Народився 14 червня 1994 року.

Закінчив Київський національний університет театру, кіно і телебачення ім. Карпенко-Карого (майстерня М.Богомазова).

З 2018 року працює в Київському драматичному театрі ім. І.Франка.

Творчу діяльність розпочав на сцені Київського академічного російського драматичного театру ім. Лесі України (тепер – Національний) у 1975 році одразу після закінчення Київського державного театрального інституту ім. Карпенка-Карого (тепер – Національний Університет театру, кіно і телебачення ім. Карпенка-Карого).

З 1980 року - працює в Національному академічному театрі ім. Івана Франка. Понад тридцять років Задніпровський Олександр Михайлович віддав вірному служінню мистецтву театру, сьогодні він по праву займає чільне місце в сім’ї франківців!

Перші ж роботи актора на кону Національного театру ім. Івана Франка стали свідченням непересічності таланту, артистизму і глибокого розуміння природи театру. Мабуть, тут не останню роль зіграло генетичне коріння Олександра Михайловича – представника славнозвісної династії Задніпровських-Ткаченко, які протягом багатьох десятиліть творили мистецтво франківців.

Продовжуючи традиції своїх рідних, усвідомлюючи відповідальність, що йому надіслала доля, кожною своєю роботою актор відкриває нові, незнанні грані свого обдарування. Його мистецькій палітрі притаманні м’яка самоіронія і гострота зовнішнього малюнку, що з особливою силою виявлялося в роботах над виставами: «Конотопська відьма» І. Квітки-Основ’яненко (Судденко), «Енеїда» І. Котляревського (Турн), «Блез» К. Моньє (Блез), «Сто тисяч» І. Карпенка-Карого (Невідомий), «Різдвяна ніч» за М. Гоголем (Вакула) – що стали класикою національного мистецтва. Поруч були образи героїко-романтичного плану, такі, як Генрі у виставі «Я, Генрі II…» Д. Голдмена та Нельсон у виставі «Леді і Адмірал» Т. Реттігана, Фредерік Леметр у виставі «Фредерік, або Бульвар злочинів» Е.-Е. Шмітта.

Про різноплановість актора, легкість, з якою він однаково успішно працює в будь-якому жанрі драматургії, свідчать діаметрально протилежні ролі: Йосип в «Ревізорі» М. Гоголя, Ботвел у виставі «Віват, королево!» Р. Болта, Лепле «Едіт Піаф. Життя в кредит» Ю. Рибчинського, І. Афанасьєва, Майор у виставі «Дами і гусари» О. Фредро, Барон Альфонсо - «Моя професія – синьйор з вищого світу» Дж. Скарначчі, Р. Тарабузі, Лікар у спектаклі «Три товариші» зі Е. М. Ремарком, Вальтер, судовий радник - «Розбитий глек» Г. фон Кляйста.

Робота над образом Хоми Кичатого у виставі «Назар Стодоля» за Тарасом Шевченком стала етапною у творчості актора і дала змогу митцю висловити свою естетичну і громадянську позицію. Хома-Задніпровський уособлює в собі трагічну подвоєність, глибокий психологічний конфлікт між жадобою влади та моральними чеснотами. Фінальна сцена прозріння і покаяння Хоми народжує в глядній залі істинний катарсис.

Трагічно-іронічний Сорін у виставі «Чайка» А. Чехова, вишуканий сибарит князь Абрезков у «Живому трупі» О. Толстого, Кіса Вороб’янінов у виставі «Великі комбінатори» за романом Ільфа, Петрова одні з останніх робіт Актора. Кожна з ролей, що їх створив артист, відкриває нові, неповторні грані творчого діапазону митця, всю багатомірність особистості, яка є запорукою зустрічі зі справжнім мистецтвом.

Говорячи про Олександра Михайловича, не можна не сказати, що протягом багатьох років актор не просто активно суміщає роботу в театрі із численними виступами на радіо, телебаченні, а він є однією з найпопулярніших, знакових фігур української культури.

Творча біографія Ірини Євгенівни Дорошенко розпочалася на сцені Національного академічного драматичного театру імені Івана Франка у 1978 році одразу після закінчення Київського державного театрального інституту ім. Карпенка-Карого.

З перших же кроків на кону франківців актриса заявила про себе як про особистість неординарну із глибоким внутрішнім світом. Постійне самовдосконалення, азарт до роботи стали в принаді створення образів глибоко психологічних, натур своєрідних, які притягують внутрішньою силою характеру, які здатні на граничний вчинок. Такими були: Віка з «Вибору» за Ю. Бондарєвим, Людмила «Васса Железнова» М. Горького, Марія з «Патетичної сонати» М. Куліша, Майя із «Санаторійної зони» М. Хвильового, Годл і Хавва з «Тев’є-Тевеля» за Шолом-Алейхемом, Гонерілья «Короля Ліра» В. Шекспіра, Катерина Іванівна «Брати Карамазови» Ф. Достоєвського. Образи поліфонічні, глибинні, багатошарові і магнетично привабливі.

Окремою сторінкою у житті актриси стала Анна в «Украденому щасті» Івана Франка. Тактовно, не порушуючи малюнку вистави, з великим акторським пієтетом поставилася актриса до цієї легендарної для франківців вистави, віднайшовши свої свіжі, неповторні нюанси, що сповнили образ незнаною, пронизливою трагедійністю.

І в той же час Актриса так само віртуозно артистична в інших жанрових стихіях: мюзиклі, комедії і навіть фарсі. Прикладом можуть стати ролі, що увійшли до Золотого фонду національного сценічного мистецтва: Ваніна «Житейське море» І. Карпенка-Карого, Панночка «Хто зрадить Брутта?» за М. Гоголем, Тезефіна «Енеїда» І. Котляревського, Бетті Далфіт «Кар’єра Артура Уі» Б. Брехта, Пані Монтрей «Маркіза де Сад» Ю. Місімо. Досконально відчуваючи і розуміючи природу театру, Ірина Дорошенко блискуче вишукана у ролі Еммі Госуілл в «Кіні IV» Г. Горіна; розсудливо жорстка Олена в «Сентиментальному круїзі» Т. Кандали, відчайдушно-беззахисна і в той же час зваблива Ліза у «Маленьких подружніх злочинах» Е.-Е. Шмітта; сповнена шарму, інтриг Марселіна у «Весіллі Фігаро» Бомарше; зворушливо мрійлива Агафія Тихонівна в «Одруженні» за М. Гоголем.

На грані трагіфарсу створила актриса образ Лєни з п’єси Н. Ворожбит «Квітка Будяк». Її Лєна ніби увібрала в себе біль всіх жінок нашого сьогодення, які шукали і не знайшли сенсу буття. Прожили ніби своє і не своє життя.

Робота Ірини Дорошенко – Аманда з вистави «Скляний звіринець» Т. Уільямса – стала справжнім бенефісом Майстрині. За дві години сценічного часу вона проживає разом із своєю героїнею ціле життя. Не лише жінки, матері, яка прагне щастя собі і своїм дітям; занурюючись в нетри авторського тексту, актриса ніби розчиняється в ньому. Події, епоху, відчуття – глядач починає сприймати виключно через Аманду-Дорошенко. Вона веде нас лабіринтами душ загубленого покоління, розкриває нам високу трагедію талановитої людяності, яка заблукала в самотності жорстокого світу. Відчуває, знає це і все ж продовжує жити, даруючи оточуючим хоч ілюзію щастя.

Протягом багатьох років Ірина Дорошенко багато і плідно виступає на радіо, телебаченні, знімається в кіно. Свій істинно народний, національний талант актриса щедро дарує своїм глядачам, дбаючи про духовність і відродження нашої культури.

Творчу діяльність Людмила Смородіна розпочала у 1978 році одразу після закінчення Київського державного театрального інституту ім. Карпенка-Карого на сцені Національного академічного драматичного театру імені Івана Франка.

За роки роботи в театрі актрисою створено чимало найрізноманітніших образів у виставах сучасного та класичного репертуару. Починаючи з перших днів, вона виявила граничну органіку, вміння віднайти найпотаємніші риси характеру героїнь, яких зіграла.

Поступово від роботи до роботи Людмила Смородіна почала виявляти явний хист до гострохарактерних образів: Гелла «Майстер і Маргарита» М. Булгакова, Унікум «Санаторійна зона» М. Хвильового, Марія Георгіївна «Огненний змій» Л. Яновської.

У ролях розкрилося тонке комедійне обдарування актриси, вміння поєднати гостру зовнішню форму із внутрішньою достовірністю, артистизм із вишуканим смаком, від чого в свою чергу народжується переконливість створеного. Серед робіт Людмили Смородіної такі знакові образи, як: Гонерілья «Король Лір» В. Шекспіра, Годл «Тев’є-Тевель» за Шолом-Алейхемом, Донья Беатріса «З коханням не жартують» Педро Кальдерона, Елінор «Я, Генрі II…» Дж. Голдмена, Емма Гамільтон «Леді і Адмірал» Т. Реттігана, Клея «Езоп» Г. Фігейредо, Анна Андріївна «Ревізор» М. Гоголя, Ваніна «Житейське море» І. Карпенка-Карого, Кларк «Кар’єра Артура Уї» Б. Брехта, Хохлакова «Брати Карамазови» Ф. Достоєвського. Всі вони - яскраве підтвердження всебічного таланту, неповторного виконавського стилю.

Людмила Смородіна має прекрасні вокальні та пластичні данні, що надали змогу з успіхом виступати у музичних виставах: «Енеїда» І. Котляревського (Венера), «Біла ворона» Г. Татарченка та Ю. Рибчинського (Сторічна війна).

Справжніх трагедійних висот Людмила Смородіна досягла у виконанні ролей Марії Стюарт та Єлизавети Тюдор у виставі «Віват, королево!» Роберта Болта. За короткий відрізок сценічної дії, актриса створила два абсолютно полярні, гранично достовірні образи.

Роль Стехи у виставі «Назар Стодоля» Т. Шевченка проявила всю зрілість і непересічність таланту Майстрині. Тут поєднуються самовідданість, героїзм української жінки. Стеха – справжня козачка, яка вміє приворожити чоловіче серце й майстерно володіє шаблею. А також виявляє риси, притаманні знаменитим українським характерникам - така ж мінлива, гостра на розум, вміє постояти за себе. І в той час відчайдушно й затято відстоює славні традиції предків.

Такі роботи актриси як Мадам Жорж з вистави «Фредерік, або Бульвар злочинів» Е.-Е. Шмітта, Аркадіна в «Чайці» А. Чехова та пані Оргонова з класичної польської комедії О. Фредро «Дами і гусари» - є ще одним яскравим свідченням непересічності її таланту.

Із самого початку творчої діяльності і посьогодні Людмила Смородіна, окрім роботи в театрі, плідно й цікаво працює в кіно, на телебаченні, в її творчому доробку ціла галерея різнохарактерних образів, створених у співдружності з провідними українськими кінематографістами.

Ярослава народилась в місті Києві. В 2010 році закінчила експериментальний курс Богдана Сільвестровича Ступки. В тому ж році почала працювати в Національному академічному драматичному театрі ім. Івана Франка.
Активно знімається в кіно, пробує себе на телебаченні.

Народилася в 1993 році.

Працює акторкою в театрі ім. Івана Франка та театрі GoDo.

Народився 31 травня 1964 року в Києві.

У 1985 році закінчив Київський театральний інститут імені Карпенка-Карого (курс професорки В. І. Зимньої). Протягом 1985—1992 років працював у Київському театрі на Подолі.

З 1996 року співпрацював з мюнхенськими театрами «Fisch&Plastik» та «Viel Lärm um Nichts» (Німеччина).

З 2000 року викладав акторську майстерність в приватній театральній школі «Athanor Akademie» (м. Бурггаузен)) і «Оtto Falkenberg schule» (м. Мюнхен).

У 2003 році закінчив Вищу німецьку акторську школу DSA (м. Мюнхен) за спеціальністю «медіа-режисер і актор TV та радіо».

З 2008 року — актор мюнхенського театру «Fisch&Plastik».

Мешкає в Києві і Мюнхені.

В кінематографі дебютував у 1982 році, знявшись в українській стрічці «Ще до війни».

Протягом 2000-х років знявся у понад 20 фільмах і телепрограмах в Австрії, Швейцарії і Німеччині.

Починаючи з 2007 року активно запрошується в українські, російські та білоруські кінострічки. У його доробку вже понад 100 ролей.

Має премію за кращу акторську роботу на театральному фестивалі «Золотий Лев» (1991, Львів, спектакль «Вертеп»).

Дмитро Ступка походить з відомої акторської династії. Батько, Остап Ступка — театральний та кіноактор, мати, Тетяна Капліна, (перша дружина Остапа Ступки)[1].

Перший вихід Дмитра Ступки на професійну театральну сцену відбувся 4 квітня 2009 року у виставі «Одруження» (за Миколою Гоголем), в ній він грає кілька епізодичних ролей — Степана (слугу Подколесина), Дуняшку (дівчинку в домі нареченої) та компаньйона Старикова.

2010 року закінчив КНУКіМ ім. Карпенка-Карого (бакалавр з акторського мистецтва драматичного театру і кіно). З того ж року він працює актором в Національному театрі імені Івана Франка.

З 2007 року знімається в кіно. Зіграв другорядні ролі у кількох російських і російськомовних фільмах та серіалах, в українофобському фільмі «Ми з майбутнього 2». 2008 року знявся в фільмі Криштофа Зануссі «Серце на долоні»[2].

2013 року зіграв головну роль у фільмі Любомира Левицького «Тіні незабутих предків».

Дружина — Поліна Логунова (телеведуча). Виховують доньку Богдану (2017 р.н.).

Працював у Львівських театрах, виступав як режисер і актор в театрі «Сузір'я».
1985 року був запрошений до першого Українського театру для дітей та юнацтва головним режисером.

З 1988 року, після запрошення народного артиста України Ф. Стригуна, був прийнятий до трупи Національного театру ім. М. Заньковецької.

Від 2004 року — актор Національного академічного драматичногоого Театру ім. І. Франка.

Влітку 2016 року разом з родиною приєднався до патріотичного флешмобу #яЛюблюСвоюКраїну, опублікувавши відеозвернення, в якому разом з дружиною Тетяною, донькою Анною-Марією та сином Володимиром-Іваном продекламували вірш Володимира Сосюри «Любіть Україну».

У 1992 році закінчила акторське відділення КДІТМ ім.І.Карпенка-Карого (курс заслуженого артиста України, професора Ставицького Б.П.). Того ж року була запрошена до трупи Київського Молодого театру.

У 1995 році, на запрошення художнього керівника Національного театру імені Івана Франка Сергія Данченка, перейшла до трупи франківців.

Закінчив акторський факультет Київського державного інституту театрального мистецтва ім. І.Карпенка-Карого у 1996 році.

З 1997 року працює в Національному театрі імені Івана Франка.

Високо піднята планка творчості актора виправдана тим, що він належить до одного зі славних родоводів франківців – Рей-Ткаченко-Задніпровські.

Сценічна аура актора випромінює життєлюбність, легкість імпровізації, каскад веселощів. Він рухливий, експресивний і пластичний. Спілкування із партнерами Назара Задніпровського набуває гранично-логічної визначеності і театральної окресленості. Саме на цих психологічних та технічних принципах були вибудувані ролі: Бйонделло («Приборкання норовливої»), Меркуціо «Ромео і Джульєтта», Родріго «Отелло» В. Шекспіра, Мотл у «Тев’є-Тевелі» за Шолом-Алейхемом, Ракітін у «Братах Карамазових» Ф. Достоєвського. Він гранично артистичний в різних театральних жанрах і стилях від Добчинського в «Ревізорі» М. Гоголя до Лавріна в «Кайдашевій сім’ї» І. Нечуй-Левицького.

Сьогодні він з блиском виступає у ролях: Едмунда «Дами і гусари» О. Фредро, Леонідо Папагатто «Моя професія – синьйор з вищого світу» Д. Скарначчі, Р. Тарабузі, Маюфеса «Хазяїн» І. Карпенка-Карого, Остапа Бендера «Великі комбінатори» за романом І. Ільфа та В. Петрова «12 стільців». Висока міра природного обдарування митця постійно підкріплюється його ретельною роботою над собою. Кожен свій вихід на сцену він сприймає як іспит. Ця вимогливість – запорука беззупинної ходи актори до майстерності, що, безперечно, доводить образ Ляфлеша з останньої прем’єри франківців «Скупий, або школа брехні» Ж.-Б. Мольєра.

Не можна не сказати про активну громадянську позицію митця, він бере участь у численних мистецьких заходах України, що, безперечно, свідчить про його турботу і небайдужість щодо майбутнього держави.

1987 року закінчила студію при театрі імені Івана Франка (курс нар. артистки України Ю. С. Ткаченко).
Працювала в театрі юного Глядача в м. Києві, в театрі ім. Лесі Українки в м. Києві.
З 2002 року працює в Національному театрі імені Івана Франка.

Народився 19 лютого 1991 року.

У 2018 році закінчив КНУТКіТ ім. Карпенко-Карого (майстер курсу Д.М.Богомазов).

Творчий шлях Володимир Костянтинович Абазопуло розпочав у 1977 році на сцені Національного театру ім. І. Франка після закінчення Київського державного театрального інституту ім. Карпенка-Карого.

За роки роботи в театрі актор створив чимало яскравих, неординарних образів, що стали класикою сценічного мистецтва. Серед них: Антоніо «Моя професія – синьйор з вищого світу» Д. Скарначчі, Р. Тарабузі, Піп Чиря «Конотопська відьма» Г. Квітки-Основ’яненка, Дон Жуан «Благочестива Марта» Тірсо де Моліна, Хвиля «Житейське море» І. Карпенка-Карого, сер Агровейн в «Мерлін» Т. Дорста, У. Еллер, герцог Корнваль «Король Лір» У. Шекспіра, Менахем «Тев’є-Тевель» Шолом-Алейхем, Коров’єв «Майстер і Маргарита» за М. Булгаковим. Кожен із образів, що їх створив актор, завжди відрізнявся вишуканим пластичним малюнком і абсолютним відчуттям авторського стилю. Прекрасні вокальні данні дали змогу акторові працювати в жанрі мюзиклу: Турн в «Енеїді» І. Котляревського, Кошон в «Білій вороні» Ю. Рибчинського, Г. Татарченка, Шльомов в «Українському водевілі» М. Кропивницького, Князь «Крихітка Цахес» Я. Стельмаха, С. Бедусенка за Е. Гоффманом. У сьогоднішньому репертуарі актора можна побачити у таких ролях: Привид херсонського чумака «Кайдашева сім’я» І. Нечуй-Левицького, Гімнаст «Едіт Піаф. Життя в кредит» Ю. Рибчинського, Казак «Назар Стодоля» Т. Шевченка, Маврадоні «Грек Зорба» Н. Казантзакіса.

Говорячи про Абазопуло В. К., не можна не сказати про його діяльність як постановника численних сценічних боїв та фехтування не тільки на сцені театру ім. Франка, а й на сценах багатьох театрів України, більшість з них, як, наприклад, знаменита «крутка» козаків в «Енеїді» І. Котляревського, стали класичними.

На сьогодні захоплення пластикою знайшло свій розвиток у викладацькій діяльності. Абазопуло В. К. передає свій досвід, свою вишукану техніку, свою відданість сценічному мистецтву молодим акторам.

Творчий шлях Ніна Василівна розпочала 1967 року на сцені Запорізького театру ім. Щорса після закінчення Київського державного театрального інституту ім. Карпенка-Карого.

З 1971 році працює в театрі імені Івана Франка.

З перших же кроків у мистецтві актриса виявила неабиякий хист, тяжіння до ролей трагедійного плану, до відтворення особистості із складним внутрішнім світом.
Більшість із ролей, що створила Ніна Василівна, ввійшли до «золотого фонду» мистецтва України: Анна «Ярослав Мудрий» І. Кочерги, Олеся «Незабутні» за Довженком, Софійка «Касса Маре» І. Друце, Зуборжат «В ніч місячного затемнення» М. Каріма, Рашель «Васса Железнова» М. Горького, Райна «Шоколадний солдатик» Б. Шоу, Меланка «Суд і полум’я» за І. Франком.

Справжнім потрясінням для глядачів стала Гіляровська-Соня в «Дяді Вані» А. Чехова. Саме ця робота виявила всю глибину таланту актриси, неймовірну правду у передачі почуттів героїні. Н. В. Гіляровська була визнана кращою з виконавець цієї ролі.

Внутрішня гнучкість, артистизм, пластичність, своєрідне сценічне мислення, тонке відчуття жанру першоджерел позначилися на її роботах: Марія «Вибір» за Ю. Бондарєвим, Лікерія «Зимовий вечір» М. Старицького, Ольга «Три сестри» А. Чехова, Параска «Сто тисяч» І. Карпенка-Карого, Секлита «За двома зайцями» М. Старицького, Годувальниця «Батько» А. Стріндберга, Альбіна «Адвокат Мартіян» Лесі Українки.

Мистецтво Ніни Василівної Гіляровської – завжди хвилююче, відкрите для сприйняття. Актриса протягом багатьох років щедро дарує свій талант, дбаючи про відродження духовності нашої нації. Останні її роботи – Джулія «Поміж небом і землею», Мати Оксани «Урус-шайтан» І. Афанасьєва, Баба Параска «Кайдашева сім’я» І. Нечуй-Левицького, Мати Йорана Перссона в «Еріку XIV» А. Стріндберга – стали яскравим свідченням непересічності творчої палітри Майстрині.

Працює в Національному академічному драматичному театрі імені Івана Франка.