Подобається Theatre.love? Зробімо його кращим разом!
Theatre.love - це соціальний проєкт, що популяризує та розвиває театральне мистецтво України, роблячи театри ближчими до людей. Якщо тобі близька така ініціатива – ти маєш можливість підтримати Theatre.love фінансово і вплинути на його подальше майбутнє.
« Дім »
Намагання перепроживати минуле, спотворюючи його реальне обличчя з кожною ітерацією. Дитячі травми матерів і дітей, які всочують стіни сімейної оселі. І ці стіни кличуть до себе, бо саме там, між цеглинами, за шпалерами причаїлися болючі відповіді на болючі питання. У кожної наступної (за віком) персонажки – все менша здатність проговорювати власний біль, все менша віра, що її почують і зрозуміють. Суцільний комунікативний розлад. Вистава порушить прийняту парадигму сприйняття поняття сім’ї і поверне дзеркало всередину, в корінь, у дитинство дорослих травм.
Проєкт реалізовано за підтримки Українського культурного фонду.
Головний герой Альфонсо завітав до кафе відсвяткувати день свого тріумфу. Він замовляє торішній сніг, філіжанку холодної кави та пригорілу яєшню. Чекаючи на замовлення, в його спогадах виникають учениці, кожна з краплинками його «неповторності». Хоча для нього вони просто ляльки. Однак ми не будемо забувати: якщо занадто довго гратися ляльками, то високою є ймовірність стати іграшкою в руках Когось… Замовлений Альфонсо торішній сніг йому так і не приносять, бо неможливо повернути те, що втрачене назавжди.
Тема еміграції болюча для нас. Чи не кожен українець, що має руки та мізки, хоча б раз замислювався поїхати з країни і віднайти своє щастя, хай навіть за океаном. Ми живемо у постсовковому просторі, ми прагнемо чогось нового, але чи готові ми до цього по справжньому? Це вистава про білоруського сантехніка Гєну, що потрапляє в Лондон, де серед слайдів туристичного путівника розуміє головні для себе речі. Цікаво, чим закінчиться його подорож?
Життя непередбачуване — зараз ти сидиш за паперами, будуєш плани на майбутнє, а за мить… Приходить лист від тітки: «Приїзди. Я помираю». Ти мчиш до неї — прощатися і чекати на спадок, начхавши на заборони шефа. Відкриваєш двері і потрапляєш у дім, де зупинився час, а кожне твоє сьогодні – В ОЧІКУВАННІ завтра.
Це історія Дори. Дори, у якої трохи «клепки бракує», яка, можливо, і не красуня, проте здатна зачарувати кожного, хто має з нею справу, яка довгий час була покірним дитям, але одного разу з усією своєю невинністю кидається у круговерть «дорослого» життя. Жорстоку перевірку проходять моральні підвалини сім'ї, внутрішній закон усіх, хто так довго формував оточення Дори, був єдиним її світом. Автор п'єси Лукас Берфус народився в м.Туні під Берном (Швейцарія). Навчався на книготорговця. З 1997-го живе і працює у Цюриху як незалежний автор. Написав низку творів для заснованої ним спільно з Самюелем Шварцем і Удо Ізраелем театральної трупи «400 asa». Писав п'єси на замовлення театрів Бохума, Базеля, Гамбурга. Автор прозових творів, зокрема, новели «Мертві чоловіки» і роману «Сто днів», що вийшов у 2008 році. П'єси Л. Берфуса: «Едіп Софокла» (прем'єра – Цюрих, 1998), «17 годин 17 хвилин» (прем'єра – Цюрих, 2000), «74 секунди – Монолог» (прем'єра – Цюрих, 2000), «Чотири жінки Зингшпиль» (прем'єра – Берн, 2000), «Медея. 214 описів картин » (прем'єра – Відень, 2000), « Подорож Клауса і Едіт шахтою до центру Землі» (прем'єра – Бохум, 2001), «Смерть Майєнберга» (прем'єра – Базель, 2001), «Отелло – порнофільм» (прем'єра – Гамбург, 2001), «Чотири картини любові» (прем'єра – Бохум, 2002), «Сексуальні неврози наших батьків» («Die sexuellen Neurosen unserer Eltern», прем'єра – Базель, 2003), «Автобус» (прем'єра – Гамбург, 2005 ), «Подорож Аліси в Швейцарію» (прем'єра – Базель, 2005).
Коли заводите гастрольний роман будьте пильні, раптом навпроти вас жінка – уособлення персонажки з роману Кінга. Коли до вашого забутого Богом містечка навідується гастролер із сумнівною репутацією із сумнівним матеріальним становищем, чи варто з ним вступати у романтичні стосунки. Обережно, а якщо це кохання назавжди. Не безнадійна історія кохання. Майже детектив, майже мелодрама, майже комедія. Історія, що потрапляє у самісіньке серце. Пастки чоловіка і жінки, але ніхто не встоїть перед силою долі. Ні, автор не Верді, автор – життя. Майже документальна історія, про сьогодні з ностальгією у 90-ті.
Першу годину важко зрозуміти, що відбувається на сцені. І як всі події пов'язані між собою. Якщо не знайомитися з виставою заздалегідь, то і персонажі будуть викликати питаня. Все починається складатися в одну логічну картинку лише в останні 20 хвилин. Коли з'являється причини і наслідки, і глядач розуміє як все пов'язано між собою. Також постійну нервозність підтримує живий вокал, та гра світла. Вони не дають розслабитися і тримають у напрузі. Це водночас є і подразником, але без цього вистава буде неповною. Вона робить правильну атмосферу для сприйняття показаної історії. Ще до вистави помітні декорації, які роблять доволі серйозну та гнітючу атмосферу. Після появи акторок в чорно-червоних костюмах і подальшому розвитку подій, все зводиться до біди, але якої саме стане зрозуміло лише в самому кінці. Першу годину постає багато моментів, які як елементи пазлу ніби викладають картину, але ще до кінця незрозуміло, що ж вийде з цього. Бо пазл, як і житя складається наосліп. Те що відбувається на сцені збуджує негативні емоції, які потрібно зберегти до кінця, щоб в кінці з леггістю від них позбутися. Акторкам не всім вдалося гарно показати своїх персонажів. Хтось виглядав доволі органічно. Але "матері" не особливо вирілось в її пияцтво, чи розпущенність. Чи в те, що їй потрібна допомога. Гра акторки не викликав жодної емоції, і персонаж лишився самим непомітним з вистави. Натомість інші акторки проявили себе так, що їх персонажі викликали співчуття, обурення, бажання допомогти. В першу чергу ця вистава для жіночої аудиторії, хоча чоловікам теж треба дивитис. Вистава для тих, хто боїться говорити про свої проблеми. Вона показує до чого призводить мовчання.
Обираючи виставу я розуміла, що вона не буде легкою, але що настілки, навіть не уявляла. Спочатку не розумієш, що відбувається. Мозок шукає пояснення дійству, хаотично чіпляючись за уривки фраз, поз, дій акторів, намагаючись скласти ці пазли в загальну картину. Але логіка не помічник коли емоції зашкалюють. Це історія жінок різних поколінь однієї родини. Вони зовсім не схожі одна на одну, але однаково нещасні. У кожної свій нестерпний біль, покалічене життя, страхи, образи, не пережиті трагедії. Їх зібрав Дім, та на жаль, він не є затишним родинним гніздечком. З ним пов’язані неприємні спогади, події, іноді здається, що це дім божевільних. Героїні відкривають глядачеві душу, оголюють її, дістають з підсвідомості найпотаємніше, постають у відвертому, психологічно непривабливому вигляді. Відчуття ніби підглядаєш за чимось забороненим, і від цього стає ніяково, соромно, моторошно та водночас цікаво. Передусім виникає передчуття якогось безглуздя, складається враження що відсутній будь-який зміст, тільки пізніше приходить розуміння, відгукуючись в душі, підштовхуючи до аналізу. Акторська гра зачаровує, гіпнотизує. Малюючи похмуру картину безталанного життя своїх героїнь, не приховуючи почуттів, вони ніби роздягнені та беззахисні. Все це підсилюють декорації, одяг та атрибути. На окрему увагу заслуговує музичний супровід, спів акторок, емоції, що вирують на сцені. Вистава насичена великою кількістю символів, має прихований зміст, який можна розуміти по різному. Спектакль залишає по собі незабутні відчуття. Навіть після декількох годин по закінченню, неможливо перемикнутися на повсякденне життя, «вимкнути» думки про побачене. Створюючи настрій обмірковувати, що так зачепило, що викликало реакцію «мурашок» по тілу. Театр драми та комедії на лівому березі Дніпра – це приміщення колишнього кінотеатру, якщо не помиляюся. Як на мене, то досить комфортне, світле, дуже чисте. Воно ніби «дихає» любов’ю всіх хто там працює.
Є вистави, складні за змістом або за формою. Тут – подвійний удар. Крізь побачене доводиться продиратися, постійно аналізувати, шукати кістяк історії. Наче сенс у віщому сні, який намагається попередити про щось. І лише з другої частини постановки ми намацуємо лінійність сюжету. Його трагічність і циклічність в межах однієї родини. У кількох поколіннях жінок. І важко не впізнати шматочки свого досвіду в цьому наративі, нехай і не такі лякаючі. Це був досвід, після якого виходиш на крижане повітря з гарячим роєм думок. Із колючим відчуттям, що назріває всередині. Після постановки не хочеться сміятися і обговорювати дурниці. А швидше залишитись наодинці з потужною рефлексією.
У 1999-2004 рр. навчалася в Київському національному лінгвістичному університеті за спеціальністю «перекладач». У 2009 році закінчила Київський національний університет театру, кіно і телебачення імені І. К. Карпенка-Карого, режисерський факультет, курс народного артиста України, народного артиста Росії, професора Едуарда Митницького. Поєднує творчу та викладацьку діяльність (у 2008-2013 роках – у Київському національному університеті театру, кіно і телебачення імені І. К. Карпенка-Карого, на режисерському курсі Едуарда Митницького; від 2018 року – художній керівник курсу заочної режисури). Від 2011 року працює в Театрі драми і комедії на лівому березі Дніпра. У 2016 році була членом журі Міжнародного фестивалю Edinburgh Fringe (Великобританія). У 2016 році Тамара Трунова стала переможцем конкурсної театральної програми Taking the Stage (організатор – Британська Рада в Україні). Вистава «Саша, винеси сміття» за п’єсою Наталії Ворожбит зайняла 1-ше місце у рейтингу «Київський рахунок-2017», а «Погані дороги» за п’єсою Наталії Ворожбит – 1-ше місце у рейтингу «Київський рахунок-2018».
Театральна премія «Київська Пектораль»: вистава «Том Сойєр» була номінантом як «Краща вистава для дітей» (2008), вистава «Пасажир у валізі» за п’єсою У. Хуба «Біля ковчега о восьмій» (2012) стала лауреатом у номінації «Краща вистава для дітей», вистава «Дві пані у бік півночі» була номінантом як «Краща камерна вистава» (2013).
Тамара Трунова – учасниця майстер-класів та фестивалів: «Курбалесія» (2012), Фестиваль молодої режисури (2012, 2013, 2014), Фестиваль «Тиждень актуальної п’єси» (2012, 2013, 2014, 2016), Workshop Гогольфеста (2013), Черкаська театральна лабораторія (2013-2014), Міжнародний театральний фестиваль «Документ» (2014), Міжнародний фестиваль-лабораторія «Telpa Daugavpils» (Латвія, 2014), Міжнародна партнерська лабораторія (Білорусь, 2015). «Фестиваль театрів» (Львів, 2017), Міжнародний театральний фестиваль «Мельпомена Таврії» (Херсон, 2018). За «Пасажир у валізі» Тамара Трунова була нагороджена Дипломом «За елегантність режисерської форми» на І-му Всеукраїнському фестивалі молодої режисури імені Леся Курбаса (2012). Також Тамара Трунова як автор п’єси «Улун» брала участь у Фестивалі молодої драматургії «Любимівка», де отримала особливу відзнаку журі (2017)
У Театрі драми і комедії на лівому березі Дніпра працює з 1994 року.
– Чому вирішили стати актором / актрисою?
Більше нічого не цікавило))
– Яку роль мрієте зіграти?
В якій були б всі прояви людської натури)
– Чим любите займатися у вільний час?
Різним. Найбільше люблю гуляти і дивитись на небо).
– А тут ви можете написати те, що ми не спитали, але ви дуже хочете сказати.
Подобаються прикольні люди які вирізняються з загалу)
У 1993 році закінчила Київський інститут театрального мистецтва ім.І.К. Карпенка-Карого (нині Київський національний університет театру, кіно і телебачення ім.І.К. Карпенка-Карого), курс нар. артистки України В.І. Зимньої.
1993 - 1995 - актриса Київського академічного театру юного глядача на Липках.
У Театрі драми і комедії на лівому березі Дніпра працює з 1995 року.
У 1998 році присвоєно почесне звання «Заслужена артистка України».
Лауреат театральної премії «Київська пектораль» у номінації «Краща жіноча роль другого плану» за роль Анни в спектаклн «Обманута» по Т. Манну (1997).
В 2013 році закінчила Харківський національний університет мистецтв ім. І. П. Котляревського (майстерня О. Васильєва).
В 2011 – 2014 рр. працювала в Харківському російському драматичному театру ім. О. Пушкіна.
В трупі Одеського академічного українського музично-драматичного театру ім.В.Василька — з травня 2014 року.
З 2020 року – актриса Театру драми і комедії на Лівому березі Дніпра.
Народилася 7 серпня 1991 року в селі Рашівка, Гадяцького району Полтавської області. Закінчила Київський національний університет культури і мистецтв у 2014 році, акторський курс Нінель Антонівни Биченко.
З 2015 року Наталка Кобізька грає у виставах театрального колективу «Чесний театр» (режисерка — Катерина Чепура), а з 2016 року — в українському незалежному театрі «Дикий Театр». У виставі «Афродизіак» режисера Максима Голенко з 2016 року виконує роль Аврори. Зніматися в кіно почала ще в студентські роки. Перша роль — Ганна Сомко у фільмі «Гетьман», що вийшов в широкий прокат в 2015 році. В 2017 році знялась в ролі Данусі у фільмі режисера Альони Дем'яненко «Гуцулка Ксенія».
Серед інших театрів України Київський державний академічний театр драми і комедії посідає особливе місце. Театр, що виник на хвилі демократичних змін у суспільстві наприкінці 70-х років XX століття, сьогодні є широко відомим і популярним у глядачів, авторитетним серед фахівців.
Перший збір трупи театру відбувся 7 вересня 1978 року, а перша прем'єра – 21 квітня 1979 року у приміщенні Республіканського театру ляльок по вул. Ш. Руставелі, 13 («Высшая точка – любовь» Р. Фєдєньова).
Багато років театр не мав власного приміщення. Вистави відбувалися у всіх театрах Києва і майже у всіх палацах культури міста, у тому числі у Палаці «Україна» та Жовтневому палаці. У травні 1982 р. міська влада передала молодому театрові будівлю кінотеатру «Космос» на Лівобережному масиві. В цій будівлі силами колективу був влаштований «Театр у фойє» – перша мала сцена у тогочасному Києві та, можливо, і в Україні. Перебудоване приміщення стало першим театром на київському лівобережжі, а також першим театром у Києві за повоєнні роки.
Театр працює двома мовами.
За час існування премії «Київська пектораль» театр отримав 15 нагород майже у всіх її номінаціях.
« Дім »
