Подобається Theatre.love? Зробімо його кращим разом!
Theatre.love - це соціальний проєкт, що популяризує та розвиває театральне мистецтво України, роблячи театри ближчими до людей. Якщо тобі близька така ініціатива – ти маєш можливість підтримати Theatre.love фінансово і вплинути на його подальше майбутнє.
« Дерева помирають стоячи »
Сильні люди навіть у своєму горі воліють залишатися сильними, не згинатися під вагою нещасть, а головне – не перекладати страждання на плечі своїх близьких.
Двадцять років Бабуся жила очікуванням дива – чекала єдиного онука, якому вона присвятила все своє життя. Але коли він, нарешті, приходить, вона виганяє його.
Чому це сталось? Що штовхнуло її на цей вчинок? Може, короткочасне знайомство з Директором чарівного агентства «Добрих справ» і його уявною дружиною Мартою? А може, вона зрозуміла просту і водночас складну істину: близькі люди – це люди, які по-справжньому роблять твоє життя наповненим, а не ті вигадані створіння, які не варті твоєї любові.
Виставу «Дерева помирають стоячи» за п'єсою Алехандро Касони, вперше на сцені Театру російської драми ім. Лесі Українки було поставлено в 1956 році на сьогодні вже легендарним режисером Леонідом Вікторовичем Варпаховським.
У той час, Варпаховський, працюючи над виставою, присвятив її пам'яті свого вчителя Мейєрхольда. Невипадково основним матеріалом в оформленні вистави «Дерева помирають стоячи» став сухий бамбук. Це і паралель з виставою самого Мейєрхольда, «Вчитель Бубус», і характеристика головної героїні, бабусі Еухени. Адже бамбук – не можна зігнути, його можна лише зламати. Але й зламати його не так легко.
Тоді, у далекому 1956-му, у цій виставі вийшли на сцену такі блискучі актори, як Є. Опалова, В. Халатов, І. Павлова, М. Рушковський.
Але навіть найталановитіша вистава, все одно, в силу своєї специфіки, не може бути вічною. А ось теми, яких вона торкається, залишаються вічними.
У наш час, коли розмиті межі між добром і злом, коли насильство прагнуть ввести як чесноту, поява на сцені таких мудрих, добрих людей, як Бабуся, Сеньйор Бальбоа, Марта, Директор – це закономірне прагнення театру донести глядачеві, як бути розбірливим, уважним та чуйним.
"Люди найголовніше залишають на потім, і серед цього найголовнішого є слова, які не встигнеш вимовити..." Це ностальгічні спогади єврейського хлопчика про щасливе дитинство поруч з його дорогими бабусями Розою і Дашею. Бабуся Даша водила його до церкви, а інша - в синагогу. На цьому маленький Льовушка зібрав кругленьку суму.
Нібито нічого несподіваного не віщувала звичайна сімейна вечеря, але саме вона одного разу перевернула з ніг на голову життя близьких людей. Нікому і до тями не прийшло, що банальний, на перший погляд, вибір імені дитині так гостро зачепить усіх членів родини, що вони вивернуть душу назовні і виплеснуть свою нестримну, накопичену напругу, розчарування та сумніви. Як вирішиться цей несподіваний випадок, який первісно виявився на кшталт безвинного жарту, чому він усіх навчить, з чим допоможе впоратися, аби врегулювати конфлікт, глядач дізнається наприкінці вистави!
«Історія, яка може статися з кожним» - так стверджує драматург Тетяна Іващенко у своїй п'єсі «Замовляю любов». Відносини між чоловіком і жінкою - завжди, до певної міри, детектив. З чого все почнеться, які несподівані повороти запропонує інтрига, яка буде розв'язка ? Сюжети розвитку любовних історій, взагалі, схожі, але за будь-якими з них спостерігати завжди цікаво, тому що в почуттях головне - нюанси. Кожна жінка мріє про кохання, неймовірне і казкове, хоче бути щасливою і нехай, хоча б на мить, але відчути себе коханою, бажаною... Особливо, коли вже немає сил боротися з самотністю! Може бути, її можна купити? Скільки коштує любов? У цьому питанні героїні вистави - трагізм відчаю, але як завжди, життя неоднозначне, і ось вже ілюзія його відтінків змінює погляд з трагедійного на комедійний. До несподіваної розв'язки глядач піде лабіринтами відносин між чоловіком і жінкою, зв'язки їх тендітні, незрозумілі, несподівані, весь час змінюються. Глядачі до кінця вистави залишаться в напрузі, намагаючись розгадати - або любов, або обман?
Не можеш ти зрости, як дуб чи осокір, – Не вийся вколо них, у власну силу вір, І хоч зостанешся при вирості малому, Будь зобов'язаний собі лише самому...
Ця історія заснована на реальних подіях із життя солдата на ім'я Антельм Манжін. Під час Першої світової війни, внаслідок важкого поранення, він втрачає пам'ять і перестає сприймати реалії свого минулого. Гастон, головний герой п'єси «Пасажир без багажу», переживає схожий досвід. Обставини склалися так, що він потрапляє до чудового будинку, де все промовляє, що саме тут він знайде своїх рідних, свою сім'ю ... Але знайомство з мешканцями цього будинку, з родиною, пізнання подробиць свого минулого життя, згадка про шалену юнацьку закоханість виявляються таким тягарем, що втрата пам'яті для нього стає вже мало не благом. Утім, сюжет настільки цікавий та непередбачуваний, що триматиме глядача у постійній напрузі. Адже протягом більшої половини розповіді так і неясно – чи до своєї сім'ї потрапив Гастон, чи ні? Цю і не тільки цю загадку належить розгадати глядачеві. Прожити разом із героєм найтрепетнішу історію першого кохання. А ще, відповісти на багато морально-етичних питань, що виникають у цій виставі. У 1937 році п'єса «Пасажир без багажу» була представлена на паризькій сцені та згодом принесла всесвітньо відомому драматургу Жану Аную його перший успіх.
Закінчила Київське державне хореографічне училище, Державний інститут театрального мистецтва (ГИТИС), факультет театрознавства, курс Миколи Ельяша, м.Москва, Санкт-Петербургську (Ленінградську) державну консерваторію, факультет музичної режисури, режисура балету, курс Микити Долгушина.
Працювала артисткою балету в Одеському й Київському театрах опери й балету.
Як Головний балетмейстер працювала в Київському державному мюзік-холі й Київському театрі естради, у Державному музичному театрі для дітей й юнацтва.
У 1990—1996 р. — Головний балетмейстер Київського єврейського театру «МАЗЛТОВ», де заснувала вперше у світі професійний «Єврейський балет», що сповідує культуру Діаспори. В 1995 році на фестивалі в Лос-Анжелісі «Єврейський балет» одержав почесний приз «Зірка Голівуду».
Член журі багатьох міжнародних конкурсів: «Сержа Лифаря» Україна, Київ; Сучасної хореографії «Сергія Дягілєва» Гдиня, Польща; «XXI століття» Україна, Київ.
Закінчив Київський інститут театрального мистецтва ім. Карпенко-Карого в 1953 р. Академік Академії мистецтв України. В театрі ім. Лесі Українки з 1953 р
Кири́ло Григо́рович Ка́шліков — актор театру і кіно, режисер, педагог. Народний артист України (2011). Директор-розпорядник Національного театру російської драми ім. Лесі Українки.
1993 — закінчив Київський інститут театрального мистецтва імені Івана Карпенка-Карого (викладачі Аркадій Гашинський та Михайло Рєзникович).
Від 1993 — актор Національного театру російської драми ім. Лесі Українки в Києві, а з 2000 року також — художній керівник Професійної студії молодих акторів при театрі Лесі Українки.
2008 року отримав премію «Київська пектораль» за кращий режисерський дебют (спектакль «Солдатики»).
Згодом став директором-розпорядником театру.
Одружений на актрисі Ользі Гришиній. 2011 року у пари народилась донька.
Работает в Национальном Академическом Театре Русской Драмы им. Леси Украинки (Киев)
Народная артистка Украины.
Закінчила Київський інститут театрального мистецтва ім. Карпенка-Карого у 2001 р. У театрі ім. Лесі Українки з 24.11.1999 р.
Савченко Дмитро Віталійович - український актор театру і кіно, народний артист України, актор Національного академічного театру російської драми імені Лесі Українки (Київ).
Народився в 1972 році. У 1993 році закінчив Київський театральний інститут ім. І. К. Карпенка-Карого. У 1994 році був прийнятий в трупу Київського театру російської драми імені Лесі Українки. У 2011 році отримав звання народний артист України. Викладає акторську майстерність у Київському театральному інституті ім. І. К. Карпенка-Карого.
Закінчив Київський інститут театрального мистецтва ім. Карпенка-Карого у 1994 р. У театрі ім. Лесі Українки з 1.02.1996 р.
Закінчила Київський інститут театрального мистецтва ім. Карпенка-Карого у 2001 р. У театрі ім. Лесі Українки з 5.09.1999 р.
Закінчила Київський інститут театрального мистецтва ім. Карпенка-Карого у 1984 р. У театрі ім. Лесі Українки з 7.04. 1996 р.
Закінчила Київський національний університет театру, кіно і телебачення ім. Карпенка-Карого у 2002 р. У театрі ім. Лесі Українки з 22.06. 2002 р.
Закінчив Київський інститут театрального мистецтва ім. Карпенка-Карого у 1984 р. Актор Кіровоградського обласного українського музично-драматичного театру ім. М. Кропивницького (1984 – 1999 рр.). У театрі ім. Лесі Українки з 20.04.1999 р.
Працював у театрах-студіях «Колізей», «КІН», «Будьмо», в Експериментальному театрі.
З 1993 року – актор Національного театру російської драми ім. Лесі Українки (м. Київ).
Запрошується до участі в записах духовних аудіокнижок.
Художній керівник акторського курсу, cтарший викладач кафедри акторського мистецтва та режисури драми Київського інституту театрального мистецтва.
Закінчив Київський інститут театрального мистецтва ім. Карпенка-Карого у 2001 р. У театрі ім. Лесі Українки з 12.10. 1999 р.
Закінчила Театральне училище ім. М. Щепкіна при Малому театрі (м. Москва) у 1968 р. У театрі ім. Лесі Українки з 1.07. 1968 р.
грають декілька акторів
грають декілька акторів
грають декілька акторів
У самому центрі історичної частини Києва, за два кроки від Хрещатика, неподалік від Золотих воріт, на розі двох старовинних вулиць – Пушкінської та Богдана Хмельницького – постає будівля, добре відома киянам та гостям столиці України як театр імені Лесі Українки.
Офіційна біографія Національного академічного театру російської драми імені Лесі Українки починається в 1926 році, коли рішенням Київського окрвиконкому була організована в Києві Російська державна драма, і 15 жовтня того ж року театр відкрив свій перший сезон. У 1941 році йому було присвоєно ім'я Лесі Українки.
Однак коріння театру походить до ХIХ століття: в ті далекі часи, коли по всій Російській імперії народжувалися і припиняли своє існування різні театральні антрепризи. У Києві постійний російський театр був створений в 1891 році, і ним стала антреприза видатного російського режисера і актора Миколи Соловцова. Акторський склад саме цієї трупи став згодом основою Київського державного російського драматичного театру.
Минають роки, змінюються назви вистав, імена режисерів, акторів, художників.
З 1994 року театр очолив народний артист України Михайло Резнікович.
Михайло Резнікович як художній керівник прагне продовжити живі традиції засновників театру імені Лесі Українки.
« Дерева помирають стоячи »
