цю виставу
«Ідеальна пара» - це класична комедія положень з істинно французьким шармом і віртуозно закрученим сюжетом де, на перший погляд, незграбна і дурнувата служниця Анна випадково опиняється в центрі амурних пригод своїх господарів. Виявляючи дива винахідливості, їй вдається найкращим чином вирішити пікантну ситуацію і запобігти сімейній катастрофі.
Катерина Георгіївна Качан народилася у 1982 році в місті Харкові в родині акторів. Закінчила в 2003 р. Харківський театральний інститут. З дитинства грала на сцені, а ще ходила десять років в балетну школу і вчилася у деспота-викладачки гри на фортепіано. Це все виплекало в Катерині якісний творчий мазохізм. Робота для неї є безкомпромісним полем. В театрі побоюються її критики, вона гостра, жорстка. Ззовні крихка дівчина, має потужний сталевий стрижень в сонячному сплетінні, вона дивиться палаючими очима-лезами, великими чорними, і вимагає досконалості. І щоб не сталося, у Катерини завжди є театр, якому вона віддає всю себе, з якого вона черпає всю себе. Дивно сидіти поруч неї і відчувати взаємопроникність плоті і абстракції, бо по венах у акторки протікає синя надлюдська субстанція, яка і живить її героїнь зловісним відчуженим світлом.
“Більшість мого життя пройшло в театрі, в Академічномк драматичному театрі ім. Шевченка в Харкові. Там працювала з дитятки аж до першого курсу інституту. Не дозволялось, щоб студент-першачок грав в театрі, бо ж вважається, що він ще нічого не вміє. Не скажу, що я завжди хотіла бути актрисою. Окрім театру, я займалася у хореографічній школі і паралельно навчалася музиці. У мене була дуже жорстока до навчання педагог, котра відбила в мене будь-яке бажання до гри. Зараз граю для себе — і все, тобто диплома у мене нема, я не довчилась. Хореографічна школа дала дуже багато, адже балет — дико жорстока річ: шість годин на репетиціях, класика, народний танок. Це вчить розуміти, що за тебе ніхто нічого не зробить — такий професійний вишкіл. Але далі я не пішла. Просто не вважаю, що балет зараз має якусь вирішальну роль в мистецтві України. Мої однокурсниці по танцю пороз’їжджалися за кордон: до Франції або Німеччини. Там є сучасний танець, і є люди, які ним займаються. А оскільки виїжджати закордон я не планувала і не планую досі, то і сенсу не було йти цим шляхом далі. Я ще зі школи думала підіймати українське мистецтво”.
Закінчив Луганське культпросвіт училище в 1969 році.
Керівники курсу засл. артист України Б. Замуреенко, А. Дядюра.
1970-2003 - артист Луганського обласного російського драматичного театру (до 1990 р Ворошиловградський обл. Драм. Театр).
У 1998 році присвоєно почесне звання «Заслужений артист України».
У театрі драми і комедії на лівому березі Дніпра працює з 2003 року.
Народилася Ксенія Ніколаєва в родині акторки Ганни Ніколаєвої.
В 1979 році закінчив Київський державний інститут театрального мистецтва імені Івана Карпенка-Карого (зараз Київський національний університет театру, кіно і телебачення імені Івана Карпенка-Карого), курс Народного артиста України Миколи Рушковського.
З 1980 по 1994 роки працювала в Київському академічному театрі російської драми імені Лесі Українки.
У Київському театрі драми і комедії на лівому березі Дніпра працює з 1994 року.
Лауреат Всеукраїнських конкурсів чтеців в 1992 і 1993 році. Лауреат Київської театральної премії «Бронек» (2009).
Бере участь в програмах благодійного фонду «Рідний дім», є членом опікунської ради.
У 1996 році закінчила Київський інститут театрального мистецтва ім.І.К. Карпенко-Карого (нині Київський національний університет театру, кіно і телебачення ім.І.К. Карпенко-Карого), курс засл. діяча мистецтв України Л.А. Олійника.
У Театрі драми і комедії на лівому березі Дніпра працює з 1996 року.
У 2004 році нагороджена спеціальним призом кінофестивалю студентських робіт «Відкрита ніч» за кращу жіночу роль фестивалю (к / ф «Гунька»).
Лауреат театральної премії «Київська Пектораль» в номінації «Краща жіноча роль» за роль Медсестри Марії у виставі «Черга» О. Марданя (2007).
Лауреат премії ім. Віри Левицької (2009).
У 2016 році присвоєно почесне звання «Заслужена артистка України».
У 2003 році закінчила Дніпропетровський театральний коледж.
У 2006 році закінчила Державну академію керівних кадрів культури і мистецтва, режисерський факультет за спеціальністю «Режисер шоу-програм та масових видовищ, педагогіка».
2003 - 2006 - артистка Одеського російського драматичного театру.
У Театрі драми і комедії на лівому березі Дніпра працює з 2006 року.
У 2011 році закінчив Київський національний університет театру, кіно і телебачення ім. І.К. Карпенка-Карого, курс нар. артиста України, нар. артиста Росії Е.М.Митницького.
У Театрі драми і комедії на лівому березі Дніпра працює з 2010 року.
У дитинстві захоплювався різними видами спорту, зокрема, вільною боротьбою, баскетболом, волейболом. У шкільній команді виборов кубок з КВН серед школярів України в Одесі.
У 2008 році закінчив Запорізький національний університет (факультет театрального мистецтва).
У Театрі драми і комедії на лівому березі Дніпра працює з 2008 року.
У 1992 році закінчив Київський державний інститут театрального мистецтва ім. І.К. Карпенка-Карого (нині Київський національний університет театру, кіно і телебачення ім. І. К. Карпенка-Карого), курс засл. діяча мистецтв України Л.А. Олійника.
1992 - 1995 артист Чернігівського молодіжного театру.
У Театрі драми і комедії на лівому березі Дніпра працює з 1995 року.
Як режисер в Театрі драми і комедії на лівому березі Дніпра поставив вистави «Дзвінок з минулого» А. Крима (2011) і «Ідеальна пара» М. Камолетті (2012)
Закінчив Київський педагогічний інститут (1956) та Київський державний інститут театрального мистецтва імені Івана Карпенка-Карого (1964), де з 1993 р. його професор.
Працював у театрах Рязані, Києва.
1973—1975 — художній керівник Київського театру оперети.
З 1994 року — художній керівник Київського театру драми і комедії на лівому березі Дніпра.
З 1952 року був одружений на піаністці, доньці Михайла Вериківського Олені Вериківській (1932—2004). Від неї є син Дмитро (нар. 1958) — музикант, працює в оперному театрі міста Гера, Німеччина. Другий шлюб — музикантка Лариса Аблова (нар. 1945).
Критики називають Едуарда Марковича батьком нової режисерської школи в Україні; справжнім майстром, спектаклі якого визначають "пульс" сучасності. Він створив свій театр — Театр драми і комедії на лівому березі Дніпра. На сценах різних країн поставив гучні вистави. У Литві, наприклад, в одній газеті так і написали: "Якби опинився цей режисер у Білокам'яній, він би запросто потіснив з п'єдесталу тамтешніх метрів режисури".
У 2006 році закінчив Київський національний університет театру, кіно і телебачення ім.І.К.Карпенка-Карого, курс нар. артиста України, нар. артиста Росії Е.М. Митницького.
У Театрі драми і комедії на лівому березі Дніпра працює з 2003 року.
Також є автором пластичного рішення і хореографом деяких вистав театру.
Серед інших театрів України Київський державний академічний театр драми і комедії посідає особливе місце. Театр, що виник на хвилі демократичних змін у суспільстві наприкінці 70-х років XX століття, сьогодні є широко відомим і популярним у глядачів, авторитетним серед фахівців.
Перший збір трупи театру відбувся 7 вересня 1978 року, а перша прем'єра – 21 квітня 1979 року у приміщенні Республіканського театру ляльок по вул. Ш. Руставелі, 13 («Высшая точка – любовь» Р. Фєдєньова).
Багато років театр не мав власного приміщення. Вистави відбувалися у всіх театрах Києва і майже у всіх палацах культури міста, у тому числі у Палаці «Україна» та Жовтневому палаці. У травні 1982 р. міська влада передала молодому театрові будівлю кінотеатру «Космос» на Лівобережному масиві. В цій будівлі силами колективу був влаштований «Театр у фойє» – перша мала сцена у тогочасному Києві та, можливо, і в Україні. Перебудоване приміщення стало першим театром на київському лівобережжі, а також першим театром у Києві за повоєнні роки. 21 грудня 1990 р. виставою «Я завжди твоя наречена» за О. Іоселіані відбулося офіційне відкриття приміщення театру на Лівому березі.
Театр працює двома мовами. Вистава «Брехня» за п'єсою В. Винниченка (1992 р., реж. О. Балабан) стала першою українською виставою у російськомовному театрі. Новаторський підхід до сценічної інтерпретації української класики сприяв руйнації стереотипів, що склалися у сприйнятті традиційної української драматургії. «Чарівниця» за «Безталанною» І. Карпенка-Карого, (реж. Д. Богомазов), «Олеся» за М. Кропивницьким (реж. Д. Лазорко), «Нехай одразу двох не любить…» за «Ой, не ходи, Грицю…» М. Старицького (реж. М. Яремків) – яскраві сучасні театральні версії найвідоміших українських класичних п'єс.
Театр гастролював у Росії, Грузії, Білорусі, Латвії, Литві, Німеччині. В Україні вистави грали у Дніпропетровську, Одесі, Севастополі, Чернігові, Львові, Івано-Франківську, Полтаві, Тернополі, Дрогобичі, Ужгороді… За період 2000-2004 рр. театр брав участь у різноманітних міжнародних театральних фестивалях: Міжнародному фестивалі країн СНД та Балтії «Балтійський дім» у Санкт-Петербурзі, «Біла Вежа» у Бресті, «Граємо Гоголя» у Полтаві, фестивалях російської класики у Гомелі, Тольятті, Брянську, Міжнародному фестивалі «Херсонеські ігри» у Севастополі, Міжнародному фестивалі «Золотий Лев» у Львові, фестивалі «Добрий театр» у Енергодарі, «Вересневі самоцвіти» у Кіровограді, «Прем'єри сезону» у Івано-Франківську та ін., а також Днях української культури за кордоном (виставу «Трохи вина… або 70 обертів» за Л. Піранделло грали у Парижі та Нансі, а виставою «Майн Кампф» за п'єсою Д. Таборі було представлено київську театральну культуру під час проведення днів культури Києва).
За час існування премії «Київська пектораль» театр отримав 15 нагород майже у всіх її номінаціях.
