Theatre.love - це соціальний проєкт, що популяризує та розвиває театральне мистецтво України, роблячи театри ближчими до людей. Якщо тобі близька така ініціатива – ти маєш можливість підтримати Theatre.love фінансово і вплинути на його подальше майбутнє.
Ініціатором проекту стало молоде подружжя: Валентин Панюта й Тетяна Міхіна. Чекаючи на дитину, вони документували процес вагітності Тетяни. На підставі цієї документації у співпраці з Сергієм Жаданом, з’явилась п’єса «Червоний Елвіс».
Це гострий, іронічний, актуальний, жорсткий текст, що складається з шести новел:
Як схуднути без дієти. Як влаштувати незабутню корпоративну вечірку. Як зберегти родинний затишок. Як відмовити рекламному агенту. Як харчуватися в супермаркетах. Як убити всіх.
Своєрідний підручник для самотньої вагітної домогосподарки, яка має не просто вижити в сучасному суспільстві споживання, але зберегти свободу своєї ще ненародженої дитини. У виставі використаний активний відео-компонент у поєднанні з сучасним дизайном, хореографією та музикою.
За мотивами однойменної п'єси Теннесі Вільямса. П'єса «Трамвай “Бажання”» (1947 р., дослівний переклад з англійської – «Трамвай на імення жага») – один із найпопулярніших творів не лише Теннесі Вільямса, а й світового театру та кінематографу в цілому. Жорстка драматична колізія, напруженість та глибина діалогів, непересічність сценічних образів, гранична відвертість прагнень та емоцій, що керують героями, зробили цей твір магнетично захоплюючим і дарували авторові Пулітцерівську премію (1948 р.), та прижиттєве визнання класиком сучасної драми ХХ століття. Основою сюжету є долі двох сестер – Бланш та Стелли, які зростали в затишному родинному маєтку «Прекрасна мрія», гадаючи і вірячи, що благополуччя, добро, щастя і любов супроводжуватимуть їх завжди. Але життя, фатум? внесли в мрії дівчат свої корективи. Нагадавши, що щастя – це лише миттєвість. Смерть батька стала початком руйнації ідеалів. Стелла першою полишила «Прекрасну мрію», натомість перетворившись у «жрицю культу жадання» в особі свого чоловіка Стенлі Ковальського. Минуло 10 років, в домі Ковальських з'являється сестра Стелли Бланш. На її долю випало пережити всі етапи подальшої руйнації і, головне, знищення «Прекрасної мрії». На відміну від Стелли, яка знайшла свій клаптик примарного щастя у вирі всепоглинаючої сили жаги, Бланш лишилася вірною ідеалам «Прекрасної мрії». Ані втрати близьких, ані переслідування та цькування оточуючих не змогли знищити її душі, відчайдушного, можливо, й ілюзорного і наївного бажання, саме бажання, а не жаги істинної краси та любові. Проте невблаганний фатум, скерований жагою, зробив своє діло, перетворивши прекрасну мрійницю на невротичку. Для Бланш зустріч із сестрою та події, що розгортаються в родині Ковальських, стають фатальними… Фото та анотації надано театром.
В історії з постановкою вистави містичних збігів та обставин незліченна кількість. Хоча б те, що театр розташований на вулиці імені Івана Миколайчука, а будинок, в якому жив актор, знаходиться просто поруч з нашим театром. Режисер вистави Тетяна Матасова кілька років мріяла про постановку цієї повісті, а театр обрала теж невипадково. Дитинство та ранню юність Тетяна провела у фольклорних ансамблях, що відчувається у дбайливому та обережному поводженні з фольклорною основою вистави. А ще... вистава стане цілим клондайком дебютів. Актори, яких звикли бачити та сприймати виключно як блискучих вокалістів, вийдуть на сцену в якості драматичних акторів. Ось... Сюрпризи відкрили не всі. Тож чекаємо на виставі.
Трагедія Гамлета – у необхідності відмовитися від власних духовних вимог і стати звичайним убивцею (А. Тарковський). А головним героєм нашої версії «Гамлета» є театр. Актори його мандрівної трупи – одночасно блазні й мудреці, які замислюються над найглибшими проблемами буття й, здається, знають щось, про що не здогадуються інші. Цього разу перед ними постало питання про відповідальність перед собою і перед суспільством, і вони намагаються вирішити його, приміряючи на себе личини персонажів безсмертної трагедії Шекспіра. І та сама дійсність постає в зовсім іншому світлі, коли дивишся на неї, наприклад, очима Гамлета й очима Гертруди.
Лірична драма І. Франка про кохання, де любов піднесена на найвищий п’єдестал. Про життя, що пройшло марно, про втрачене через егоїзм кохання, про надії, що не справдилися. Після глибоких і болісних переживань, у взаємостосунки закоханої пари приходить прощення. У виставі змальована жіноча доля в новітній інтерпретації. Головна героїня, Марія, дуже помилилася в своєму виборі, і це призвело до страшних моральних і фізичних страждань. Тому вона згадує своє перше кохання, хапається «за нього хоч у листі, як за рятівну соломинку». Герой уособлює боротьбу між байдужим, відстороненим «естетом» та «живою людиною» з почуттями та емоціями.
За п'єсою «Безталанна» Івана Карпенка-Карого. Тихе сімейне життя чи шалений вир пристрастей? Божевільне, руйнівне кохання чи спокій та мир у родині? Мудра, лагідна Софія чи дика й несамовита Варка? З ким бути? «У мене тепер дві душі, і обидві болять, ниють!» – каже зачарований, поневолений красою двох жінок та заблукалий у сутінках власної душі, Гнат. Що буває, коли серце рветься навпіл, Ви дізнаєтесь із найкращої української п'єси про кохання. Ця історія про те, як одна бездумна помилка може зруйнувати все життя, адже справжнє почуття трапляється лише раз.
Ми народилися на уламках імперії зла. Нам було 12-13 років, коли у совєцькому концтаборі загинув український поет- політв’язень В.Стус. Це було всього-на- всього в 1985 році. За рік вибухнув Чорнобиль. Це був очевидний кінець імперії. Коли ми були студентами, навчання не забирало аж так багато часу. В університетських курсах, наприклад літератури, було забагато прогалин. Професори ще не встигли прочитати ті книжки, що були заборонені роками, і щойно почали видаватися чи з’являтися в журналах. Тож читати книжки було цікавіше, ніж ходити на лекції.
У нас іще не було нічних клубів, MTV, комп’ютерів, інтернету та Google. У кінотеатрах розмістилися меблеві крамниці. Алкоголь, наркотики і навіть тютюн були важкодоступними. Наші батьки боролись за виживання, коли їм по декілька місяців не виплачували зарплати. Отже, нам особливо нічого іншого й не лишалося, крім книжок і нас самих. Так, у пошуках книжки, що вийшла на Заході, ми і потрапили до Харківського літературного музею. Крім потрібної книжки ми знайшли там архів: листи письменників, художників, театральних діячів початку ХХ століття, їхні книжки з автографами, їхні особисті речі, - все це просто було розкладено на підлозі у двох невеличких експозиційних залах. Серед експонатів був останній паспорт Леся Курбаса, з яким його арештували.
Ми дуже вдячні керівництву Харківського літературного музею за те, що нас не проганяли, а запросили до співпраці у створенні виставки до 100-річчя Миколи Хвильового. Нашу першу виставу «Шлях до загірної комуни» (за творами М.Хвильового) ми показали 13 ГРУДНЯ 1993 року. У день народження Миколи Хвильового. Ми грали її в музеї серед документів та особистих речей розстріляних українських письменників.
Лише через три роки після першої вистави (1996) з’явилася назва театру – «Арабески». Так називалася вистава, що увібрала в себе попередні експерименти – це справді були арабески – такий собі орнамент з наших несвідомих пошуків. Зрештою, ми зрозуміли, що з групи друзів ми перетворюємося на професійний театр. Осип Зінкевич, який організовував наше перше турне в США і Канаді, вимагав, щоб ми знайшли час на вигадування назви для театру - він не міг рекламувати театр без назви.