« Ідіот »

У 1983 році вступив до Київського театрального інституту ім. Карпенко-Карого (майстерня Ірини Молостової), але закінчивши перший курс був призваний до лав радянської армії. Після армії відновився на акторському курсі під керівництвом Григорія Кононенко. Згодом, вирішує перейти на кафедру режисури до майстерні Едуарда Митницького. Є випускником Київського національного університету театру, кіно і телебачення імені Івана Карпенка-Карого 1991 року.

В якості режисера працював в багатьох театральних колективах як Києва, так і України. Так, зокрема працював в таких театрах, як Київський академічний театр драми і комедії на лівому березі Дніпра, Київський академічний театр юного глядача на Липках, Київський академічний Молодий театр, Київський академічний драматичний театр на Подолі, Новий драматичний театр на Печерську, Національний академічний театр російської драми імені Лесі Українки, Харківський академічний український драматичний театр імені Тараса Шевченка, Одеський академічний український музично-драматичний театр ім. В. Василька та Одеський академічний російський драматичний театр, також працював в форматі антрепризного театру з концертним агенством «Пале-арт» (вистава «Ladies’ Night»).

Нині Юрій Одинокий є режисером-постановником Національного академічного драматичного театру ім. Івана Франка. В складі трупи він з 2006 року.
Здобувши певну відомість серед мистецького світу України, неодноразово отримував запрошення працювати у складі експертної групи театральної премії «Київська пектораль» та у складі експертної групи міжнародного літературного конкурсу Коронація слова.

В якості актора знімається в кіно.

Головний балетмейстер Національного Академічного Драматичного театру ім. Івана Франка. 6-й Всеукраїнський фестиваль. «Тернопильськи театральні вечори. Дебют-2006 за пластику у виставі «Boa-constrictor» І.Франка Коломийський драм театр. Лауреат премії «Київська Пектораль» в номінації за краще пластичне рішення 2013 року «Перехрестні стежки» І. Франка і у 2013 році «Morituri te salutant».

Співпраця з українськими театрами:
Театр «Ательє 16» – «Ключа немає», Король Фрешет; Казанова , Марина Цвєтаєва (за п'єсами «Пригода» і «Фенікс»). «Тригрошова опера» Б. Брехта. «Самогубець» Ердмана, «Як важливо бути серйозним» Уайльда, «Кабаре «ХЛАМ» Аверченко, Теффі і Бухова, «Сестри Прозорови» Чехова (режисер Л. Зайкаускас), «Inferno. Пісня 35» Сартра. «В очікуванні Годо »Б. Брехт (реж Л.Зайкаускас).

Драматичний театр ім.І.Франка: «Енеїда» І.Котляревського, «Оскар і Рожева дама» Е.Шмітт, «Гамлет» В. Шекспір, «Модельяні» інсценізація Р.Держепільского і т.д
Сумській Драм театр ім.Щепкина «Лісова пісня» Леся Українка Коломийський театр ім. І.Озаркевича «Боа констріктор» І.Франка, «Вій» М. Гоголь і т.д, Львівський театр ім.Л.Курбаса: «Ножі в курях, або Спадок мірошніка» Девід Гарровер, «Благодарний Еродій» Григорій Сковорода, «Амнезія, або Маленькі подружні злочини»
Ерік-Емманюель Шмітт, «Так казав Заратустра» Ніцше/КЛІМ.

Львівський Національний Оперний театр: опера «Сільська честь» Маскані, «Циганський Барон» І. Штраус, Львівський Театр Юного Глядача: «Втеча з реальності» Т. Іващенко, «Таємниця буття» Т.Іващенко, театр ім. О. Кобилянської місто Чернівці «Солодка Даруся» М.Матіос, Театр Драми і Комедії на лівому березі: «Любов до трьох апельсинів» До Гоцці, «брешемо чисту правду »Х.Гербер, «Рожевий міст» Р.Уоллер, «Вася повинен зателефонувати» К. Рубіна, «Жіноча логіка» А.Крим, «Дні пролітають зі свистом» за п'єсою «Стара Зайчиха», «Любов на дотик» Леонард Герш, Київський театр «Сузір'я»: «Ассо та Піаф»; «Єсенін і Дункан» Т.Іващенко, «Випадкове танго »В.Аім, «Дивосвіт театр» М.Мітуа.

Брала участь в зйомках фільмів: «Orangelove» Алана Бадоєва, пластичне рішення у фільмі «Закохані в Київ» 2012 рік, цикл фільмів режисерів: «Туфлі» Д.Гамзінов;
«Останній день року» О.Борщевскій; Серіал «Остання електричка» А.Гресь хореограф постановник і т.д.

Була постановщиком відеокліпів для різних зірок українського шоу-бізнесу.

Приймала участь у телевізійних проектах Нового каналу, СТБ, 1+1.

Творчу діяльність розпочав на сцені театру ім. І. Франка у 2005 році, після закінчення Київського університету театру, кіно і телебачення ім. І. Карпенка-Карого.

– Чому вирішили стати актором / актрисою?

Бо що може бути кращим, ніж бути ким завгодно, і мінятися щодня, так можна прожити тисячі життів.

– Яку роль мрієте зіграти?

Напевно всі актори мріють грати Шекспіра

– Якщо брали участь у телешоу, розкажіть будь ласка

Про цікаве та Галілео

– Чим любите займатися у вільний час?

Прогулянки, книжки, кіно, спорт(люблю грати в футбол)

– Можливо, ви займаєтеся громадською діяльністю, розкажіть

Громадською напевно ні, але займаюся благодійністю: допомаю діткам які навчаються у спеціалізованій школі

Народився 14 червня 1994 року.

Закінчив Київський національний університет театру, кіно і телебачення ім. Карпенко-Карого (майстерня М.Богомазова).

З 2018 року працює в Київському драматичному театрі ім. І.Франка.

У 2005 році закінчив експериментальний курс Євгенії Гулякіної та Нінель Биченко Київського державного театрального інституту ім. Івана Карпенка-Карого.

У 2007 році прийшов на прослуховування до Національного драмтеатру ім. І. Франка. Після показаного уривка з п'єси «Брехня» Володимира Винниченка і вокального номера, голоси приймальної комісії поділилася порівну – шість «за» і рівно стільки ж «проти». Фінальне рішення взял на себе художній керівники театру Богдан Ступка, який і визначив подальшу долю Дмитра. Вже того ж дня молодой актор поступив до штату театру і став до репетиції «Кавказького крейдяного кола» – вистави за Брехтом у постановці Лінаса Зайкаускаса.

Задіяний у виставах київських театрів. Популярність актору принесла роль ветерана Червоної Армії у виставі «Слава героям!» спільного проекту театрів «Золоті ворота» та Франківського драмтеатру. Головний герой, у виконанні Дмитра Рибалевського та Олексія Гнатковского, – незмінні, решта акторів окремий в Києві та Івано-Франківську.

За головними ролями на сценах запрошених театрів, отримує ведучі ролі і в рідному театрі. У 2018 році отримує роль Парфена Рогожина в постановці «Ідіота» Достоєвського у постановці Юрія Одинокого, а в першій постановці на посту головного режисера Дмитра Богомазова – виконавець титульної ролі в шекспірівській трагедії «Коріолан». Роль Коріолана приносить першу номінацію на на здобуття театральної премії «Київська пектораль», а сукупність театральних досягнень виводить у TOP-10 найхаризматичних акторів Києва за версією театральної премії «Дзеркало сцени» щотижневика «Дзеркало тижня».

Олександр Іванович Форманчук — український актор театру, кіно, телебачення та дубляжу, Заслужений артист України.

Олександр Форманчук народився 2 жовтня 1982 року в місті Житомирі[1], у нього п'ятеро рідних сестер[2].

У 2004 році закінчив Київський державний університет театру, кіно і телебачення ім. Карпенка-Карого (майстерня Олега Шаварського).

З 2004 року Олександр Форманчук актор Національного академічного драматичного театру імені Івана Франка.

Анжеліка народилася 11 серпня у місті Дніпропетровськ.

У 1998 році вступила до Дніпропетровського обласного театрально-художнього коледжу.

Першу роль було зіграно на другому курсі навчання — Хевенлі «Солодкоголосий птах юності» Теннессі Вільямса (реж. Пінський Вадим Львович, Дніпропетровський театр російської драми ім. Горького).

Закінчила Дніпропетровський обласний театрально-художній коледж у 2002 році.

У 2002 році почала працювати у Національному академічному драматичному театрі ім. Івана Франка.

Творчу діяльність розпочав на сцені Київського академічного російського драматичного театру ім. Лесі України (тепер – Національний) у 1975 році одразу після закінчення Київського державного театрального інституту ім. Карпенка-Карого (тепер – Національний Університет театру, кіно і телебачення ім. Карпенка-Карого).

З 1980 року - працює в Національному академічному театрі ім. Івана Франка. Понад тридцять років Задніпровський Олександр Михайлович віддав вірному служінню мистецтву театру, сьогодні він по праву займає чільне місце в сім’ї франківців!

Перші ж роботи актора на кону Національного театру ім. Івана Франка стали свідченням непересічності таланту, артистизму і глибокого розуміння природи театру. Мабуть, тут не останню роль зіграло генетичне коріння Олександра Михайловича – представника славнозвісної династії Задніпровських-Ткаченко, які протягом багатьох десятиліть творили мистецтво франківців.

Продовжуючи традиції своїх рідних, усвідомлюючи відповідальність, що йому надіслала доля, кожною своєю роботою актор відкриває нові, незнанні грані свого обдарування. Його мистецькій палітрі притаманні м’яка самоіронія і гострота зовнішнього малюнку, що з особливою силою виявлялося в роботах над виставами: «Конотопська відьма» І. Квітки-Основ’яненко (Судденко), «Енеїда» І. Котляревського (Турн), «Блез» К. Моньє (Блез), «Сто тисяч» І. Карпенка-Карого (Невідомий), «Різдвяна ніч» за М. Гоголем (Вакула) – що стали класикою національного мистецтва. Поруч були образи героїко-романтичного плану, такі, як Генрі у виставі «Я, Генрі II…» Д. Голдмена та Нельсон у виставі «Леді і Адмірал» Т. Реттігана, Фредерік Леметр у виставі «Фредерік, або Бульвар злочинів» Е.-Е. Шмітта.

Про різноплановість актора, легкість, з якою він однаково успішно працює в будь-якому жанрі драматургії, свідчать діаметрально протилежні ролі: Йосип в «Ревізорі» М. Гоголя, Ботвел у виставі «Віват, королево!» Р. Болта, Лепле «Едіт Піаф. Життя в кредит» Ю. Рибчинського, І. Афанасьєва, Майор у виставі «Дами і гусари» О. Фредро, Барон Альфонсо - «Моя професія – синьйор з вищого світу» Дж. Скарначчі, Р. Тарабузі, Лікар у спектаклі «Три товариші» зі Е. М. Ремарком, Вальтер, судовий радник - «Розбитий глек» Г. фон Кляйста.

Робота над образом Хоми Кичатого у виставі «Назар Стодоля» за Тарасом Шевченком стала етапною у творчості актора і дала змогу митцю висловити свою естетичну і громадянську позицію. Хома-Задніпровський уособлює в собі трагічну подвоєність, глибокий психологічний конфлікт між жадобою влади та моральними чеснотами. Фінальна сцена прозріння і покаяння Хоми народжує в глядній залі істинний катарсис.

Трагічно-іронічний Сорін у виставі «Чайка» А. Чехова, вишуканий сибарит князь Абрезков у «Живому трупі» О. Толстого, Кіса Вороб’янінов у виставі «Великі комбінатори» за романом Ільфа, Петрова одні з останніх робіт Актора. Кожна з ролей, що їх створив артист, відкриває нові, неповторні грані творчого діапазону митця, всю багатомірність особистості, яка є запорукою зустрічі зі справжнім мистецтвом.

Говорячи про Олександра Михайловича, не можна не сказати, що протягом багатьох років актор не просто активно суміщає роботу в театрі із численними виступами на радіо, телебаченні, а він є однією з найпопулярніших, знакових фігур української культури.

Володимир Макарович Нечепоренко — український актор театру, кіно та дубляжу, радіоведучий, вокаліст. Народний артист України (1997), нагороджений орденом князя Ярослава Мудрого V ступеня та орденом «За заслуги» ІІІ ступеня, лауреат міжнародної премії «Золотий Орфей», актор Національного академічного драматичного театру імені Івана Франка, ведучий програм Національного радіо України, професор Національної академії внутрішніх справ.

Народився 14 листопада 1949 року в Золотоноші Черкаської області.

Творчу діяльність розпочав у 1972 році, одразу після закінчення Київського державного театрального інституту ім. Карпенка-Карого, в Київському театру юного глядача ім. Ленінського комсомолу.

У 1976 році Володимир Нечепоренко був запрошений на роботу до Національного академічного драматичного театру імені Івана Франка.

Для актора характерний, передусім, високий морально-естетичний, духовний рівень, а також гранична відповідальність за художню якість своєї роботи. Творчість Володимира Нечепоренка є своєрідним віддзеркаленням історії Національного академічного драматичного театру імені Івана Франка останніх десятиліть. Ролі, створені актором, ввійшли в антологію кращих надбань української сценічної культури: Віллі «Дикий ангел» О. Коломійця, Дем’ян Суденко «Конотопська відьма» Г. Квітки-Основ’яненка, Букін «Прощання в червні» О. Вампілова, Оберон «Сон літньої ночі» У. Шекспіра, Роббі «Візит старої дами» Ф. Дюрренматта, Ернесте Рома «Кар’єра Артура Уї» Б. Брехта, Дон Алонсо «З коханням не жартують» П. Кальдерона, Менестрель «Біла ворона» Г. Татарченка та Ю. Рибчинського.

Неординарний внутрішній світ, увага та толерантне ставлення до колег, глибоке розуміння та відчуття надзавдань національного сценічного мистецтва, помножені на постійну повсякденну роботу над собою, по праву забезпечили акторові провідне місце в колективі франківців.

У творчому доробку Володимира Нечепоренка такі знакові для українського театру образи, як: Михайло «Украдене щастя» І. Франка, Кент «Король Лір» В. Шекспіра, Вулкан «Енеїда» І. Котляревського, Пікерінг «Пігмаліон» Б. Шоу. В. М. Нечепоренко – актор, який вільно володіє будь-яким сценічним жанром від психологічної драми до мюзиклу. Про це засвідчили його ролі у таких виставах: Мортон в історичній драмі «Віват, королево!» Р. Болта, Атос в мюзиклі «Ех, мушкетери, мушкетери» Є. Євтушенка, Олександр у психологічному детективі «Сентиментальний круїз» Т. Кандали. Образ Гната Карого, що його створив актор у виставі «Назар Стодоля» Т. Шевченка, став уособленням справжніх чеснот українського лицарства. Проте абсолютно позбавлений декларативності із тонкою самоіронією, акторською й людською привабливістю його герой ніби зійшов із старовинних портретів українського бароко, коли честь і гідність були вирішальними рисами кожного українця.

Етапною у творчості Майстра стала робота над образом славнозвісного отамана Сірка у виставі «Урус-Шайтан» І. Афанасьєва. Його легендарний герой з перших же показів підкорив серця і душі глядачів неймовірною вірою у відродження нації й її вічної волелюбності і прагнення державотворення за будь-яку ціну.

Говорячи про Володимира Нечепоренка, не можна не згадати про його вагому, широкомасштабну творчість як пропагандиста української національної ідеї, культури під час виступів у численних концертах, творчих зустрічах, виступах на телебаченні та радіоефірах. Яскраво і талановито зіграв В.Нечепоренко роль ветерана Другої світової війни у відеокліпі до пісні «День Перемоги» на слова і музику Володимира Мельникова, яку виконує Елеонора Скиданова. Талановитий вокаліст. Понад 20 років веде науково-пізнавальну передачу для юнацтва «АВС» на Першому каналі Українського радіо.

Володимир Макарович Нечепоренко щедро ділиться своїм талантом, досвідом із майбутніми митцями, вже не один рік займаючись викладацькою діяльністю.

Творча біографія Ірини Євгенівни Дорошенко розпочалася на сцені Національного академічного драматичного театру імені Івана Франка у 1978 році одразу після закінчення Київського державного театрального інституту ім. Карпенка-Карого.

З перших же кроків на кону франківців актриса заявила про себе як про особистість неординарну із глибоким внутрішнім світом. Постійне самовдосконалення, азарт до роботи стали в принаді створення образів глибоко психологічних, натур своєрідних, які притягують внутрішньою силою характеру, які здатні на граничний вчинок. Такими були: Віка з «Вибору» за Ю. Бондарєвим, Людмила «Васса Железнова» М. Горького, Марія з «Патетичної сонати» М. Куліша, Майя із «Санаторійної зони» М. Хвильового, Годл і Хавва з «Тев’є-Тевеля» за Шолом-Алейхемом, Гонерілья «Короля Ліра» В. Шекспіра, Катерина Іванівна «Брати Карамазови» Ф. Достоєвського. Образи поліфонічні, глибинні, багатошарові і магнетично привабливі.

Окремою сторінкою у житті актриси стала Анна в «Украденому щасті» Івана Франка. Тактовно, не порушуючи малюнку вистави, з великим акторським пієтетом поставилася актриса до цієї легендарної для франківців вистави, віднайшовши свої свіжі, неповторні нюанси, що сповнили образ незнаною, пронизливою трагедійністю.

І в той же час Актриса так само віртуозно артистична в інших жанрових стихіях: мюзиклі, комедії і навіть фарсі. Прикладом можуть стати ролі, що увійшли до Золотого фонду національного сценічного мистецтва: Ваніна «Житейське море» І. Карпенка-Карого, Панночка «Хто зрадить Брутта?» за М. Гоголем, Тезефіна «Енеїда» І. Котляревського, Бетті Далфіт «Кар’єра Артура Уі» Б. Брехта, Пані Монтрей «Маркіза де Сад» Ю. Місімо. Досконально відчуваючи і розуміючи природу театру, Ірина Дорошенко блискуче вишукана у ролі Еммі Госуілл в «Кіні IV» Г. Горіна; розсудливо жорстка Олена в «Сентиментальному круїзі» Т. Кандали, відчайдушно-беззахисна і в той же час зваблива Ліза у «Маленьких подружніх злочинах» Е.-Е. Шмітта; сповнена шарму, інтриг Марселіна у «Весіллі Фігаро» Бомарше; зворушливо мрійлива Агафія Тихонівна в «Одруженні» за М. Гоголем.

На грані трагіфарсу створила актриса образ Лєни з п’єси Н. Ворожбит «Квітка Будяк». Її Лєна ніби увібрала в себе біль всіх жінок нашого сьогодення, які шукали і не знайшли сенсу буття. Прожили ніби своє і не своє життя.

Робота Ірини Дорошенко – Аманда з вистави «Скляний звіринець» Т. Уільямса – стала справжнім бенефісом Майстрині. За дві години сценічного часу вона проживає разом із своєю героїнею ціле життя. Не лише жінки, матері, яка прагне щастя собі і своїм дітям; занурюючись в нетри авторського тексту, актриса ніби розчиняється в ньому. Події, епоху, відчуття – глядач починає сприймати виключно через Аманду-Дорошенко. Вона веде нас лабіринтами душ загубленого покоління, розкриває нам високу трагедію талановитої людяності, яка заблукала в самотності жорстокого світу. Відчуває, знає це і все ж продовжує жити, даруючи оточуючим хоч ілюзію щастя.

Протягом багатьох років Ірина Дорошенко багато і плідно виступає на радіо, телебаченні, знімається в кіно. Свій істинно народний, національний талант актриса щедро дарує своїм глядачам, дбаючи про духовність і відродження нашої культури.

З 1983 року актриса Київського Національного українського театру імені Івана Франка.

Ведуча програми «Лото Забава» на каналі «1+1», активно займається озвучуванням і дубляжем зарубіжних фільмів, співпрацює з театром «Актор».

Знімається в кіно.

У 2009 році нагороджена срібною медаллю Національної Академії мистецтв України за значні наукові та творчі досягнення в галузі художньої культури, вагомий внесок у розвиток національного мистецтва.

У 2015 році Лариса Омелянівна удостоєна звання Народної артистки України.

Творчу діяльність Людмила Смородіна розпочала у 1978 році одразу після закінчення Київського державного театрального інституту ім. Карпенка-Карого на сцені Національного академічного драматичного театру імені Івана Франка.

За роки роботи в театрі актрисою створено чимало найрізноманітніших образів у виставах сучасного та класичного репертуару. Починаючи з перших днів, вона виявила граничну органіку, вміння віднайти найпотаємніші риси характеру героїнь, яких зіграла.

Поступово від роботи до роботи Людмила Смородіна почала виявляти явний хист до гострохарактерних образів: Гелла «Майстер і Маргарита» М. Булгакова, Унікум «Санаторійна зона» М. Хвильового, Марія Георгіївна «Огненний змій» Л. Яновської.

У ролях розкрилося тонке комедійне обдарування актриси, вміння поєднати гостру зовнішню форму із внутрішньою достовірністю, артистизм із вишуканим смаком, від чого в свою чергу народжується переконливість створеного. Серед робіт Людмили Смородіної такі знакові образи, як: Гонерілья «Король Лір» В. Шекспіра, Годл «Тев’є-Тевель» за Шолом-Алейхемом, Донья Беатріса «З коханням не жартують» Педро Кальдерона, Елінор «Я, Генрі II…» Дж. Голдмена, Емма Гамільтон «Леді і Адмірал» Т. Реттігана, Клея «Езоп» Г. Фігейредо, Анна Андріївна «Ревізор» М. Гоголя, Ваніна «Житейське море» І. Карпенка-Карого, Кларк «Кар’єра Артура Уї» Б. Брехта, Хохлакова «Брати Карамазови» Ф. Достоєвського. Всі вони - яскраве підтвердження всебічного таланту, неповторного виконавського стилю.

Людмила Смородіна має прекрасні вокальні та пластичні данні, що надали змогу з успіхом виступати у музичних виставах: «Енеїда» І. Котляревського (Венера), «Біла ворона» Г. Татарченка та Ю. Рибчинського (Сторічна війна).

Справжніх трагедійних висот Людмила Смородіна досягла у виконанні ролей Марії Стюарт та Єлизавети Тюдор у виставі «Віват, королево!» Роберта Болта. За короткий відрізок сценічної дії, актриса створила два абсолютно полярні, гранично достовірні образи.

Роль Стехи у виставі «Назар Стодоля» Т. Шевченка проявила всю зрілість і непересічність таланту Майстрині. Тут поєднуються самовідданість, героїзм української жінки. Стеха – справжня козачка, яка вміє приворожити чоловіче серце й майстерно володіє шаблею. А також виявляє риси, притаманні знаменитим українським характерникам - така ж мінлива, гостра на розум, вміє постояти за себе. І в той час відчайдушно й затято відстоює славні традиції предків.

Такі роботи актриси як Мадам Жорж з вистави «Фредерік, або Бульвар злочинів» Е.-Е. Шмітта, Аркадіна в «Чайці» А. Чехова та пані Оргонова з класичної польської комедії О. Фредро «Дами і гусари» - є ще одним яскравим свідченням непересічності її таланту.

Із самого початку творчої діяльності і посьогодні Людмила Смородіна, окрім роботи в театрі, плідно й цікаво працює в кіно, на телебаченні, в її творчому доробку ціла галерея різнохарактерних образів, створених у співдружності з провідними українськими кінематографістами.

Ярослава народилась в місті Києві. В 2010 році закінчила експериментальний курс Богдана Сільвестровича Ступки. В тому ж році почала працювати в Національному академічному драматичному театрі ім. Івана Франка.
Активно знімається в кіно, пробує себе на телебаченні.

Дар'я Легейда народилась 1993 році.
Ще до навчання у 5-річному віці почала займалася в Одеській хореографічній школі. П'ять років виступала в танцювальному колективі «Браво». Освоїла класичний, народний, акробатичний, ірландський танці, а також степ. Потім три роки навчалася в Київській балетній академії, курс сучасного танцю (контемп, модерн, хіп-хоп). Крім цього, професійно займалася народним, джазовим та естрадним вокалом.

Вона навіть виступала під псевдонімом Даша Доріс. Зайняла призові місця на конкурсах «Сергєєвські зорі», «Діти Сонця», «Світові таланти».

Брала участь у телевізійному конкурсі Фабрика зірок-4, що проходив восени 2011 року.

У 2012 році закінчила Одеську загальноосвітню школу та вступила до Київського національного університету театру, кіно і телебачення імені Івана Карпенка-Карого. Навчалася за спеціальністю «акторське мистецтво драматичного театру і кіно»під керівництвом курсу Станіслава Мойсеєва.

У кіно Дар'я Легейда почала зніматися у 22-річному віці у фільмі Безсмертник (2015). Наступного року було три ролі. А вже у 2017 році їй чотири рази довірили головну роль у «Було у батька два сини», Артистка та двох частинах серіалу «Спокуса». Загалом знялась у двох десятках картин.

Після закінчення вишу почала грати в трупі Національного академічного драматичного театру імені Івана Франка.

Народився 31 травня 1964 року в Києві.

У 1985 році закінчив Київський театральний інститут імені Карпенка-Карого (курс професорки В. І. Зимньої). Протягом 1985—1992 років працював у Київському театрі на Подолі.

З 1996 року співпрацював з мюнхенськими театрами «Fisch&Plastik» та «Viel Lärm um Nichts» (Німеччина).

З 2000 року викладав акторську майстерність в приватній театральній школі «Athanor Akademie» (м. Бурггаузен)) і «Оtto Falkenberg schule» (м. Мюнхен).

У 2003 році закінчив Вищу німецьку акторську школу DSA (м. Мюнхен) за спеціальністю «медіа-режисер і актор TV та радіо».

З 2008 року — актор мюнхенського театру «Fisch&Plastik».

Мешкає в Києві і Мюнхені.

В кінематографі дебютував у 1982 році, знявшись в українській стрічці «Ще до війни».

Протягом 2000-х років знявся у понад 20 фільмах і телепрограмах в Австрії, Швейцарії і Німеччині.

Починаючи з 2007 року активно запрошується в українські, російські та білоруські кінострічки. У його доробку вже понад 100 ролей.

Має премію за кращу акторську роботу на театральному фестивалі «Золотий Лев» (1991, Львів, спектакль «Вертеп»).

Олег Миколайович Стальчук — український актор театру, кіно та дубляжу, телеведучий. Заслужений та народний артист України (2015). Народився 2 березня 1967 року в місті Яворів, Львівська область. Навчався в Учбово-театральній студії при Академічному українському драматичному театрі імені Марії Заньковецької.

У 1991 році закінчив Київський державний інститут театрального мистецтва ім. Карпенка-Карого.

Після закінчення інституту — актор Національного академічного драматичного театру імені Івана Франка.

У середині 90-х Олег Стальчук почав займатися дубляжем фільмів при Кіностудії імені Олександра Довженка.

Олег Стальчук вів передачу «Народний суд» на каналі «Інтер» у 2008 році.

Брейд-войс телеканалів «UA: Перший», «Інтер» і «ICTV».

Дмитро Ступка походить з відомої акторської династії. Батько, Остап Ступка — театральний та кіноактор, мати, Тетяна Капліна, (перша дружина Остапа Ступки).

Перший вихід Дмитра Ступки на професійну театральну сцену відбувся 4 квітня 2009 року у виставі «Одруження» (за Миколою Гоголем), в ній він грає кілька епізодичних ролей — Степана (слугу Подколесина), Дуняшку (дівчинку в домі нареченої) та компаньйона Старикова.

2010 року закінчив КНУКіМ ім. Карпенка-Карого (бакалавр з акторського мистецтва драматичного театру і кіно). З того ж року він працює актором в Національному театрі імені Івана Франка.

З 2007 року знімається в кіно. Зіграв другорядні ролі у кількох російських і російськомовних фільмах та серіалах, в українофобському фільмі «Ми з майбутнього 2». 2008 року знявся в фільмі Криштофа Зануссі «Серце на долоні».

2013 року зіграв головну роль у фільмі Любомира Левицького «Тіні незабутих предків».
Грає одну з головних ролей в українському художньому фільмі 2020 року «Гола правда», знятий режисером Олександром Бєляком.

Дружина — Поліна Логунова (телеведуча). Виховують доньку Богдану (2017 р.н.).

Народився 31 липня.

Закінчив Київський національний університет театру, кіно і телебачення ім. І. Карпенка-Карого.

З 2007 року працює в театрі ім. Івана Франка.

Мати Івана – економіст, працює в банку, батько веде власну невелику справу. Закінчив гімназію та художню дитячу школу мистецтв у Бориславі.

У 2012 році вступив на факультет театрального мистецтва Київського державного університету театру, кіно і телебачення ім. Карпенка-Карого, майстерня Олега Шаварського

. Під час навчання був членом студради університету.

Іван Шаран у 2016 році був одни з кураторів театрального фестиваль «Румбарбар» у місті Бориславі.

З 2017 року, одразу після закінчення КНУТКіТ, Іван Шаран – актор Київського академічного театру «Золоті ворота».

12 липня 2018 року Іван Шаран увійшов до складу трупи Національного академічного драматичного театру імені Івана Франка. Також є актором Центру Сучасного Мистецтва «ДАХ».

У листопаді 2018 року був серед запрошених гостей VII-го кінофестивалю «Корона Карпат».

Іван Шаран був серед номінантів IV театральної премії «Дзеркало сцени» у номінації «Акторська харизма».

У 2019 році на 27-й церемонії вручення нагород премії «Київська пектораль» був номінантом у категорії «Найкраще виконання чоловічої ролі другого плану» за роль Юнія Брута у виставі «Коріолан».

Працював у Львівських театрах, виступав як режисер і актор в театрі «Сузір'я».
1985 року був запрошений до першого Українського театру для дітей та юнацтва головним режисером.

З 1988 року, після запрошення народного артиста України Ф. Стригуна, був прийнятий до трупи Національного театру ім. М. Заньковецької.

Від 2004 року – актор Національного академічного драматичногоого Театру ім. І. Франка.

Влітку 2016 року разом з родиною приєднався до патріотичного флешмобу #яЛюблюСвоюКраїну, опублікувавши відеозвернення, в якому разом з дружиною Тетяною, донькою Анною-Марією та сином Володимиром-Іваном продекламували вірш Володимира Сосюри «Любіть Україну».

–Чому вирішили стати актором / актрисою?

Мріяти без перешкод

– Яку роль мрієте зіграти?

Вацлава Жевуського

– Якщо брали участь у телешоу, розкажіть будь ласка

Телешоу – ні, програмах – так.

– Чим любите займатися у вільний час?

Театром

– Можливо, ви займаєтеся громадською діяльністю, розкажіть

Працював у проєкті ресоціалізації для реабілітованих наркозалежних

– А тут ви можете написати те, що ми не спитали, але ви дуже хочете сказати.

Щороку ловити першу весняну громовицю

Народився 1 січня.

1984 року закінчив Київський національний університет театру, кіно і телебачення імені І. К. Карпенка-Карого.

З 1986 року працює в театрі ім. І. Франка.

У 1992 році закінчила акторське відділення КДІТМ ім.І.Карпенка-Карого (курс заслуженого артиста України, професора Ставицького Б.П.). Того ж року була запрошена до трупи Київського Молодого театру.

У 1995 році, на запрошення художнього керівника Національного театру імені Івана Франка Сергія Данченка, перейшла до трупи франківців.

У 1991 році закінчила Київський державний інститут театрального мистецтва імені Івана Карпенка-Карого.

З 1993 року працює у Національному театрі імені Івана Франка.

Дублює і озвучує на всіх студіях дубляжу українською та російською мовами. Офіційний український голос Шарліз Терон.

Закінчив акторський факультет Київського державного інституту театрального мистецтва ім. І.Карпенка-Карого у 1996 році.

З 1997 року працює в Національному театрі імені Івана Франка.

Високо піднята планка творчості актора виправдана тим, що він належить до одного зі славних родоводів франківців – Рей-Ткаченко-Задніпровські.

Сценічна аура актора випромінює життєлюбність, легкість імпровізації, каскад веселощів. Він рухливий, експресивний і пластичний. Спілкування із партнерами Назара Задніпровського набуває гранично-логічної визначеності і театральної окресленості. Саме на цих психологічних та технічних принципах були вибудувані ролі: Бйонделло («Приборкання норовливої»), Меркуціо «Ромео і Джульєтта», Родріго «Отелло» В. Шекспіра, Мотл у «Тев’є-Тевелі» за Шолом-Алейхемом, Ракітін у «Братах Карамазових» Ф. Достоєвського. Він гранично артистичний в різних театральних жанрах і стилях від Добчинського в «Ревізорі» М. Гоголя до Лавріна в «Кайдашевій сім’ї» І. Нечуй-Левицького.

Сьогодні він з блиском виступає у ролях: Едмунда «Дами і гусари» О. Фредро, Леонідо Папагатто «Моя професія – синьйор з вищого світу» Д. Скарначчі, Р. Тарабузі, Маюфеса «Хазяїн» І. Карпенка-Карого, Остапа Бендера «Великі комбінатори» за романом І. Ільфа та В. Петрова «12 стільців». Висока міра природного обдарування митця постійно підкріплюється його ретельною роботою над собою. Кожен свій вихід на сцену він сприймає як іспит. Ця вимогливість – запорука беззупинної ходи актори до майстерності, що, безперечно, доводить образ Ляфлеша з останньої прем’єри франківців «Скупий, або школа брехні» Ж.-Б. Мольєра.

Не можна не сказати про активну громадянську позицію митця, він бере участь у численних мистецьких заходах України, що, безперечно, свідчить про його турботу і небайдужість щодо майбутнього держави.

Закінчив Дніпропетровське державного художньо-театральне училище. Разом з товаришем Михайлом Кришталем поїхав до Донецька, де пройшов огляд художньої ради і отримав запрошення працювати в Донецькому музично-драматичному театрі, але відмовився від нього. Далі служив у військах ППО швидкого реагування. Після поранення був представлений до нагороди. По закінченню служби повернувся в Донецьк і з 1989 року почав працювати в трупі Донецького музично-драматичного театру.

Перша роль – принц Тарталія у виставі «Золотий апельсин».

Постановка «У джазі лише дівчата» за участю Андрія Романія отримала Гранпрі фестивалю «Театральний Донбас-2006», стала найкращою виставою VIII Міжнародного фестивалю «Мельпомена Таврії». Сам актор був відзначений дипломом за найкращу акторську роботу.

У виставі за п'єсою Едварда Олбі «Хто боїться Вірджинії Вульф?» виступив як співрежисер.

У рейтингу «Топ Донбасу», що проводиться виданням «Острів» посів друге місце в категорії «Перспектива Донбасу (культура)»

Визнаний найкращим комедійним артистом в Україні за 2005 рік – отримав премію Національної спілки театральних діячів України імені Володимира Довганюка.

Знявся в телесеріалі «Вечірка».

Працював ведучим телевізійної програми «Кіносвіт» на телеканалі «Україна».

Разом з Михайлом Кришталем написав гімн Донецького національного університету.

Олексій Михайлович Зубков — український актор театру і кіно. Закінчив Київський національний університет театру, кіно і телебачення імені Івана Карпенка-Карого (2001). З 2001 року працює у Національному українському драматичному театрі ім. І. Франка.

Володимир Іванович Ніколаєнко — український театральний і кіно- актор.

Закінчив Київський театральний інститут ім. Карпенка-Карого (1995).

З 1995 — актор Національного театру ім. Івана Франка.

Народилася 27 березня.

Закінчила драматичну студію при Київському академічному драматичному театрі ім. Івана Франка 1967 року.

З 1969 року працює театрі ім. І. Франка

Світлана Іванівна Прус — українська акторка. Заслужена артистка України (2015). Народилась 20 січня 1974 р. у місті Прилуках в родині військовослужбовця.

Закінчила Київський державний інститут театрального мистецтва ім. І. Карпенка-Карого (1995). Актриса Національного академічного драматичного театру ім. І.Франка.

Член Національної Спілки кінематографістів України.

1987 року закінчила студію при театрі імені Івана Франка (курс нар. артистки України Ю. С. Ткаченко).
Працювала в театрі юного Глядача в м. Києві, в театрі ім. Лесі Українки в м. Києві.
З 2002 року працює в Національному театрі імені Івана Франка.

– Чому вирішили стати актором / актрисою?

Найкраща професія у світі

– Яку роль мрієте зіграти?

Радію кожній ролі, не мрію про одну єдину.

– Чим любите займатися у вільний час?

Музика

– Можливо, ви займаєтеся громадською діяльністю, розкажіть

Раніше займався, зараз ні.

Народився 19 лютого 1991 року.

У 2018 році закінчив КНУТКіТ ім. Карпенко-Карого (майстер курсу Д.М.Богомазов).

Народилася 7 серпня. В дитинстві Ксенії не подобалася акторська справа, спочатку вона мріяла стати танцівницею, а потім співачкою. Але в естрадно-цирковому училищі дівчині сказали, що вона не має ні слуху, ні голосу. Тому Ксенія почала вивчати спеціальність «актор-лялькар». Пізніше потрапила до групи Богдана Ступки, який навчав студентів в КНУТКіТ ім. Карпенка-Карого.

У 2010 році Ксенія закінчила Київський національний університет театру, кіно і телебачення імені Івана Карпенка-Карого. І в тому ж році стала актрисою Києвського Театру імені Івана Франка.

Марина Кошкіна народилася 21 травня 1993 року в місті Кремінна Кремінського району Луганської області України.

З 2000 по 2011 рр.. здобуває загальну середню освіту у Кремінській ЗОШ №3. Протягом навчання у школі є учасницею народного театру гумору та сатири та народного театру ім. Т. Г. Шевченка Кремінського районного Будинока культури. Після закінчення школи переїздить до Київа. Закінчила навчання у КНУТКіТ ім. І. К. Карпенка-Карого, на факультеті театрального мистецтва, під керівництвом народного артиста України, професора Б. М. Бенюка.

З 2017 року грає у Київському академічному Молодому театрі у виставі «Гагарін та Барселона». З 2018 року працює у НАДТ ім. І. Франка .

Народилася 11 квітня. Українська актриса. Заслужена артистка України (2015).

Тетяна Шляхова народилася 11 квітня в селищі Городенка Городенківського району Івано-Франківської області України.

У 2001 році закінчила Київський Національний університет театру, кіно і телебачення ім. І. К. Карпенка-Карого.

У тому ж 2001 році стала актрисою Київського національного драмтеатру імені Франка.

У 2004 році їй була присуджена Премія «Київська пектораль» за роль Лізи Хохлаковой у виставі «Брати Карамазови» Ф. Достоєвського.

У 2015 році актрисі присвоєно почесне звання Заслужена артистка України.

У 2016 році Тетяна Шляхова стала лауреатом Премії шести Міжнародного Театрального Фестивалю «Academy of Performing Arts Awards» (Пекін / Китай) в номінації «Краща жіноча роль» – за роль Карін Монсдоттер у виставі «Ерік XIV».

Чоловік – Олексій Зубков, український актор театру і кіно. Познайомилися під час навчання в Київському Театральному інституті імені Карпенка-Карого, на четвертому курсі. Потім разом стали працювати в Київському Національного драмтеатру імені Франка. У шлюбі в 2002 році народилася дочка.

Творчий шлях Володимир Костянтинович Абазопуло розпочав у 1977 році на сцені Національного театру ім. І. Франка після закінчення Київського державного театрального інституту ім. Карпенка-Карого.

За роки роботи в театрі актор створив чимало яскравих, неординарних образів, що стали класикою сценічного мистецтва. Серед них: Антоніо «Моя професія – синьйор з вищого світу» Д. Скарначчі, Р. Тарабузі, Піп Чиря «Конотопська відьма» Г. Квітки-Основ’яненка, Дон Жуан «Благочестива Марта» Тірсо де Моліна, Хвиля «Житейське море» І. Карпенка-Карого, сер Агровейн в «Мерлін» Т. Дорста, У. Еллер, герцог Корнваль «Король Лір» У. Шекспіра, Менахем «Тев’є-Тевель» Шолом-Алейхем, Коров’єв «Майстер і Маргарита» за М. Булгаковим. Кожен із образів, що їх створив актор, завжди відрізнявся вишуканим пластичним малюнком і абсолютним відчуттям авторського стилю. Прекрасні вокальні данні дали змогу акторові працювати в жанрі мюзиклу: Турн в «Енеїді» І. Котляревського, Кошон в «Білій вороні» Ю. Рибчинського, Г. Татарченка, Шльомов в «Українському водевілі» М. Кропивницького, Князь «Крихітка Цахес» Я. Стельмаха, С. Бедусенка за Е. Гоффманом. У сьогоднішньому репертуарі актора можна побачити у таких ролях: Привид херсонського чумака «Кайдашева сім’я» І. Нечуй-Левицького, Гімнаст «Едіт Піаф. Життя в кредит» Ю. Рибчинського, Казак «Назар Стодоля» Т. Шевченка, Маврадоні «Грек Зорба» Н. Казантзакіса.

Говорячи про Абазопуло В. К., не можна не сказати про його діяльність як постановника численних сценічних боїв та фехтування не тільки на сцені театру ім. Франка, а й на сценах багатьох театрів України, більшість з них, як, наприклад, знаменита «крутка» козаків в «Енеїді» І. Котляревського, стали класичними.

На сьогодні захоплення пластикою знайшло свій розвиток у викладацькій діяльності. Абазопуло В. К. передає свій досвід, свою вишукану техніку, свою відданість сценічному мистецтву молодим акторам.

Творчий шлях Ніна Василівна розпочала 1967 року на сцені Запорізького театру ім. Щорса після закінчення Київського державного театрального інституту ім. Карпенка-Карого.

З 1971 році працює в театрі імені Івана Франка.

З перших же кроків у мистецтві актриса виявила неабиякий хист, тяжіння до ролей трагедійного плану, до відтворення особистості із складним внутрішнім світом.
Більшість із ролей, що створила Ніна Василівна, ввійшли до «золотого фонду» мистецтва України: Анна «Ярослав Мудрий» І. Кочерги, Олеся «Незабутні» за Довженком, Софійка «Касса Маре» І. Друце, Зуборжат «В ніч місячного затемнення» М. Каріма, Рашель «Васса Железнова» М. Горького, Райна «Шоколадний солдатик» Б. Шоу, Меланка «Суд і полум’я» за І. Франком.

Справжнім потрясінням для глядачів стала Гіляровська-Соня в «Дяді Вані» А. Чехова. Саме ця робота виявила всю глибину таланту актриси, неймовірну правду у передачі почуттів героїні. Н. В. Гіляровська була визнана кращою з виконавець цієї ролі.

Внутрішня гнучкість, артистизм, пластичність, своєрідне сценічне мислення, тонке відчуття жанру першоджерел позначилися на її роботах: Марія «Вибір» за Ю. Бондарєвим, Лікерія «Зимовий вечір» М. Старицького, Ольга «Три сестри» А. Чехова, Параска «Сто тисяч» І. Карпенка-Карого, Секлита «За двома зайцями» М. Старицького, Годувальниця «Батько» А. Стріндберга, Альбіна «Адвокат Мартіян» Лесі Українки.

Мистецтво Ніни Василівної Гіляровської – завжди хвилююче, відкрите для сприйняття. Актриса протягом багатьох років щедро дарує свій талант, дбаючи про відродження духовності нашої нації. Останні її роботи – Джулія «Поміж небом і землею», Мати Оксани «Урус-шайтан» І. Афанасьєва, Баба Параска «Кайдашева сім’я» І. Нечуй-Левицького, Мати Йорана Перссона в «Еріку XIV» А. Стріндберга – стали яскравим свідченням непересічності творчої палітри Майстрині.

Народився 1 січня 1940 року в с.Богунія на Житомирщині.

Заслужений артист Української РСР.
Народний артист України (2011).

Закінчив драматичну студія при театрі ім. І.Франка (1963), а в 1976 - ГІТІС (диплом з відзнакою)
Актор театру ім. Івана Франка з 1963 року.

Народилася 1 червня.

Закінчила Київський державний інститут театрального мистецтва ім. І.Карпенка-Карого.

З 1974 року працює в театрі ім. Івана Франка.