого роду перша заповідь. Вже після закінчення інституту я знімалася в маленькій ролі у фільмі Віктора Кісіна «Останній доказ королів». Тоді в мене зуб збоку був трошки загострений. Зняли сцену, я подивилася себе на відеоконтролі й кажу режисерові: «Вікторе Борисовичу, а можна, я стану з другого боку, щоб цього зуба не було видно?» Кісін щиро здивувався: «Ти що? Це ж родзинка! Ні в кого такого немає!» Це стало для мене другим орієнтиром. Актор повинен ні на кого не бути схожим».
У 2007 році здобула звання віце-міс на конкурсі краси «Севастопольська красуня». Також вона була удостоєна спеціального призу від глядачів.
Після закінчення загальноосвітньої школи Ксенія Мішина поїхала до столиці, де навчалася на акторському факультеті у майстерня Дмитра Богомазова Київського національного університету театру, кіно і телебачення імені Івана Карпенка-Карого, який закінчила у 2015 році.
У 2010 році брала участь у кастингу телевізійного шоу «Україна сльозам не вірить», де головним призом проекту були три головні ролі в мюзиклі Костянтина Меладзе.
Після закінчення університету стала актрисою Київського академічного Молодого театру.
З 2014 року знімається в кіно, дебютувавши у фільмі «Розпечений периметр».
Популярність прийшла до актриси після головної ролі в мелодрамі «Спокуса», в якій вона зіграла одну з головних ролей – дочка олігарха Каміллу.
У 2019 році зіграла роль головної антагоністки Лідії Шефер у телесеріалі «Кріпосна».
У 2019 виграла «Танці з зірками» у парі з Євгеном Котом.
Грає одну з головних ролей в українському художньому фільмі 2020 року «Гола правда», знятий режисером Олександром Бєляком.
Актриса Київського академічного драматичного театру на Подолі.
Закінчила Київський Національний Університет театру, кіно і телебачення імені І.К. Карпенко-Карого; спеціальність: організація театральної справи в 2008 році. Київський Національний Університет театру, кіно і телебачення імені І.К. Карпенко-Карого; спеціальність: актор драматичного театру (російський курс професора М.М. Рушковського) в 2011 році.
У театрі з 2011 року.
Актор Київського академічного драматичного театру на Подолі.
В 1999 році закінчив акторський факультет Київського національного університету театру, кіно і ТБ ім. І. К. Карпенка-арого (майстерня І. Молостової).
У театрі з 2008 року.
Ведучий програми «Було ваше – стало наше» на телеканалі «Інтер»;
Ведучий програми «На гачку» на Новому каналі.
Провідний майстер сцени Київського академічного драматичного театру на Подолі.
У 1985 році закінчив Київський національний університет театру, кіно і ТБ ім. І. К. Карпенка-Карого (художній керівник курсу – народний артист СРСР А. Гашинський).
З 1985 по 1987 рік працював у Харківському академічному російському драматичному театрі ім. О. С. Пушкіна.
У театрі з 1988 року.
У театрі на Подолі є такий жарт під час розприділення ролей, коли називають якусь жіночу роль, кажуть, що це Ольховський має грати. А все тому що у виставі «Фараони» він грає головну роль, Миколу Тарана. За сюжетом герой у компанії друзів, випивши, засинає, йому сниться сон, що вони перетворюються в жінок. І усю виставу він грає жінку. Після цієї вистави Віталій Юхимович запропонував ставити виставу «Дивакуватий Журден» по Булгакову, і актору випала роль пані Журден, що дуже полюбилася глядачам.
грають декілька акторів
грають декілька акторів
Театр на Подолі на чолі з Віталієм Малаховим з'явився на мистецькій території Києва в 1987 році. Комерційний успіх став можливим завдяки довгостроковому договору з тюменською нафтодобувною компанією. Театр вирушає на гастролі на південь Західного Сибіру. Зароблені кошти витрачаються на облаштування сцени та поліпшення фінансового становища трупи.
Протягом семи років з моменту свого народження Театр на Подолі був практично мандрівним, і в кожному турне отримував визнання. Так, британська газета «Обсервер» порівнювала виставу «Ніч чудес» з «бездонним океаном під час шторму». У 1993 р. видання «Гардіан» відзначило високу художню цінність музичної вистави про протиборство зі смертю «Бенкет під час чуми» з огляду на Чорнобильську трагедію. Про театр, що ризикнув привезти дві шекспірівські вистави («Сон літньої ночі» та «Яго» за мотивами «Отелло») до стриманої Великобританії й завоював популярність в очах преси та публіки, із захопленням писали «Таймс», «Файненшіал таймс» та інші. Трупа Театру на Подолі була визнана однією з найкращих у програмі найпрестижнішої імпрези в Единбурзі (Шотландія), де водночас показували вистави близько 900 труп.
У 1994 р. Театр на Подолі отримав статус державного.
Академічні театри Києва завжди заслуговують на особливу увагу. У 2006 р. за видатні досягнення в розвитку українського драматичного мистецтва цього статусу набув і Театр на Подолі.
У 2015 р. будівля театру закривається на дворічну реконструкцію. Оновлений Театр на Подолі запрошує глядачів на вистави формату 5D з використанням технологічних можливостей мобільної сцени, нового звукового обладнання, проекційного екрана, снігових установок.
Театр активно займається благодійницькою діяльністю, влаштовуючи особливі вечори для людей з обмеженими можливостями. На його сцені проходять вистави для людей з вадами зору та порушенням слуху, театр обладнаний з урахуванням потреб людей з інвалідністю (є пандус і ліфт).
« Мрії оживають »
