« Диваки »

Інтелігентна московська сім’я зовні має цілком благопристойний «фасад». Але близькі люди в ній вже давно стали чужими один одному. В цьому «благородному сімействі» назріває скандал: з’ясовується, що зовсім юна незаміжня дочка-піаністка чекає дитину. Протягує обірвані ниточки тепла і розуміння між батьками і дітьми бабуся – людина мудра і тонка, чия молодість пройшла в Петрограді епохи декадансу. Бабуся буквально шокує всіх розповідями про заборонені плоди богемного життя: кохання утрьох, куріння опіуму, оргазм. Загалом, про таку бабусю можна лише мріяти! Вона перетворить цей манірний дім на веселу божевільню, викине декілька запаморочливих фортелів і врешті-решт зробить все, щоб з’єднати люблячі серця. У виставі звучать вірші Костянтинтина Бальмонта та музика Франца Шуберта.

Так що ж таке це саме «єврейське щастя» знають всі і в той же час не знає ніхто, навіть самі шукачі цього самого щастя. Тому не поспішайте ні плакати, ні сміятися. Не поспішайте і висновки передчасно робити. Зазвичай ми настільки сліпі, що не бачимо факту того, що володіємо всіма необхідними якостями, щоб стати щасливими. Ось так і герой дійства "Ревізія-Шмавізія" не помічає, що щастя весь цей час було поруч. Вистава «Ревізія-Шмавізія» це заключна частина трилогії Анатолія Крима «Розповіді про єврейське щастя». Подивившись виставу, ви переконаєтеся, що ніяке воно не єврейське, хоча і написана розповідь з неповторним гумором і колоритом, на який здатний тільки дуже талановитий автор.

Що таке сім’я? Щоб знайти відповідь на це запитання запрошуємо зазирнути в шпарини старого будинку. Ми підглядатимемо за життям сім’ї, що проживає в Україні в 90-х роках. Сім’ї, в якій поєднують своє буття три покоління. Неминучий супротив батьків та дітей. Те, що мало величезне значення для старшого покоління, дуже швидко перестає цінуватись їх нащадками. Ми перемістимось в часи розпаду СРСР, саме тоді коли Америка почала з’являтись на полицях наших магазинів, на зломі часів, при зміні правлінь. І давайте уявимо, що всі актори будуть в масках? В модернових масках «Commedia dell’Arte». Як же без них? Адже, режисер цієї вистави – Маттео Спіацці (Італія). Рецензія на виставу тут.

Майже водевільні події, старі і вічно нові життєві історії в запитаннях та відповідях, взяті зі сторінок «Строкатих оповідань» Антоші Чехонте (він же – Людина без селезінки) 1880-х років. Це своєрідний колаж з міні-вистав, в основу якого лягли чеховські оповідання: «Дочка Альбіону», «Довгий язик», «Обиватель», «Гаманець», «Комік». Кожна займає хвилин п'ятнадцять-двадцять, але за цей час герої виявляють в собі такі емоції і почуття, про які вони самі вважали за краще б мовчати. На жаль, у цілком симпатичних людей оголюються далеко не найкращі якості, і для цього достатньо одного, нехай навіть незначного, випадку. Яка подія може пустити навскіс життя успішного громадського урядовця і його дружини? Яка ситуація перетворює нерозлучних друзів у тварин, готових перегризти один одному горло? Що ж сталося такого, що в невинних очах молоденької дружини чоловік раптом виразно побачив розпусту? Чому відставний військовий, мирно розмовляючи з гостем, так раптово вибухнув гнівом? «Дрібниці життя» – це концентрат. Емоцій, почуттів, подій. А концентрат, як відомо, треба споживати маленькими дозами. Щоб не стало погано. Від думки, що людська натура слабка перед спокусами до такої міри, що сама навіть не підозрює цього. Виставу створено на основі самостійних робіт, зроблених артистами театру. У виставі звучать старовинні російські романси: «Сховався місяць за хмаринку» (музика О. Дюбюка на слова В. Чуєвського), «Бубонці» (музика В. Бакалейникова на слова О. Кусікова), «Тебе віднімуть у мене!» (Музика і слова Саші Давидова, він же О.Карапетян).

Як часто ми не можемо усвідомити свого щастя, вічно незадоволені собою та іншими, висуваємо претензії - нас, мовляв, недостатньо люблять, не цінують, не розуміють... І в один момент, піддавшись скороминущій пристрасті, яка, як нам здається, і є те саме справжнє почуття, спалюємо мости, знищуємо все, що створювалося власними руками. А коли приходить протверезіння, поспішаємо назад, склеїти уламки колишнього життя в надії повернутися і повернути. У такій ситуації опинилася Юлія, героїня п'єси "У цьому милому, старому домі", створеній видатним драматургом Олексієм Арбузовим у другій половині двадцятого століття і прочитаній Михайлом Резніковичем разом з акторами театру на початку століття двадцять першого. Це четверте звернення режисера до драматургії всесвітньо відомого автора. Між минулим та Юлією розверзлася безодня, час затягнув глибокі сердечні рани, а чоловік, залишений Юлією в цьому минулому, впорався і з ситуацією, і з собою, і своїм болем відкрив своє серце для нового кохання. Повернувшись за давно залишеним та легко забутим почуттям, вона розуміє, що назад дороги немає. І хоча в цьому милому старому будинку все для неї рідне, вона тут вже чужа. Запізнилася... Її поїзд "промчав, на стиках брязкаючи, замовкли колишні оркестри". Її місце у серці чоловіка, покинутого нею, зайняла інша. І звуть цю іншу, яка подарувала йому надію і любов - Ніна, - світла, відчайдушна дівчина, смішна і зворушлива. Інша. І наш герой, - Костянтин, - розчинився в ній, не залишивши колишній дружині ні можливості, ні шансу на відновлення минулих стосунків. Навіть діти, їхні спільні діти - Юлії і Гусятникова, що встигли подорослішати за час розлуки, - дозволили новому коханню батька: «БУТИ». Як проявить себе Юлія в сформованій ситуації? Чи вистачить благородства, жертовності та розуміння? Чи зуміє вона дозволити бути щасливим тому, кого, колись не роздумуючи, поранила, чи буде відстоювати своє право на сімейне щастя і любов?