Подобається Theatre.love? Зробімо його кращим разом!
Theatre.love - це соціальний проєкт, що популяризує та розвиває театральне мистецтво України, роблячи театри ближчими до людей. Якщо тобі близька така ініціатива – ти маєш можливість підтримати Theatre.love фінансово і вплинути на його подальше майбутнє.
« Дами чекають »
Історії про мрії і тривоги від чотирьох випадкових жінок, котрі на мить вивільнились з лещат щоденної рутини. Історії про чоловіків, які зазвичай розповідають в день 8-го березня.
Історії про своє тіло, які інколи розповідають, сидячи в салоні краси. Історії кар’єрного росту і карколомних падінь, які показують зворотній бік життя кожної з них – сексуальної красуні, милої домогосподарки, завзятої професіоналки та люблячої матері.
Історії про те, як, насправді, складно чоловікам і жінкам жити поруч щасливо і поважати одне одного.
Так, в цій п’єсі є чоловік і він помирає в кінці. Так, це – спойлер, але це очевидно від початку, без огляду на вашу стать.
« Слава героям »
Комедія
« Браковані люди »
Комедія
« Ми навчимося пекти пироги »
Мелодрама
« Сталкери »
Комедія
« Новеченто (1900-й) »
Моновистава
Епатажна вистава зі своїм месенджем однозначно. Але склалося враження, ніби всі жінки існують виключно для чоловічого сексуального задоволення. Вистава побудована у формі дискусії між чоловіком та чотирьма жінками різного соціального та сімейного стану, котрі виступають за надання нових прав та привілеїв жінкам без зобов‘язання їх при цьому новими обов‘язкими, якими наділені чоловіки. Але головним об‘єктом сатири залишається саме жінка, яка повстає перед сучасними вимогами суспільства та непримиренна позиція стосовно чоловіків, якого вкінці зрештою і убиває одна з героїнь. Завдяки постановці та грі акторів у голові вимальовується повна картина сучасного, реального світу та питання, яке піднімає драматургиня. Перше враження - це була загадковість. Виставу ставили у «бутафорці» театру, тому більшість не мала уявлення куди їх ведуть. Це звичайно додало присмаку ще до її початку. Дальше було «вау» від самого приміщення і декорацій. А далі все зробили спецефекти, які сильно добавили емоційності сюжету.
Вистава була доволі саркастичною, і оскільки я таке люблю, мені дуже сподобалась. Постановка була незвичною: у виставі було лише двоє акторів, але використання проекторів, аудіозаписів та загалом мультимедійнеого шоу, додавало множинності образам. Головна акторка паралельно грала чотири ролі, за чим було цікаво спостерігати. Також неймовірно ефектно було те, що її гру спершу ми побачили на екрані телевізора, потім частково "вживу", а частково аудіоряд, потім на стіні за допомогою проектора, потім знову вживу в новому образі. Це однозначно добре тримає цікавість глядача. Наприкінець була чудова пісня у її виконанні, яка просто заророжила зал. Проте найблискучішою була остатня сцена, в якій акторка ефектно закурила справжню цигарку у справжнє відчинене вікно)) Вистава розповідає історії чотирьох зовсім різних жінок, що їх різнить, що об'єднує, їх стосунки з чоловіками та іншими жінками. Сподобалось, що в цій п'єсі всі речі називають своїми іменами, не боячись когось образити. Це таки "витвережує" і дозволяє подивитись на якісь речі збоку. Вистава йшла не в глядацькому залі театру, а в бутафорці. Приміщення дуже атмосферне і відповідає постановці. На сцені театру було б зовсім не те.
Перший режисер України (мабуть), який вирішив покинути ІТ-сферу та піти в театральне середовище;
Засновник та куратор освітнього театрального проекту «Європейські студії» у театрі «Сузір’я»;
Створив виставу «Світ в горіховій шкаралупі» по книзі Стівена Хокінга;
Для роботи над виставою «Світ в горіховій шкаралупі», Дмитро написав листа Хокінгу в Англії та попросив його записати відео, де той читає шекспірівський монолог «Бути або не бути». Втім, ідея не втілилася через здоров’я науковця;
Любить читати актуальну сучасну драматургію і в той же час – середньовічні містерії;
Перфекціоніст detected! Відомо, що навіть після того, як прем’єра відбулася, Дмитро все одно дописує ночами нові сцени ;);
Почерком Дмитра у виставах є використання відео-проекції. Хоче поекспериментувати з елементами ігрового кіно на сцені. І має давню мрію – винести на театральну сцену відеогру.
Акторка Львівського академічного драматичного театру імені Лесі Українки, художниця, співачка, учасниця блюз-рок колективу «The Glass».
Оксана Цимбаліст народилася в селі Бабин, Рівненької області. Навчалася у Бабинській загальноосвітній школі. У 1997 році починає відвідувати Гощанську музичну школу по класу фортепіано, котру закінчує з червоним дипломом (2004). У школі бере активну участь у всіх творчих заходах: КВК, співочі концерти, танцювальні виступи.
У 2008 році, по закінченню школи, вступила у Луцьке училище культури і мистецтв на театральний факультет. Щороку брала участь у всеукраїнських конкурсах читців в Києві, Сумах, де отримувала грамоти з відзнакою про перше місце, а також гран-прі. З першого курсу навчання грала невеличкі ролі у Волинському музично-драматичному театрі імені Тараса Шевченка.
Після чотирьох років навчання в училищі, була прийнята на роботу у Волинський музично-драматичний театр імені Тараса Шевченка, де працювала чотири роки. Під час своєї акторської діяльності у Луцьку вступила до Рівненського державного гуманітарного університету, також на акторський факультет, для здобуття вищої освіти і закінчила його з червоним дипломом.
У 2013 році переїжджає до Львова. У цьому ж році влаштовується у Львівський академічний драматичний театр імені Лесі Українки. Знайомиться з новою трупою, музикантами. Створює власний музичний колектив під назвою «The Glass» та стає солісткою. У 2017 році потрапляє на шоу «Голос Країни» в команду Джамали.
Ролі в театрі Лесі
2020 – Марокко, перформативне читання «Європа» (режисер – Дмитро Захоженко)
2019 – Женька, сімейна сага «Мої родичі та інші покидьки» (режисер – Ігор Білиць); Не шахтар, постдокументальна «Горизонт 200» (режисерка – Олена Апчел); Чоловік, перформативне читання «Дами чекають» (режисер – Дмитро Захоженко)
Театр Лесі – це простір. Сцена, рубка, фойє, кабінети, коридори, гримерки, галереї, цехи, балкони і кімнати з мітлами.
Театр Лесі – це люди, які наповнюють простір. Чоловіки і жінки. Без огляду на вік, національність, релігію чи сексуальну орієнтацію.
Театр Лесі – це питання, відповіді на які шукають ці люди. Актуальні і вічні, загальнолюдські і вузькопрофільні, персональні і злободенні, закриті і відкриті. Найважливіше – бажання їх ставити.
Цей театр пережив карколомні злети і падіння. Якщо лише перелічити всі його назви, то це займе цілий великий абзац. Ми не будемо цього робити зараз. Не тому, що хочемо їх забути. Для нас важливо їх пам’ятати. Для нас також очевидно, що ми – це тут і зараз. І саме ми зараз – Львівський академічний драматичний театр імені Лесі Українки. І кожне слово в цій довгій назві має значення для нас.
Львів. Важко переоцінити значення міста, яке об’єднало нас всіх. Покоління митців та інтелектуалів, які працювали і працюють тут сьогодні, витворили благодатне середовище, яке надихає та спонукає творити – чесно і відповідально.
Академія. Статус «академічного», який ми отримали у 2017 році, сприймаємо одночасно як відзнаку минулих здобутків, так і аванс майбутнім. Нам близьке визначення академії, як такого собі платонівського «оливкового гаю» – сприятливого, безпечного середовища для творчості; як простір, де без ворожості та осуду сприймають експерименти і, навіть, помилки, вітають дебютантів та переосмислюють/критикують класиків.
Драма. Серед усього різноманіття жанрів сучасного театру, наш акцент досі стоїть на драмі. Якщо точніше – на тексті. Для нас слова Шекспіра так само важливі і цікаві, як і твої міркування, чи думки, наприклад, шахтарів з Добропілля.
Леся Українка для нас – не бронзовий монумент. Без перебільшень, це абсолютно актуальна рольова модель для сучасних українок та українців. Її мистецька та інтелектуальна спадщина надихає нас “тримати спину рівно” та щоразу обирати позицію критичного погляду і дієвого потенціалу. Слова її сучасниці та товаришки Ольги Кобилянської – #бутисобіціллю – ми обираємо як довготермінове завдання, яке кожен і кожна з нас ставить перед собою.
Як це – «бути собі ціллю»? Для нас це означає бути надійними партнер(к)ами, бути відповідальними і чесними – перед собою і своїми колегами та колежанками. .
Бути собі ціллю – це означає прагнути більшого.
Ми переконані – якщо кожен і кожна із нас роззирнеться та пошукає в собі сили зробити трішки більше, ніж зазвичай – для своєї родини, справи, країни, – то світ зміниться.
Щодня ми мотивуємо себе зробити трошки більше, для того, щоб театр Лесі, який сьогодні об’єднав тебе і мене, ставав кращим. Ставав цікавішим, розумнішим, зручнішим, красивішим – а разом з ним і ми.
Театр – мистецтво колективне. В цьому його сила і слабкість водночас. Аби бути сильнішими, для нас принципово є формувати таку атмосферу в команді, де кожен і кожна має право заявити про свої прагнення та отримати можливість їх реалізації – не тільки як актОр, але і як Актор. Бо ми переконані, що театр не повинен обслуговувати чиїсь інтереси чи втамовувати амбіції лише одного авторитарного лідера. Для нас театр – це вільне мистецтво, яке творять вільні люди.
Нам хочеться говорити про сучасне і актуальне, про тут і зараз, про те, що буде викликати в тебе відчуття причетності. Бо в широкому розумінні, театр – це люди: ті, які промовляють і ті, які слухають, а між тим – те, як вони впливають одне на одного.
« Дами чекають »
