Юний Пабло, що з дитинства виріс у горах, далеко від суспільства, в свої 24 роки виглядає необтесаним дикуном. Він абсолютно не готовий до зустрічі з цивілізацією. Його Тітоньки, що опікуються його вихованням, наймають молоду вчительку з міста... Ніхто навіть не підозрює, які неймовірні події чекають героїв, і до яких випробувань приведе їх зустріч. Випробуванням ненавистю, зрадою, любов'ю...
Багатошаровий і звивистий, романтично піднесений, а часто й по-комедійному забавний шлях від лютої ненависті до всепоглинаючої любові й становить сюжетну канву вистави.
А в основі всього - усвідомлення простої істини: сенс людського існування можна виразити всього трьома словами: Життя. Смерть і... Любов.
З першої секунди і до закриття куліс неможливо відірвати погляд від сцени. Актори відмінно відіграли своїх персонажів, а костюмі та грим вдало доповнювали їхні образи. Виразне перевтілення Пабло з дикуна у світську людину. Олеся Жураковська неймовірна в образі Тітки Анхелини. Мінімалістична декорація вдало обігрується акторами та світлом, нічого зайвого. Безперечно, чудовий звук в залі. Антон Вахлиовський неймовірно поєднався зі своїм персонажем Пабло. Глибоко, цікаво, варто уваги!
Оберіть для Олесі Жураківської найменшу роль, а вона і з нею зробить будь-яку виставу своїм бенефісом! Так сталося і в «Дикуні» – другорядний за сценарієм тандем тіток Анхеліни та Матільди (Жураківська та Світлана Орліченко), ніби магнітом перетягує на себе всю увагу глядача. Сюжет вистави досить простий – тітки намагаються перевиховати свого племінника-дикуна, який двадцять років прожив із батьком у лісі. Для цього вони запрошують викладачку – випускницю університету. Між молодими людьми (оце так несподіванка!) зароджуються почуття, на перешкоді яких стають непередбачувані обставини. Якщо з такого опису Вам здалося, що сюжет занадто мелодраматичний, - не поспішайте з висновками. Комічні ситуації, дотепні репліки та дійсно неперевершена гра згаданих акторок змусять на виході з театру задуматися – що ж це все ж таки було, мелодрама чи комедія? Так, Антон Вахліовський (Пабло) та Катерина Качан (Марга) досить переконливо передають зворушливу історію своїх героїв. Окрім того, попри поширену в сучасному театрі практику використання чорного тла, декорації в «Дикуні» максимально світлі – біле тло, білі меблі, білий одяг. Це ніби підкреслює чистоту та свіжість почуттів головних героїв. Але... їхня любовна лінія все ж видається дещо в’ялим тлом для яскравих епізодів із експресивними тітками Пабло. Зала дійсно оживає лише тоді, коли вони з’являються на сцені – навіть без слів, однією мімікою, Олеся Жураківська змушує глядачів сміятися і вибухати оплесками від захоплення. Цю ідилію поєднання комічного і зворушливого перериває раптовий відкритий фінал вистави. Він застає глядача так зненацька, що змушує по гарячих слідах наново відтворити у пам’яті щойно побачене та знайти відповідь на ключове питання вистави - про місце Любові у протистоянні Життя та Смерті.
Цікава вистава в пізнаваному режисерському стилі Олексія Лисовця з яскравими акторськими роботами Катерини Мовчан, Антона Вахліовського, Олесі Журахівській, Світлани Орліченко. Гра В.Мовчана та П.Міронова не була переконливою, і це робило зайвими їх персонажів. На моб думку, багатокрапка у зрізаному фіналі, на жаль не додала виставі закінченості. Але загалом від вистави залишилось приємне враження. Більше рекомендував би "Дикуна" тим, хто віддає перевагу класичним постановкам.
У 2006 році закінчила Київський національний університет театру, кіно і телебачення ім.І.К.Карпенка-Карого, курс нар. артиста України, нар. артиста Росії Е.М. Митницького.
У Театрі драми і комедії на лівому березі Дніпра працює з 2004 року.
Катерина Георгіївна Качан народилася у 1982 році в місті Харкові в родині акторів. Закінчила в 2003 р. Харківський театральний інститут. З дитинства грала на сцені, а ще ходила десять років в балетну школу і вчилася у деспота-викладачки гри на фортепіано. Це все виплекало в Катерині якісний творчий мазохізм. Робота для неї є безкомпромісним полем. В театрі побоюються її критики, вона гостра, жорстка. Ззовні крихка дівчина, має потужний сталевий стрижень в сонячному сплетінні, вона дивиться палаючими очима-лезами, великими чорними, і вимагає досконалості. І щоб не сталося, у Катерини завжди є театр, якому вона віддає всю себе, з якого вона черпає всю себе. Дивно сидіти поруч неї і відчувати взаємопроникність плоті і абстракції, бо по венах у акторки протікає синя надлюдська субстанція, яка і живить її героїнь зловісним відчуженим світлом.
“Більшість мого життя пройшло в театрі, в Академічномк драматичному театрі ім. Шевченка в Харкові. Там працювала з дитятки аж до першого курсу інституту. Не дозволялось, щоб студент-першачок грав в театрі, бо ж вважається, що він ще нічого не вміє. Не скажу, що я завжди хотіла бути актрисою. Окрім театру, я займалася у хореографічній школі і паралельно навчалася музиці. У мене була дуже жорстока до навчання педагог, котра відбила в мене будь-яке бажання до гри. Зараз граю для себе — і все, тобто диплома у мене нема, я не довчилась. Хореографічна школа дала дуже багато, адже балет — дико жорстока річ: шість годин на репетиціях, класика, народний танок. Це вчить розуміти, що за тебе ніхто нічого не зробить — такий професійний вишкіл. Але далі я не пішла. Просто не вважаю, що балет зараз має якусь вирішальну роль в мистецтві України. Мої однокурсниці по танцю пороз’їжджалися за кордон: до Франції або Німеччини. Там є сучасний танець, і є люди, які ним займаються. А оскільки виїжджати закордон я не планувала і не планую досі, то і сенсу не було йти цим шляхом далі. Я ще зі школи думала підіймати українське мистецтво”.
Батько Оксани народився у Туркменії, він – нафтовик і геолог. Мама народилася в Баку, хоча її бабуся киянка.
Тато вкрав маму, коли їй було лише 15 років, а татові 18. Перший їхній син народився у Туркменії, у Небит-Дагу, що у пустелях Каракум і Кизилкум, де спека понад 40 градусів і постійно дме вітер з піску. Через це часто там гинуть діти. Їхній перший син помер, коли йому ще й року не було, від запалення легенів.
Коли народилася донька Оксана, перші три роки у неї також було хронічне запалення легенів, тому і забрали звідти в Україну, у Полтаву.
Хворіла до 15 років, але батьки її витягнули. Вчилася у російській школі. Але свою дитину вже віддала в українську. Зрозуміла, що це ненормально — жити в Україні і не вміти спілкуватися українською. «Пригадую, коли на четвертому курсі у мене була перша робота українською мовою, мені сказали: "Уберите эту безумную стюардессу с московским акцентом!". Я справді тоді говорила жахливо. А коли тепер Ада Роговцева мене похвалила, сказала, що я нормально спілкуюся українською, була безмежно щасливою».
З раннього дитинства виявляла схильності до акторського мистецтва, влаштовуючи вдома різноманітні сцени та циркові етюди для батьків. Серйозно займалася гімнастикою. Перша освіта Олесі Жураковської – технолог швейного виробництва, її мати також працювала на швейній фабриці.
Навчалася у Москві в Російському університеті театрального мистецтва (курс В. О. Андрєєва), однак до цього ніколи не мріяла стати професійною акторкою (вступити до театрального вузу її вмовила подруга). Під час вступу до ГІТІСу співала українську народну пісню та загалом підкорила приймальну комісію своєю безпосередністю, внаслідок чого її було зараховано на перший курс. Навчаючись в університеті отримала свій перший сценічний досвід, після закінчення вузу два роки пропрацювала у Московському драматичному театрі ім. Єрмолової.
У 2001 повернулася до Києва та після нетривалих пошуків робочого місця у 2002 влаштувалася до Київського академічного театру драми і комедії на лівому березі Дніпра, у якому грає й нині. Тут вона виконує здебільшого ролі сильних жінок, здатних керувати чоловіками.
У 1999 акторка почала зніматися у кіно, де грає здебільшого другорядні ролі, проте режисер Олексій Лісовець запросив її на головну роль у власну кінострічку «Професор в законі» (рос. «Профессор в законе») – комедію з елементами «чорного» гумору. Нині режисер Володимир Савельєв запросив Жураковську на роль Катерини ІІ у фільмі «Лицар Дикого поля» (рос. «Рыцарь Дикого поля»), у якому розповідається про останнього кошового отамана Запорозької Січі Петра Калнишевського.
З 2012 по 2015 роки була ведучою програми на телеканалі СТБ «Зважені та щасливі».
Лауреатка української телевізійної нагороди «Телетріумф» в номінації «Акторка телевізійного фільму/серіалу (виконавиця жіночої ролі)» за роль рецидивістки Мані Тимофіївої у серіалі «Дорога в порожнечу» в 2013 році.
У Театрі драми і комедії на лівому березі Дніпра працює з 2003 року.
Також є хореографом деяких вистав театру.
Народився у театральній сім'ї. У 1983 році завершив Донецьке музичне училище за класом віолончелі.
В 1991 році закінчив Київський державний інститут театрального мистецтва імені Івана Карпенка-Карого (зараз Київський національний університет театру, кіно і телебачення імені Івана Карпенка-Карого), курс Народного артиста України Миколи Рушковського.
З 1988 по 1995 роки працював в Київському національному академічному театрі російської драми імені Лесі Українки.
В Театрі драми і комедії на лівому березі Дніпра працює з 1995 року.
Пише під псевдонімом Лев Хохлов. Автор п'єс «Гіркий роман», «Довершений Чарлі», сценаріїв серіалів «Замкова щілина», «Прибулець». Здійснив пластичне рішення і створив хореографію в 15 виставах, серед яких: «Рогоносець» Фернана Кроммелінка (1998), «Небезпечні стосунки» П'єра Шодерло де Лакло (2007).
Лауреат професіональної театральної премії «Київська пектораль» в номінації «Найкраще виконання чоловічої ролі другого плану» за роль Міши у виставі «Море… Ніч… Свічки…» за п'єсою Йосефа Бар-Йосефа «Це велике море».
Режисер телесеріалів «Колишня» (2008), «Лише кохання» (2010).
У 2009 році на сцені Київської академічної майстерні театрального мистецтва «Сузір'я» поставив виставу за своєю п'єсою «Довершений Чарлі».
У 1978 році закінчив Московський державний інститут театрального мистецтва А.В. Луначарського (нині Російська академія театрального мистецтва).
1978 - 1984 - артист Калінінського (Тверського) театру.
1984 - 1994 - артист Київського театру поезії (Київський театр «Золоті ворота»).
Засновник, актор і режисер Театру «Астрея» при Київському будинку актора.
З 1998 року працює в Театрі драми і комедії на лівому березі Дніпра.
Актор, письменник, поет, журналіст. Автор кількох книг віршів і прози, в тому числі книги «Заломлення променів» (2009).
Переможець огляду творчої молоді Росії.
Нагороджений Бронзовим дипломом Міжнародного театрального фестивалю «Золотий витязь» (м.Москва) за виставу «Євгеній Онєгін» за О. Пушкіним (2011).
У Театрі драми і комедії на лівому березі Дніпра працює з 2013 року.
1976-1977 – артист Могильовського обласного драматичного театру.
1981-1990 – артист Львівського театру юного глядача ім. М. Горького (нині Перший український театр для дітей та юнацтва).
1981-1990 – артист Львівського українського духовного театру «Воскресіння».
2001-2004 – артист Київського експериментального театру-студії.
У Театрі драми і комедії на лівому березі Дніпра працює з 2004 року.
Серед інших театрів України Київський державний академічний театр драми і комедії посідає особливе місце. Театр, що виник на хвилі демократичних змін у суспільстві наприкінці 70-х років XX століття, сьогодні є широко відомим і популярним у глядачів, авторитетним серед фахівців.
Перший збір трупи театру відбувся 7 вересня 1978 року, а перша прем'єра – 21 квітня 1979 року у приміщенні Республіканського театру ляльок по вул. Ш. Руставелі, 13 («Высшая точка – любовь» Р. Фєдєньова).
Багато років театр не мав власного приміщення. Вистави відбувалися у всіх театрах Києва і майже у всіх палацах культури міста, у тому числі у Палаці «Україна» та Жовтневому палаці. У травні 1982 р. міська влада передала молодому театрові будівлю кінотеатру «Космос» на Лівобережному масиві. В цій будівлі силами колективу був влаштований «Театр у фойє» – перша мала сцена у тогочасному Києві та, можливо, і в Україні. Перебудоване приміщення стало першим театром на київському лівобережжі, а також першим театром у Києві за повоєнні роки. 21 грудня 1990 р. виставою «Я завжди твоя наречена» за О. Іоселіані відбулося офіційне відкриття приміщення театру на Лівому березі.
Театр працює двома мовами. Вистава «Брехня» за п'єсою В. Винниченка (1992 р., реж. О. Балабан) стала першою українською виставою у російськомовному театрі. Новаторський підхід до сценічної інтерпретації української класики сприяв руйнації стереотипів, що склалися у сприйнятті традиційної української драматургії. «Чарівниця» за «Безталанною» І. Карпенка-Карого, (реж. Д. Богомазов), «Олеся» за М. Кропивницьким (реж. Д. Лазорко), «Нехай одразу двох не любить…» за «Ой, не ходи, Грицю…» М. Старицького (реж. М. Яремків) – яскраві сучасні театральні версії найвідоміших українських класичних п'єс.
Театр гастролював у Росії, Грузії, Білорусі, Латвії, Литві, Німеччині. В Україні вистави грали у Дніпропетровську, Одесі, Севастополі, Чернігові, Львові, Івано-Франківську, Полтаві, Тернополі, Дрогобичі, Ужгороді… За період 2000-2004 рр. театр брав участь у різноманітних міжнародних театральних фестивалях: Міжнародному фестивалі країн СНД та Балтії «Балтійський дім» у Санкт-Петербурзі, «Біла Вежа» у Бресті, «Граємо Гоголя» у Полтаві, фестивалях російської класики у Гомелі, Тольятті, Брянську, Міжнародному фестивалі «Херсонеські ігри» у Севастополі, Міжнародному фестивалі «Золотий Лев» у Львові, фестивалі «Добрий театр» у Енергодарі, «Вересневі самоцвіти» у Кіровограді, «Прем'єри сезону» у Івано-Франківську та ін., а також Днях української культури за кордоном (виставу «Трохи вина… або 70 обертів» за Л. Піранделло грали у Парижі та Нансі, а виставою «Майн Кампф» за п'єсою Д. Таборі було представлено київську театральну культуру під час проведення днів культури Києва).
За час існування премії «Київська пектораль» театр отримав 15 нагород майже у всіх її номінаціях.
