« Дерева помирають стоячи »
Сильні люди навіть у своєму горі воліють залишатися сильними, не згинатися під вагою нещасть, а головне – не перекладати страждання на плечі своїх близьких.
Двадцять років Бабуся жила очікуванням дива – чекала єдиного онука, якому вона присвятила все своє життя. Але коли він, нарешті, приходить, вона виганяє його.
Чому це сталось? Що штовхнуло її на цей вчинок? Може, короткочасне знайомство з Директором чарівного агентства «Добрих справ» і його уявною дружиною Мартою? А може, вона зрозуміла просту і водночас складну істину: близькі люди – це люди, які по-справжньому роблять твоє життя наповненим, а не ті вигадані створіння, які не варті твоєї любові.
Виставу «Дерева помирають стоячи» за п'єсою Алехандро Касони, вперше на сцені Театру російської драми ім. Лесі Українки було поставлено в 1956 році на сьогодні вже легендарним режисером Леонідом Вікторовичем Варпаховським.
У той час, Варпаховський, працюючи над виставою, присвятив її пам'яті свого вчителя Мейєрхольда. Невипадково основним матеріалом в оформленні вистави «Дерева помирають стоячи» став сухий бамбук. Це і паралель з виставою самого Мейєрхольда, «Вчитель Бубус», і характеристика головної героїні, бабусі Еухени. Адже бамбук – не можна зігнути, його можна лише зламати. Але й зламати його не так легко.
Тоді, у далекому 1956-му, у цій виставі вийшли на сцену такі блискучі актори, як Є. Опалова, В. Халатов, І. Павлова, М. Рушковський.
Але навіть найталановитіша вистава, все одно, в силу своєї специфіки, не може бути вічною. А ось теми, яких вона торкається, залишаються вічними.
У наш час, коли розмиті межі між добром і злом, коли насильство прагнуть ввести як чесноту, поява на сцені таких мудрих, добрих людей, як Бабуся, Сеньйор Бальбоа, Марта, Директор – це закономірне прагнення театру донести глядачеві, як бути розбірливим, уважним та чуйним.
Закінчила Київське державне хореографічне училище, Державний інститут театрального мистецтва (ГИТИС), факультет театрознавства, курс Миколи Ельяша, м.Москва, Санкт-Петербургську (Ленінградську) державну консерваторію, факультет музичної режисури, режисура балету, курс Микити Долгушина.
Працювала артисткою балету в Одеському й Київському театрах опери й балету.
Як Головний балетмейстер працювала в Київському державному мюзік-холі й Київському театрі естради, у Державному музичному театрі для дітей й юнацтва.
У 1990—1996 р. — Головний балетмейстер Київського єврейського театру «МАЗЛТОВ», де заснувала вперше у світі професійний «Єврейський балет», що сповідує культуру Діаспори. В 1995 році на фестивалі в Лос-Анжелісі «Єврейський балет» одержав почесний приз «Зірка Голівуду».
Член журі багатьох міжнародних конкурсів: «Сержа Лифаря» Україна, Київ; Сучасної хореографії «Сергія Дягілєва» Гдиня, Польща; «XXI століття» Україна, Київ.
Кири́ло Григо́рович Ка́шліков — актор театру і кіно, режисер, педагог. Народний артист України (2011). Директор-розпорядник Національного театру російської драми ім. Лесі Українки.
1993 — закінчив Київський інститут театрального мистецтва імені Івана Карпенка-Карого (викладачі Аркадій Гашинський та Михайло Рєзникович).
Від 1993 — актор Національного театру російської драми ім. Лесі Українки в Києві, а з 2000 року також — художній керівник Професійної студії молодих акторів при театрі Лесі Українки.
2008 року отримав премію «Київська пектораль» за кращий режисерський дебют (спектакль «Солдатики»).
Згодом став директором-розпорядником театру.
Одружений на актрисі Ользі Гришиній. 2011 року у пари народилась донька.
Работает в Национальном Академическом Театре Русской Драмы им. Леси Украинки (Киев)
Народная артистка Украины.
Савченко Дмитро Віталійович - український актор театру і кіно, народний артист України, актор Національного академічного театру російської драми імені Лесі Українки (Київ).
Народився в 1972 році. У 1993 році закінчив Київський театральний інститут ім. І. К. Карпенка-Карого. У 1994 році був прийнятий в трупу Київського театру російської драми імені Лесі Українки. У 2011 році отримав звання народний артист України. Викладає акторську майстерність у Київському театральному інституті ім. І. К. Карпенка-Карого.
Працював у театрах-студіях «Колізей», «КІН», «Будьмо», в Експериментальному театрі.
З 1993 року – актор Національного театру російської драми ім. Лесі Українки (м. Київ).
Запрошується до участі в записах духовних аудіокнижок.
Художній керівник акторського курсу, cтарший викладач кафедри акторського мистецтва та режисури драми Київського інституту театрального мистецтва.
У самому центрі історичної частини Києва, за два кроки від Хрещатика, неподалік від Золотих воріт, на розі двох старовинних вулиць – Пушкінської та Богдана Хмельницького – постає будівля, добре відома киянам та гостям столиці України як театр імені Лесі Українки.
Офіційна біографія Національного академічного театру російської драми імені Лесі Українки починається в 1926 році, коли рішенням Київського окрвиконкому була організована в Києві Російська державна драма, і 15 жовтня того ж року театр відкрив свій перший сезон. У 1941 році йому було присвоєно ім'я Лесі Українки.
Однак коріння театру походить до ХIХ століття: в ті далекі часи, коли по всій Російській імперії народжувалися і припиняли своє існування різні театральні антрепризи. У Києві постійний російський театр був створений в 1891 році, і ним стала антреприза видатного російського режисера і актора Миколи Соловцова. Акторський склад саме цієї трупи став згодом основою Київського державного російського драматичного театру.
Минають роки, змінюються назви вистав, імена режисерів, акторів, художників.
З 1994 року театр очолив народний артист України Михайло Резнікович.
Михайло Резнікович як художній керівник прагне продовжити живі традиції засновників театру імені Лесі Українки.
« Дерева помирають стоячи »
