«Надзвичайно цікавою», «веселою і глибокою», «екстравагантною» різдвяною притчею, в якій добро завжди перемагає зло, називала американська преса п'єсу «Дорога Памела» Джона Патрика (1905-1995) – лауреата Пулітцерівської премії і премії Тоні. Сам Патрик, охрестив цю п'єсу «тріумфом у трьох діях».
Троє пройдисвітів, дізнавшись про дивовижну колекцію Памели і скориставшись беззахисністю старенької, намагаються її пограбувати. Однак Памела, всупереч очікуванню, саме дарує їм своє майно і… навіть пропонує жити в неї…
З цього починаються події карколомного сюжету про тріумф добра, сюжету, котрий понад півстоліття залишається одним із найпопулярніших у репертуарі американського і європейського театру.
П'єса створена відомим американським драматургом, сценаристом Джоном Патриком. Його входження в світ шоу-бізнесу було блискавичним. У 30 років Джон – автор численних програм для радіо та різноманітних шоу. Його перша п'єса, представлена на Бродвеї, принесла не лише популярність, але й відчинила двері до омріяного Голівуду. До речі, в одній з його екранізованих п'єс у головній ролі виступив 40-й Президент США Рональд Рейган.
Серед найпопулярніших творів Джона Патрика – «Дивна місіс Севідж» (1950) та «Дорога Памела» (1961).
Нова хвиля інтересу до п'єси «Дорога Памела» є цілком закономірною. В першу чергу, завдяки вічним питанням, що підіймає автор: як зберегти духовність, людяність, гідність, незважаючи на життєві обставини? Де віднайти сили, аби протистояти прагматичності і цинізму, які руйнують людські душі? Завдяки майстерності драматурга п'єса позбавлена декларативності, автор пропонує відверто театральний, подекуди парадоксальний розвиток подій, створює екстраординарні характери персонажів. І, насамперед, це стосується головної героїні – Памели...
Народився 31 травня 1964 року в Києві.
У 1985 році закінчив Київський театральний інститут імені Карпенка-Карого (курс професорки В. І. Зимньої). Протягом 1985—1992 років працював у Київському театрі на Подолі.
З 1996 року співпрацював з мюнхенськими театрами «Fisch&Plastik» та «Viel Lärm um Nichts» (Німеччина).
З 2000 року викладав акторську майстерність в приватній театральній школі «Athanor Akademie» (м. Бурггаузен)) і «Оtto Falkenberg schule» (м. Мюнхен).
У 2003 році закінчив Вищу німецьку акторську школу DSA (м. Мюнхен) за спеціальністю «медіа-режисер і актор TV та радіо».
З 2008 року — актор мюнхенського театру «Fisch&Plastik».
Мешкає в Києві і Мюнхені.
В кінематографі дебютував у 1982 році, знявшись в українській стрічці «Ще до війни».
Протягом 2000-х років знявся у понад 20 фільмах і телепрограмах в Австрії, Швейцарії і Німеччині.
Починаючи з 2007 року активно запрошується в українські, російські та білоруські кінострічки. У його доробку вже понад 100 ролей.
Має премію за кращу акторську роботу на театральному фестивалі «Золотий Лев» (1991, Львів, спектакль «Вертеп»).
Закінчив акторський факультет Київського державного інституту театрального мистецтва ім. І.Карпенка-Карого у 1996 році.
З 1997 року працює в Національному театрі імені Івана Франка.
Високо піднята планка творчості актора виправдана тим, що він належить до одного зі славних родоводів франківців – Рей-Ткаченко-Задніпровські.
Сценічна аура актора випромінює життєлюбність, легкість імпровізації, каскад веселощів. Він рухливий, експресивний і пластичний. Спілкування із партнерами Назара Задніпровського набуває гранично-логічної визначеності і театральної окресленості. Саме на цих психологічних та технічних принципах були вибудувані ролі: Бйонделло («Приборкання норовливої»), Меркуціо «Ромео і Джульєтта», Родріго «Отелло» В. Шекспіра, Мотл у «Тев’є-Тевелі» за Шолом-Алейхемом, Ракітін у «Братах Карамазових» Ф. Достоєвського. Він гранично артистичний в різних театральних жанрах і стилях від Добчинського в «Ревізорі» М. Гоголя до Лавріна в «Кайдашевій сім’ї» І. Нечуй-Левицького.
Сьогодні він з блиском виступає у ролях: Едмунда «Дами і гусари» О. Фредро, Леонідо Папагатто «Моя професія – синьйор з вищого світу» Д. Скарначчі, Р. Тарабузі, Маюфеса «Хазяїн» І. Карпенка-Карого, Остапа Бендера «Великі комбінатори» за романом І. Ільфа та В. Петрова «12 стільців». Висока міра природного обдарування митця постійно підкріплюється його ретельною роботою над собою. Кожен свій вихід на сцену він сприймає як іспит. Ця вимогливість – запорука беззупинної ходи актори до майстерності, що, безперечно, доводить образ Ляфлеша з останньої прем’єри франківців «Скупий, або школа брехні» Ж.-Б. Мольєра.
Не можна не сказати про активну громадянську позицію митця, він бере участь у численних мистецьких заходах України, що, безперечно, свідчить про його турботу і небайдужість щодо майбутнього держави.
Легендами овіяна історія Національного академічного драматичного театру ім. Івана Франка, який з 1926 року оселився за цією адресою. Непростими, проте сповненими мистецьких шукань були роки становлення колективу, що розпочав свою діяльність 1920 року у Вінниці. Очолив його видатний український режисер, театральний діяч, актор Гнат Петрович Юра, який керував ним з 1920 по 1964 рр. Завдяки його енергії рік за роком створювалась Академія сценічного мистецтва. Зараз головним художником театру є учень Лідера, Андрій Александрович-Дочевський. Зі сцени звучала музика Михайла Вериківського, Платона Майбороди, Ігоря Поклада. Сьогодні театр співпрацює із Сергієм Бідусенком, Юрієм Шевченком, Володимиром Бистряковим.
Українська мистецька еліта: драматурги, сценографи, режисери, вважали й вважають за честь бути представленими на кону франківців, який пам'ятає і пишається іменами Наталії Ужвій, Амвросія Бучми, Поліни Нятко, Юрія Шумського, Мар'яна Крушельницького, Ольги Кусенко, Аркадія Гашинського, Віктора Цимбаліста, Нонни Копержинської, і багатьох, багатьох акторів, які впродовж десятиліть творили театр.
З перших сезонів Національний театр Франка був лабораторією української п’єси. Більшість класиків української драматургії ХІХ–ХХ століть отримали першопрочитання своїх творів на сцені театру Франка. В кожного театру є п’єса, яка багато років служить візитною карткою, своєрідним брендом театру. Для Національного театру імені Івана Франка такою п’єсою є "Украдене щастя" патрона театру – Івана Франка. Перша її прем’єра відбулася 28 березня 1940 року у постановці фундатора театру, видатного режисера, актора, театрального діяча Гната Юри. В його мізансценах вистава йшла до 1956 року. Прем’єра нової версії відбулася у 1979 році, витримавши понад 300 показів, не тільки в Україні, але й далеко за її межами. Постановку її здійснив Сергій Данченко. Ця вистава увійшла в число кращих надбань сценічного мистецтва України.
З 1978 по 2001 рр. театр очолював Сергій Володимирович Данченко. Йому належить розробка моделі поняття «національний театр». За двадцять три роки керування Сергій Данченко вивів український театр на європейський рівень, примусив говорити про нього в контексті світового, виховав не одне покоління акторів.
З 2001 по 2012 роки театр очолював Митець, неординарна творча особистість, актор безмежного діапазону Богдан Ступка. Прагнучи розширити художню палітру, він запрошував на постановки режисерів із діаметрально-протилежними творчими засадами, театральними школами. З театром співпрацювали режисери з Росії, Польщі, Грузії, Канади. Відкрилася експериментальна сцена – Театр у фойє, яка репрезентувала творчі пошуки молодих режисерів, акторів, сценографів, драматургів. Навесні 2012 року з ініціативи Богдана Ступки з нагоди 75-річчя від дня народження видатного Майстра режисери Сергія Володимировича Данченка при театрі відкрилася Камерна сцена, яка названа на честь Митця.
З 2012 року колектив очолює Народний артист України, відомий режисер Станіслав Мойсеєв. З його постановками знайомі глядачі численних міст України та за її межами. Він працював в містах Сумах та Ужгороді. 15 років, керував Київським академічним Молодим театром. Сьогоднішні вистави театру представляють режисери: Петро Ільченко, Дмитро Чирипюк, Андрій Приходько, Юрій Одинокий, Олександр Білозуб, Ігор Афанасьєв, Юрій Розстальний.
Національний театр Франка неодноразово представляв українське сценічне мистецтво на численних міжнародних фестивалях, театральних форумах, гастрольних турне. З ним знайомі глядачі Болгарії, Югославії, Македонії, Росії, Грузії, Німеччини, Австрії, Італії, Греції, Сполучених Штатів Америки.
