Подобається Theatre.love? Зробімо його кращим разом!
Theatre.love - це соціальний проєкт, що популяризує та розвиває театральне мистецтво України, роблячи театри ближчими до людей. Якщо тобі близька така ініціатива – ти маєш можливість підтримати Theatre.love фінансово і вплинути на його подальше майбутнє.
« Буна »
Це реальна історія однієї родини, де буна («бабуся» на буковинському діалекті) та її внучка, живуть під одним дахом, але живуть зовсім в різних світах. Це притча про прірву між поколіннями, які рухаються від крайнощів до крайнощів та не намагаються прислухатися одне до одного.
Буна виховує онуку так, як вважає за потрібне, часом її вчинки жорстокі і не виправдані. Молода дівчина вирішує виїхати за кордон, для того, що б почати нове життя. Але чи приживеться дерево на новому місці? Що таке національна самосвідомість, традиції та культура у сучасному світі?
Під час створення вистави, актори разом з режисером місяць жили в буковинському селі, в якому час ніби зупинився. Спостереження за місцевими мешканцями та поколінням, якому за дев'яносто, дослідження автентичних пісень, традицій та моделей взаємодії – команда і спробувала змалювати у своїй роботі. У виставі звучить жива музика та автентичні пісні різних регіонів країни.
Фото та анотації надано театром.
« Том на фермі »
« Механічний Апельсин »
« Однорукий »
Комедія
« Останній день людства »
Трагедія, фарс
« Нові шрами »
Документальна вистава
– Чому вирішили стати актором / актрисою?
Тому що це найкраща і найцікавіша професія в світі.
– Яку роль мрієте зіграти?
Їх багато.
– Чим любите займатися у вільний час?
8 років займалась професійно танцями, люблю гірськолижні види спорту та походи в гори.
Мати Івана – економіст, працює в банку, батько веде власну невелику справу. Закінчив гімназію та художню дитячу школу мистецтв у Бориславі.
У 2012 році вступив на факультет театрального мистецтва Київського державного університету театру, кіно і телебачення ім. Карпенка-Карого, майстерня Олега Шаварського
. Під час навчання був членом студради університету.
Іван Шаран у 2016 році був одни з кураторів театрального фестиваль «Румбарбар» у місті Бориславі.
З 2017 року, одразу після закінчення КНУТКіТ, Іван Шаран – актор Київського академічного театру «Золоті ворота».
12 липня 2018 року Іван Шаран увійшов до складу трупи Національного академічного драматичного театру імені Івана Франка. Також є актором Центру Сучасного Мистецтва «ДАХ».
У листопаді 2018 року був серед запрошених гостей VII-го кінофестивалю «Корона Карпат».
Іван Шаран був серед номінантів IV театральної премії «Дзеркало сцени» у номінації «Акторська харизма».
У 2019 році на 27-й церемонії вручення нагород премії «Київська пектораль» був номінантом у категорії «Найкраще виконання чоловічої ролі другого плану» за роль Юнія Брута у виставі «Коріолан».
– Чому вирішили стати актором / актрисою?
Ця професія-це невидиме, створювати те, чого не можна розгадати, що не можна пощупати і сказати яке воно, пояснити словами і мати єдину формулу
– Яку роль мрієте зіграти?
Мрію зіграти Офелію, Мавку, Грушеньку Свєтлову (Брати Карамазови), Женев‘єву Терговен (Чорний Обеліск). І чоловіка (доки ніхто не бачив мене в такому амлуа)
– Чим любите займатися у вільний час?
Страшенно люблю готувати і приймати гостей (певно тому передивляться «Джулі і Джулія» по десять разів на рік. Багато читаю, вночі, зранку, в метро, в перервах між репетиціями, на морі, в дорозі...
– Можливо, ви займаєтеся громадською діяльністю, розкажіть
Проводжу майстер класи для дітей, заняття з акторської майстерності і сценічної мови.
– А тут ви можете написати те, що ми не спитали, але ви дуже хочете сказати.
В театрі, якщо професією займатися серйозно важко лишитися собою і бути чесним!
Легендами овіяна історія Національного академічного драматичного театру ім. Івана Франка, який з 1926 року оселився за цією адресою. Непростими, проте сповненими мистецьких шукань були роки становлення колективу, що розпочав свою діяльність 1920 року у Вінниці. Очолив його видатний український режисер, театральний діяч, актор Гнат Петрович Юра, який керував ним з 1920 по 1964 рр. Завдяки його енергії рік за роком створювалась Академія сценічного мистецтва. Зараз головним художником театру є учень Лідера, Андрій Александрович-Дочевський.
З перших сезонів Національний театр Франка був лабораторією української п’єси. Більшість класиків української драматургії ХІХ–ХХ століть отримали першопрочитання своїх творів на сцені театру Франка. В кожного театру є п’єса, яка багато років служить візитною карткою, своєрідним брендом театру. Для Національного театру імені Івана Франка такою п’єсою є "Украдене щастя" патрона театру – Івана Франка.
З 1978 по 2001 рр. театр очолював Сергій Володимирович Данченко. Йому належить розробка моделі поняття «національний театр». За двадцять три роки керування Сергій Данченко вивів український театр на європейський рівень, примусив говорити про нього в контексті світового, виховав не одне покоління акторів.
З 2001 по 2012 роки театр очолював Митець, неординарна творча особистість, актор безмежного діапазону Богдан Ступка. Прагнучи розширити художню палітру, він запрошував на постановки режисерів із діаметрально-протилежними творчими засадами, театральними школами. З театром співпрацювали режисери з Росії, Польщі, Грузії, Канади. Відкрилася експериментальна сцена – Театр у фойє, яка репрезентувала творчі пошуки молодих режисерів, акторів, сценографів, драматургів. Навесні 2012 року з ініціативи Богдана Ступки з нагоди 75-річчя від дня народження видатного Майстра режисери Сергія Володимировича Данченка при театрі відкрилася Камерна сцена, яка названа на честь Митця.
У 2012-2017 роках колектив очолював Народний артист України, відомий режисер Станіслав Мойсеєв. З його постановками знайомі глядачі численних міст України та за її межами. Він працював в містах Сумах та Ужгороді. 15 років, керував Київським академічним Молодим театром.
З 2018 року генеральним директором-художнім керівником є Михайло Захаревич, який працював на посаді директора з 1992 року. З 2017 року головний режисер театру Дмитро Богомазов.
« Буна »
