Theatre.love - це соціальний проєкт, що популяризує та розвиває театральне мистецтво України, роблячи театри ближчими до людей. Якщо тобі близька така ініціатива – ти маєш можливість підтримати Theatre.love фінансово і вплинути на його подальше майбутнє.
А Ви все знаєте про своїх родичів? Може, хтось із них веде приховане, таємне життя? Якщо дізнаєтеся щось нове, не поспішайте карати їх за мовчання…
Директор контори, яка займається невідомо чим. Дівчина, яка втратила сенс життя . Закоханий чоловік, який шукає істину. Юнак, який не вміє пробачати. Всі вони зустрінуться в будинку жінки, яка чекала на цю зустріч усе своє життя. Драма з елементами комедії, заплутана історія, герої якої перестають розуміти де мрії, де ілюзії, де фантазії, а де справжнє життя.
Дерева дають нам кисень для того, щоб ми жили, а потім помирають…неодмінно стоячи…
Літня пара опиняється на межі банкрутства і залишається без житла. Єдині, хто може їм допомогти – п'ятеро дорослих дітей. Але жоден з них не має достатньо місця в будинку, аби поселити у себе одразу двох. Тому батьків селять нарізно за тисячі кілометрів один від одного. Мешкаючи серед дітей та онуків, ці двоє вперше опиняються на самоті. В давні часи батьків, які вже не могли утримувати себе, діти скидали зі скелі. Хто знає, може, це краще, ніж розлучати тих, хто прожив у любові п’ятдесят років. Щемлива історія стосунків батьків та дітей в сумній комедії про справжні сімейні цінності.
Нібито нічого несподіваного не віщувала звичайна сімейна вечеря, але саме вона одного разу перевернула з ніг на голову життя близьких людей. Нікому і до тями не прийшло, що банальний, на перший погляд, вибір імені дитині так гостро зачепить усіх членів родини, що вони вивернуть душу назовні і виплеснуть свою нестримну, накопичену напругу, розчарування та сумніви. Як вирішиться цей несподіваний випадок, який первісно виявився на кшталт безвинного жарту, чому він усіх навчить, з чим допоможе впоратися, аби врегулювати конфлікт, глядач дізнається наприкінці вистави!
Вони майже все життя були поруч. Вони пережили злети і падіння у своєму житті. Вони разом підіймалися з самого дна до вершин. Але одна завжди була у світлі прожекторів, а інша у тіні. Дві сестри, дві різні долі. Ця історія про життя сестри легендарної Едіт Піаф – Сімони Берто! Так, історія не про популярність славнозвісної співачки, а про те, що завжди залишалося за лаштунками, про те, яку важливу роль грала Сімони в житті Едіт. Ця історія про Сімону Берто, жінку, як завжди залишалась за кадром.
Не можеш ти зрости, як дуб чи осокір, – Не вийся вколо них, у власну силу вір, І хоч зостанешся при вирості малому, Будь зобов'язаний собі лише самому...
Вистава "Всі мої сини" - перше звернення театру до драматургії уславленого американського драматурга, лауреата Пулітцерівської премії Артура Міллера. Вперше виставу за цією п'єсою було показано на Бродвеї 1947 року. Тоді Артур Міллер і режисер постановки Елія Казан отримали першу в історії премію "Тоні". Виставу було зіграно більше трьохсот разів. П'єса "Всі мої сини" прославила Міллера і зробила його одним з найпопулярніших драматургів сучасності. Сюжет п'єси засновано на реальних подіях. Історія сімейної драми фабриканта ще раз стверджує всесвітній закон: "ніщо в житті не минає без наслідків". Родина чекає з війни зниклого безвісти сина, майже втративши надії. Зникнення молодого льотчика виявляється результатом фатальної помилки його ж батька, який постачав браковані комплектуючі до військових літаків. Справжня любов між нареченою зниклого льотчика і його молодшим братом піддається осуду як ганебна, зрадницька і небезпечна для сімейного добробуту. У п'єсі істина родинних відносин підміняється спрагою збагачення, а наслідки цієї підміни виявляються незворотними. Фото та анотації надано театром.
Ще наприкінці ХІХ ст. тут з успіхом гастролювала трупа Свєтлова і Милославського, а початок ХХ ст. ознаменований діяльністю Леся Курбаса. Саме в Білій Церкві відбулася визначна подія в житті не лише міста, а й усієї України – у липні 1920 року в театрі «Палас» було вперше українською мовою показано трагедію В. Шекспіра «Макбет», в якій головні ролі виконували Л. Курбас і Л. Гаккебуш.
29 грудня 1933 року Наркомат освіти УРСР ухвалив рішення про утворення в місті Біла Церква 4-го Київського обласного робітничо-колгоспного театру. Це був один із восьми пересувних театрів на Київщині на той час і єдиний, який вистояв у непростих умовах постійного гастрольного життя. До його складу увійшли актори-випускники Київського інституту музики і драми ім. М. Лисенка та декілька акторів-курбасівців. Трупа тоді нараховувала 18 чоловік.
У 1935 році відбулася прем‘єра вистави «Мірандоліна» К. Гольдоні. У 1937 році на Республіканській Олімпіаді з героїчною драмою В. Суходольського «Устим Кармелюк» у постановці Юрія Григоренка колектив з Білої Церкви займає І місце серед 22 пересувних театрів. Того ж року Радою Міністрів України театру було присвоєно ім‘я П. К. Саксаганського за особистою згодою самого корифея української сцени.
З 1969 року театр очолює Валентин Ілліч Петько. У 1971 році театр виборює друге місце серед театрів Радянського Союзу (І місце – МХАТ). В 1998 році театр стає міським і отримує фінансування із місцевого бюджету. У 1999 році театр бере участь у фестивалі камерних і моновистав «Золота Парсуна». На ньому актор Володимир Рєпін стає лауреатом за роль у моновиставі «Крак».
У 2001 році театральний колектив бере участь у Міжнародному фестивалі сучасної української драми, а також у ІІ фестивалі українського мистецтва в Болгарії. Цього ж року в театрі відкрито малу сцену.У 2002 році актор театру Микола Кам‘ярук бере участь у фестивалі театрального мистецтва в Польщі.З 2006 року, з приходом на посаду генерального директора-художнього керівника В‘ячеслава Ускова, спостерігаються значні позитивні перетворення в житті театру та стрімкий підйом.
Важливою подією стає повернення йому статусу обласного. Театр налагоджує міжнародні зв‘язки: бере участь у програмі стратегічної співпраці Міжнародного університету «Всесвітній театральний досвід» (м. Лондон) з театрами України. У 2010 році художній керівник театру В‘ячеслав Усков брав участь у конференції в Словенії, котру влаштовував університет і яка була присвячена театральним методикам і традиціям сучасності.8 травня 2010 року було підписано Угоду про співпрацю з Тарновським театром ім. Людовика Сольського (Польща). У травні 2014 року В‘ячеслав Усков представляє Україну на Міжнародній конференції «Мистецтво керування театром» у Будапешті із доповіддю «Український театр як носій гуманістичної стратегії України».Наприкінці листопада 2014 року відбувся акт зближення культур угорського та українського народів. В’ячеслав Усков, заступник директора Денис Фридинський та артисти балету Дмитро Ільїн і Віктор Федоренко відвідали Угорщину.У серпні 2016 року шоу-програму, присвячену відкриттю 83 театрального сезону, та драматичні вистави відвідали гості з Фінляндії. Зокрема – Ігор Фрей, фінський актор театру і кіно українського походження, диктор, телеведучий, театральний педагог і режисер, художній керівник Українського народного театру у Фінляндії.
Завдяки злагодженій праці колективу, прагненню до розвитку та мудрій політиці керівництва театр виходить на новий щабель розвитку. У листопаді 2009 року сталася визначна подія – йому надано статус академічного.Є ще одна сторона діяльності, якою пишаються саксаганці.
Оскільки театр музично-драматичний, за останній час було докладено багато зусиль, щоб творчий склад повністю відповідав зазначеному статусу. Сьогодні відносно молодий оркестр вражає своєю майстерністю і багатством репертуару. Його неординарність у тому, що працює він у різних жанрах: виконує симфонічну, естрадо-симфонічну, народну музику і джаз. Така різноплановість дозволяє задовольняти найвибагливіші смаки, тож за кілька років музиканти подарували публіці більше десяти концертних програм.Справжня окраса театру – професійний балет із випускників вузів Херсона, Дніпропетровська, Донецька, Києва… Щороку здійснюються постановки більше 80 хореографічних постановок для шоу-програм та вистав. Кожна з них вражає майстерністю виконання, оригінальністю хореографів-постановників та емоційною наповненістю.