Подобається Theatre.love? Зробімо його кращим разом!
Theatre.love - це соціальний проєкт, що популяризує та розвиває театральне мистецтво України, роблячи театри ближчими до людей. Якщо тобі близька така ініціатива – ти маєш можливість підтримати Theatre.love фінансово і вплинути на його подальше майбутнє.
« Дикун »
Юний Пабло, що з дитинства виріс у горах, далеко від суспільства, в свої 24 роки виглядає необтесаним дикуном. Він абсолютно не готовий до зустрічі з цивілізацією. Його Тітоньки, що опікуються його вихованням, наймають молоду вчительку з міста... Ніхто навіть не підозрює, які неймовірні події чекають героїв, і до яких випробувань приведе їх зустріч. Випробуванням ненавистю, зрадою, любов'ю...
Багатошаровий і звивистий, романтично піднесений, а часто й по-комедійному забавний шлях від лютої ненависті до всепоглинаючої любові й становить сюжетну канву вистави.
А в основі всього - усвідомлення простої істини: сенс людського існування можна виразити всього трьома словами: Життя. Смерть і... Любов.
Можливо, ми перші, хто присвятив свою творчу програму прадавній київській місцевості – Кухмістерці, яка сьогодні відома, як Березняки. Ми пофантазували про те, якими були люди, які тут мешкали, про що мріяли, що любили, які страви готували. Ми зміксували для Вас виставу та концерт, додали кулінарних рецептів, а ще дрібку гумору та гарного настрою. Чекаємо в гості на Кухмістерці!
У сценічному прочитанні режисера Дмитра Богомазова оповідання Юрія Коваля зі збірки «Чистий Дор» - це смішні, добрі, мудрі і дуже світлі історії про загублене в лісах старовинне село з прозорою назвою Чистий Дор і життя-буття його мешканців. «Село моєї душі» – так сказав одного разу Коваль про Чистий Дор, як про мрію, про втілення свого ідеалу. Привітна Пантелеєвна, серйозне дівчисько Нюрка і галаслива Мироніха, сварлива Манька і найдобріший дядько Зуй - всі вони живуть немов у колі заповідного лісу, і не загрожує їм ні чорний відчай зовнішнього світу, ні безглузда суєта. Їхні стосунки з людьми будуються на почутті спорідненості, що моментально спалахує, завдяки якому одразу був зарахований до родичі і оповідач – письменник-мандрівник, який випадково забрів у село. Їх чисте життя, всі відтінки лісу і неба ловить невидимою сіттю письменник – бродяга, щоб потім, сидячи в похмурому місті, написати книгу. Ці цікаві історії для душі, розуму і серця, приносячи гру, посмішку, свіжість і чарівність живого життя, роблять і самих глядачів чистішим і добрішим. А тонка іронія автора ще й піднімає настрій.
Дві самотні жінки похилого віку, сестри: одна – колишня актриса, інша – все життя при ній. Лагодять зламані крани, згадують минуле, живуть в дуже просторій квартирі, де колись був гомінкий театральний гуртожиток. Самотні ... І раптом старшій (актрисі) приходить в голову геніальне рішення !!! – видати молодшу заміж. І в рівномірному, зі схожими тихими днями, житті щось починає відбувається. Нареченого замовляють в шлюбному агентстві, але спочатку приходить зовсім не жених, а потім – відразу два жениха... Однак ініціативу перехоплює інший претендент з явно заплямованою біографією. Але всіх їх випереджає слюсар-сантехнік, якого дами приймають за справжнього жениха. В результаті – закохані всі! І весь процес з'ясування відносин супроводжується дотепними діалогами і комічними ситуаціями. Виявляється, тільки зроби крок, і все буде можливо: мрії, які здаються нереальними – цілком реальні. У цьому спектаклі в повітрі завжди витають можливісті. Здавалося б, простягни руку – і схопиш мрію за хвіст, стягни її з небес на землю – ось тобі і реальність. І не так вже й багато для цього треба. Кульмінація вистави – в прийдешнє щастя повірили вже всі: і глядачі, і навіть самі актори. Здається, ще трохи – і все владнається в цьому недолугому житті ... Але…
Міську байку про співіснування єврейської та української родини, сповненої анекдотичних ситуацій, вам розкажуть багатогранні актори театру. Під час вистави ви дізнаєтесь рецепти єврейської кухні, а також зможете скуштувати вже готові страви, заспівати відомі мелодії, від душі посміятися разом з героями.
П'єса «Дами і гусари» польського комедіографа і поета Олександра Фредро (1793-1876 рр.) належить до «золотого фонду» класичної літератури. 175 років вона не сходить зі сцен світового театру, надаючи можливість акторам і режисерам поринути у вишукану театральність, відчути витонченість польського гумору, в якому граціозність романтизму співіснує з легкою самоіронією. Дія відбувається в маєтку Майора – затятого холостяка, який, зібравши добірне товариство бойових друзів, відгородившись від примарних принад життя, а власне, усього, що пов'язане із жіноцтвом, «бавиться» і відпочиває між походами. Спокійну, суто гусарську ідилію буквально висаджує в повітря приїзд цілої кавалькади жінок – кузин Майора на чолі з пані Оргоновою. З їхньою появою стале гусарське життя летить до дідька, маєток – лихоманить. І це все можна було б стерпіти, якби не підступний план кузин: одружити Майора на донці пані Оргонової – Зосі. Жінки розробляють тактику і стратегію: пані Диндальська опікується Капеланом, панна Анеля пускає бісиків Ротмістру, їхні служниці Юзя, Зузя, Фрузя також не втрачають часу марно... Поки жіноцтво приводить план у дію, Зося зустрічає поручика Едмунда і впізнає в ньому своє омріяне кохання... Автори вистави на чолі із режисером-постановником, автором сценічної версії Юрієм Одиноким створили яскраве сценічне дійство, насичене легкістю акторської імпровізації, граціозністю пластично-танцювального малюнку, сповнене музики і вічних мрій про кохання. У фіналі вистави звучить «Тетянин вальс» Тараса Жирка. Фото та анотації надано театром.
З першої секунди і до закриття куліс неможливо відірвати погляд від сцени. Актори відмінно відіграли своїх персонажів, а костюмі та грим вдало доповнювали їхні образи. Виразне перевтілення Пабло з дикуна у світську людину. Олеся Жураковська неймовірна в образі Тітки Анхелини. Мінімалістична декорація вдало обігрується акторами та світлом, нічого зайвого. Безперечно, чудовий звук в залі. Антон Вахлиовський неймовірно поєднався зі своїм персонажем Пабло. Глибоко, цікаво, варто уваги!
Оберіть для Олесі Жураківської найменшу роль, а вона і з нею зробить будь-яку виставу своїм бенефісом! Так сталося і в «Дикуні» – другорядний за сценарієм тандем тіток Анхеліни та Матільди (Жураківська та Світлана Орліченко), ніби магнітом перетягує на себе всю увагу глядача. Сюжет вистави досить простий – тітки намагаються перевиховати свого племінника-дикуна, який двадцять років прожив із батьком у лісі. Для цього вони запрошують викладачку – випускницю університету. Між молодими людьми (оце так несподіванка!) зароджуються почуття, на перешкоді яких стають непередбачувані обставини. Якщо з такого опису Вам здалося, що сюжет занадто мелодраматичний, - не поспішайте з висновками. Комічні ситуації, дотепні репліки та дійсно неперевершена гра згаданих акторок змусять на виході з театру задуматися – що ж це все ж таки було, мелодрама чи комедія? Так, Антон Вахліовський (Пабло) та Катерина Качан (Марга) досить переконливо передають зворушливу історію своїх героїв. Окрім того, попри поширену в сучасному театрі практику використання чорного тла, декорації в «Дикуні» максимально світлі – біле тло, білі меблі, білий одяг. Це ніби підкреслює чистоту та свіжість почуттів головних героїв. Але... їхня любовна лінія все ж видається дещо в’ялим тлом для яскравих епізодів із експресивними тітками Пабло. Зала дійсно оживає лише тоді, коли вони з’являються на сцені – навіть без слів, однією мімікою, Олеся Жураківська змушує глядачів сміятися і вибухати оплесками від захоплення. Цю ідилію поєднання комічного і зворушливого перериває раптовий відкритий фінал вистави. Він застає глядача так зненацька, що змушує по гарячих слідах наново відтворити у пам’яті щойно побачене та знайти відповідь на ключове питання вистави - про місце Любові у протистоянні Життя та Смерті.
Цікава вистава в пізнаваному режисерському стилі Олексія Лисовця з яскравими акторськими роботами Катерини Мовчан, Антона Вахліовського, Олесі Журахівській, Світлани Орліченко. Гра В.Мовчана та П.Міронова не була переконливою, і це робило зайвими їх персонажів. На моб думку, багатокрапка у зрізаному фіналі, на жаль не додала виставі закінченості. Але загалом від вистави залишилось приємне враження. Більше рекомендував би "Дикуна" тим, хто віддає перевагу класичним постановкам.
З 1988 року працює в Київському академічному театрі драми і комедії на лівому березі Дніпра. У 1993-1995 роках був головним режисером нашого театру.
У 2006, 2008, 2012 роках Олексій Лісовець став лауреатом професійної театральної премії «Київська Пектораль» за вистави «Ромео і Джульєтта» В. Шекспіра, «Не все коту масляна» О. Островського, «Опіскін. Фома!» Ф. Достоєвського у двох номінаціях: «Краща драматична вистава», «Краща режисерська робота» (м. Київ, Україна).
У 2017 році вистава «Мотузка» відзначена експертною Радою ХІХ Міжнародного театрального фестивалю «Мельпомена Таврії» (м. Херсон, Україна) у номінаціях «Найкраща вистава великої сцени», «Найкраща режисура» (заслужений діяч мистецтв України Олексій Лісовець), «Найкраща жіноча роль другого плану» (заслужена артистка України Світлана Орліченко).
Вистави Олексія Лісовця гідно представляли Україну на міжнародних та всеукраїнських театральних фестивалях «Біла вежа» (Брест), «Слов’янські театральні зустрічі» (Брянськ, Чернігів), Фестиваль російської класики (Гомель), «Духовна енергія театру» (Вітебськ), «Зустрічі в Росії» (Санкт-Петербург), «Мельпомена Таврії» (Херсон), «Вечори Достоєвського в Києві», «ГогольФест» (Київ), «Золотий лев» (Львів), «Кримський Ковчег» (Сімферополь), «Чехов. Театр. Ялта» (Ялта). «Добрий театр-2012» (Енергодар), «Феєрія Дніпра» (Дніпро) та ін.
Олексій Лісовець входить до числа кращих режисерів України. Режисер-постановник з яскраво вираженим індивідуальним стилем, глибоким моральним змістом. По масштабу проблематики і якості акторського виконання його вистави повною мірою відповідають вимогам театру європейського рівня.
Окрім театру, Олексій Лісовець займається кінорежисурою.
У Театрі драми і комедії на лівому березі Дніпра працює з 2003 року.
Також є хореографом деяких вистав театру.
У 2006 році закінчила Київський національний університет театру, кіно і телебачення ім.І.К.Карпенка-Карого, курс нар. артиста України, нар. артиста Росії Е.М. Митницького.
У Театрі драми і комедії на лівому березі Дніпра працює з 2004 року.
Катерина Георгіївна Качан народилася у 1982 році в місті Харкові в родині акторів. Закінчила в 2003 р. Харківський театральний інститут. З дитинства грала на сцені, а ще ходила десять років в балетну школу і вчилася у деспота-викладачки гри на фортепіано. Це все виплекало в Катерині якісний творчий мазохізм. Робота для неї є безкомпромісним полем. В театрі побоюються її критики, вона гостра, жорстка. Ззовні крихка дівчина, має потужний сталевий стрижень в сонячному сплетінні, вона дивиться палаючими очима-лезами, великими чорними, і вимагає досконалості. І щоб не сталося, у Катерини завжди є театр, якому вона віддає всю себе, з якого вона черпає всю себе. Дивно сидіти поруч неї і відчувати взаємопроникність плоті і абстракції, бо по венах у акторки протікає синя надлюдська субстанція, яка і живить її героїнь зловісним відчуженим світлом.
“Більшість мого життя пройшло в театрі, в Академічномк драматичному театрі ім. Шевченка в Харкові. Там працювала з дитятки аж до першого курсу інституту. Не дозволялось, щоб студент-першачок грав в театрі, бо ж вважається, що він ще нічого не вміє. Не скажу, що я завжди хотіла бути актрисою. Окрім театру, я займалася у хореографічній школі і паралельно навчалася музиці. У мене була дуже жорстока до навчання педагог, котра відбила в мене будь-яке бажання до гри. Зараз граю для себе — і все, тобто диплома у мене нема, я не довчилась. Хореографічна школа дала дуже багато, адже балет — дико жорстока річ: шість годин на репетиціях, класика, народний танок. Це вчить розуміти, що за тебе ніхто нічого не зробить — такий професійний вишкіл. Але далі я не пішла. Просто не вважаю, що балет зараз має якусь вирішальну роль в мистецтві України. Мої однокурсниці по танцю пороз’їжджалися за кордон: до Франції або Німеччини. Там є сучасний танець, і є люди, які ним займаються. А оскільки виїжджати закордон я не планувала і не планую досі, то і сенсу не було йти цим шляхом далі. Я ще зі школи думала підіймати українське мистецтво”.
З раннього дитинства виявляла схильності до акторського мистецтва, влаштовуючи вдома різноманітні сцени та циркові етюди для батьків. Серйозно займалася гімнастикою. Перша освіта Олесі Жураковської – технолог швейного виробництва, її мати також працювала на швейній фабриці.
Навчалася у Москві в Російському університеті театрального мистецтва (курс В. О. Андрєєва), однак до цього ніколи не мріяла стати професійною акторкою (вступити до театрального вузу її вмовила подруга). Під час вступу до ГІТІСу співала українську народну пісню та загалом підкорила приймальну комісію своєю безпосередністю, внаслідок чого її було зараховано на перший курс. Навчаючись в університеті отримала свій перший сценічний досвід, після закінчення вузу два роки пропрацювала у Московському драматичному театрі ім. Єрмолової.
У 2001 повернулася до Києва та після нетривалих пошуків робочого місця у 2002 влаштувалася до Київського академічного театру драми і комедії на лівому березі Дніпра, у якому грає й нині. Тут вона виконує здебільшого ролі сильних жінок, здатних керувати чоловіками.
У 1999 акторка почала зніматися у кіно, де грає здебільшого другорядні ролі, проте режисер Олексій Лісовець запросив її на головну роль у власну кінострічку «Професор в законі» (рос. «Профессор в законе») – комедію з елементами «чорного» гумору. Нині режисер Володимир Савельєв запросив Жураковську на роль Катерини ІІ у фільмі «Лицар Дикого поля» (рос. «Рыцарь Дикого поля»), у якому розповідається про останнього кошового отамана Запорозької Січі Петра Калнишевського.
З 2012 по 2015 роки була ведучою програми на телеканалі СТБ «Зважені та щасливі».
Лауреатка української телевізійної нагороди «Телетріумф» в номінації «Акторка телевізійного фільму/серіалу (виконавиця жіночої ролі)» за роль рецидивістки Мані Тимофіївої у серіалі «Дорога в порожнечу» в 2013 році.
Народився у театральній сім'ї.
З 1988 по 1995 роки працював в Київському національному академічному театрі російської драми імені Лесі Українки.
В Театрі драми і комедії на лівому березі Дніпра працює з 1995 року.
Пише під псевдонімом Лев Хохлов. Автор п'єс «Гіркий роман», «Довершений Чарлі», сценаріїв серіалів «Замкова щілина», «Прибулець». Здійснив пластичне рішення і створив хореографію в 15 виставах, серед яких: «Рогоносець» Фернана Кроммелінка (1998), «Небезпечні стосунки» П'єра Шодерло де Лакло (2007).
Лауреат професіональної театральної премії «Київська пектораль» в номінації «Найкраще виконання чоловічої ролі другого плану» за роль Міши у виставі «Море… Ніч… Свічки…» за п'єсою Йосефа Бар-Йосефа «Це велике море».
Режисер телесеріалів «Колишня» (2008), «Лише кохання» (2010).
У 2009 році на сцені Київської академічної майстерні театрального мистецтва «Сузір'я» поставив виставу за своєю п'єсою «Довершений Чарлі».
У 1978 році закінчив Московський державний інститут театрального мистецтва А.В. Луначарського (нині Російська академія театрального мистецтва).
1978 - 1984 - артист Калінінського (Тверського) театру.
1984 - 1994 - артист Київського театру поезії (Київський театр «Золоті ворота»).
Засновник, актор і режисер Театру «Астрея» при Київському будинку актора.
З 1998 року працює в Театрі драми і комедії на лівому березі Дніпра.
Актор, письменник, поет, журналіст. Автор кількох книг віршів і прози, в тому числі книги «Заломлення променів» (2009).
Переможець огляду творчої молоді Росії.
Нагороджений Бронзовим дипломом Міжнародного театрального фестивалю «Золотий витязь» (м.Москва) за виставу «Євгеній Онєгін» за О. Пушкіним (2011).
Народився 24 січня.
У 1976 році закінчив Київський інститут театрального мистецтва ім. І.К. Карпенко-Карого (нині Київський національний університет театру, кіно і телебачення ім. І. К. Карпенка-Карого), курс засл. діяча мистецтв України Л.А. Олійника
1976-1977 – артист Могильовського обласного драматичного театру.
1981-1990 – артист Львівського театру юного глядача ім. М. Горького (нині Перший український театр для дітей та юнацтва).
1981-1990 – артист Львівського українського духовного театру «Воскресіння».
2001-2004 – артист Київського експериментального театру-студії.
У Театрі драми і комедії на лівому березі Дніпра працює з 2004 року.
грають декілька акторів
грають декілька акторів
Серед інших театрів України Київський державний академічний театр драми і комедії посідає особливе місце. Театр, що виник на хвилі демократичних змін у суспільстві наприкінці 70-х років XX століття, сьогодні є широко відомим і популярним у глядачів, авторитетним серед фахівців.
Перший збір трупи театру відбувся 7 вересня 1978 року, а перша прем'єра – 21 квітня 1979 року у приміщенні Республіканського театру ляльок по вул. Ш. Руставелі, 13 («Высшая точка – любовь» Р. Фєдєньова).
Багато років театр не мав власного приміщення. Вистави відбувалися у всіх театрах Києва і майже у всіх палацах культури міста, у тому числі у Палаці «Україна» та Жовтневому палаці. У травні 1982 р. міська влада передала молодому театрові будівлю кінотеатру «Космос» на Лівобережному масиві. В цій будівлі силами колективу був влаштований «Театр у фойє» – перша мала сцена у тогочасному Києві та, можливо, і в Україні. Перебудоване приміщення стало першим театром на київському лівобережжі, а також першим театром у Києві за повоєнні роки.
Театр працює двома мовами.
За час існування премії «Київська пектораль» театр отримав 15 нагород майже у всіх її номінаціях.
« Дикун »
