Подобається Theatre.love? Зробімо його кращим разом!
Theatre.love - це соціальний проєкт, що популяризує та розвиває театральне мистецтво України, роблячи театри ближчими до людей. Якщо тобі близька така ініціатива – ти маєш можливість підтримати Theatre.love фінансово і вплинути на його подальше майбутнє.
« Бояриня »
Дія п'єси відбувається в 18 столітті в часи Руїни. П'єса складається із двох частин: місцем дії першої є Лівобережна Україна, а місцем дії другої є Москва. До оригінальних елементів п'єси також доданий і сучасний елемент — гопники, які мають продемонструвати негативний вплив сучасної Росії на українців а також зв'язати події п'єси із сьогоденням. Окрім безпосередньої участі в виставі, гопники проводять інтерактив з глядачами до і після вистав.
Вистава-містерія «Великий льох» – для тих, хто знайшов себе в Революції Гідності і намагається донести знайдені істини іншим. Для тих, хто ще шукає мудрого слова. Театр «Перетворення» особливо чекає на молодь – школярів і студентів. Поема Тараса Шевченка «Великий льох» є гострою сатирою на полiтику царської Росiї, викриттям злочинів, скоєних російським самодержавствомпроти України. Поет засуджує зажерливість і здирство царських чиновників, зневажає українських лжепатріотів за їхню бездіяльність у справі духовного виховання нації, за зростання скаліченого покоління, байдужого до свого історичного минулого і майбутнього нації, яке не має власної гідності, пригинається і виправдовується перед московськими панами. «Великий льох» – це протест поета проти соцiального i нацiонального гнiту народу. Шевченко закликає не миритися з поневолювачами і катами навіть в дрібницях та знищити всю машину поневолення. Епілог поеми, у якому втілена основна ідея, сповнений віри у відродження української нації, духовні скарби якої заховані у «великому льосі» й недосяжні для будь-яких ворогів-поневолювачів. «…Встане Україна І розвіє тьму неволі, Світ правди засвітить, І помоляться на волі Невольничі діти!..» − Тарас Шевченко, «Стоїть в селі Суботові» (епілог «Великого льоху»)
Лобов Андріївна Раневська, разом зі своєю донькою, після кількох років проживання у Франції повертається в свій маєток. Грошей після перебування за кордоном не лишилося. Маєток, з квітучим вишневим садом, виставлений на продаж за борги, а місцевий купець Лопахін пропонує зрубати його та віддати землі під забудову. Такі розмови жахають мешканців маєтку і вони намагаються уникнути торгів. Та чи варто триматися за те, що вже не приносить користі, не плодоносить? Чи варто опиратися на минуле?
Роман «Ідіот» є одним з надзвичайно складних, непересічних за авторськими ідеями та граничною відвертістю їх художнього втілення серед творів світової класики. За висловом письменника, «головна думка роману – змалювати позитивно прекрасну людину. Складніше цього немає в світі нічого і особливо – зараз». Достоєвський ніби досліджує, що відбуватиметься з людиною, яка наділена абсолютними чеснотами, якщо вона потрапить у сучасне суспільство, яким чином складуться її стосунки з оточуючими і який вплив вона матиме на них, а вони на неї? Як кожен з романів Ф. М. Достоєвського, «Ідіот» насичений численними персонажами, кожен з яких володіє певними таємницями, вони також є визнаними майстрами інтриг, карколомних, неочікуваних душевних сповідей. Практично будь-хто з персонажів міг би стати героєм окремого роману чи повісті. Більшість з них знаходяться у стані хворобливого пошуку себе, ідеалу, сенсу буття і існують на межі життя, боротьби із Гординею, Пристрастями та готові до Самозречення в ім'я ближнього. Як і в романі, центральною фігурою постановки є образ князя Мишкіна та історія, що сталася із ним після того, як він повернувся в Санкт-Петербург через 4 роки після лікування у Швейцарії. З першої хвилини Мишкін потрапляє у вир неймовірних подій, що стрімко затягують, наперекір бажанню, перетворюючи його на співучасника. Неординарність Мишкіна, правдолюбство, безпосередність, дитяче світосприйняття, сповнене добрих намірів, розпалюють, провокують шаленство в кожного з оточуючих і мчать у прірву катастрофи. Зустріч з Рогожиним, родинами генерала Єпанчина та Іволгіна, жертовне хворобливе захоплення? Любов? До Настасії Пилипівни, що породжує певною мірою по дитячому фанатичне бажання її порятунку, свята віра у добро, людину штовхає героя палко доводити всім і кожному, що ненависть, заздрість, користолюбство, безчестя руйнують не лише душу кожного, але й спроможні розчавити світ як такий. І в цьому запалі він втрачає відчуття реальності… Роман «Ідіот» написаний Ф. М. Достоєвським у 1868-1869 роках, але й сьогодні він заворожує глибиною психологічної відвертості, художньою довершеністю та майстерністю геніального літератора. «Моє велике бажання – бути людиною. Багато зустрічаємо осіб, але мало серед них людей, – людей у повному значенні цього слова. Дуже важко визначити, що це таке, але можна сказати, що людина – це особа, яка, якщо не під кожним, то під багатьма оглядами, справляє на нас враження. Зустрівшись із такою людиною, ви відходите від неї кращим…» – Блаженніший Любомир Гузар. Фото та анотації надано театром.
Ця людина не потребує особливого представлення: Еркюль Савиньен Сірано де Бержерак. Він був відомий в XVII cт., в якому жив і творив, і ще більше з кінця XIX ст., коли в 1897 році Едмон Ростан написав п'єсу про свого співвітчизника і колегу. З тих пір п'єсу поставили неймовірну кількість разів на всіх підмостках світу, зняли божевільну кількість екранізацій, всі кращі актори всіх народів світу прагнули зіграти цього не привабливого зовні, але дуже розумного, талановитого, душевного, глибокого за своєю суттю Героя. Загалом, тепер дуже коротко: Петро Миронов і його Сірано де Бержерак! Тільки для театральних гурманів!
Невеличке курортне містечко в південній Норвегії спіткала надзвичайна подія: лікувальна вода, завдяки якій функціонує курорт, виявляється зараженою бактеріями і не придатною до вживання. Це відкриття належить курортному лікарю Стокманну, який має намір поділитися своїм дослідженням із правлінням курорту та громадськістю, аби спільними зусиллями виправити ситуацію. Але міська влада не в захваті від його сміливих прогресивних ідей, спрямованих на благо суспільства, і, маніпулюючи суспільною свідомістю, схиляє «згуртовану більшість» міських обивателів на свій бік. «Більшість ніколи не буває правою!», – кидає сміливий виклик лікар Стокманн. Події, що відбулися понад сто років тому, в позаминулому столітті, не втрачають своєї актуальності і в наш час.
Всі знають відомий вислів "Без минулого немає майбутнього". Всі знають, та чому ж не всі користуються порадою? А для України та українців небажання пам'ятати власну історію виявляється фатальним от уже не одне століття. Нагадати нам про історію та наголосити на важливості вибору кожної людини взялися Леся Українка та Чесний театр у виставі "Бояриня", за однойменною поемою письменниці. Я не знаю категорії людей, якій би я не рекомендувала відвідування "Боярині". По-перше, через гостру актуальність питань, освітлених у виставі. Ви чітко побачите як крок за кроком втрачається воля: спочатку ви одягаєте іноземний одяг та говорите іншою мовою, потім підкорюєтеся чужим традиціям, а потім доводиться відмовитися від батьків та рідних, від незалежності. А що ж далі? Подальше майбутнє таких зневолених людей може відрізнятися. Припускаю, що мало людей від туги за волею та рідним краєм йдуть з життя, як головна героїня Оксана. Більшість "еволюціонують" так, щоб порожнеча від втраченої волі не причиняла жодних страждань. "Що роблять гопніки та чікса в класичній виставі?" - запитаєте ви. Вони, як і Оксана, були позбавлені можливості відстоювати самостійність батьківщини, а може і взагалі не отримали при народженні любові до рідного краю. Вони не вміють відстоювати незалежність та гідність, бо навіщо відстоювати те, чого немає? По-друге, ви будете захоплені грою акторів. І не тільки під час вистави, коли серце просто розривається від співпереживання любові Оксани. Спочатку ніжної, юної та щирої любові до Степана, а потім такої тужливої та гіркої любові до "втихомириної" батьківщини. Але персонажі вас підстерігатимуть до того, як пролунає третій дзвіночок. Бо на порозі театру ви отримаєте шанс поспілкуватися з парою ""харизматичних юнаків"" та ""милою паняночкою"", які навчать вас сидіти навпочіпки, розмовляти по телефону, пити пиво та лузати насіння в театрі. І хто знає, чи шокує вас це спілкування, чи надихне, або ж ви навіть зустрінете однодумця. Так чи інакше, байдужими ви не залишитеся. Та, по-третє, якщо після прочитаного вище ви досі не купили квиточки на "Бояриню", та продовжуєте втрачати шанс побачити відточену роботу світла, звуку, вдалого використання деталей в реквізиті та загального відчуття любові Чесного театру до своєї справи - задайте собі питання: "Яким я бачу моє майбутнє через 5 років?". І якщо не можете дати чіткої відповіді, або відповідь вас не тішить - зверніться за мотивацією до Чесного театру. Вони не дадуть вашим душам заржавіти!
Після вистави «Бояриня», мені захотілось почитати твір, про який я взагалі не чула. Я думала режисер сі сценаристом осучаснили твір, настільки він близький до сьогодення. Але ні. Це таки все написала Леся Українка. Познайомившись з історією написання та поемою, я зрозуміла чому він такий актуальний. Історія про українську дівчинку, доньку знатного козака зі старшин, яка після одруження переїздить до Москви. Але ніякі гроші, ніяке високе становище при дворі, ні кохання милого серцю чоловіка не можуть побороти невимовну тугу за Україною. Сама вистава надихає на роздуми, аналіз помилок в історії України . Актори грали чудово. Особливо сподобалась гра Ганни Сухомлин (Оксана), Владислава Лисака (Степан) та Наталки Кобізької (мати Степана). Вони не грали, вони жили на сцені. Дуже не сподобались «вкраплини» сучасності, коли при зміні місця дії, на сцену виходили гопники: два парубки та дівчина. Їх вульгарність, безтактність, розбещеність на фоні ніжної драми, викликає обурення та запитання: «Що цим хотів показати режисер? Це те за чим сумувала Оксана? Це те чого виборола Україна? Ні! Заради ТАКОГО теперішнього, не треба було проливати кров». Дуже сумно.
Якщо у мене запитають про що вистава Чесного Театру "Бояриня" то моя відповідь - про любов. Саме цим почуттям у різних його проявах пронизано дійових осіб. Це і любов до коханої людини, до сім'ї і, сильнішої ніж всі інші, любов до рідного краю. Надзвичайно красива, мотивуюча, повчальна вистава Чесного Театру за однойменною п'єсою Лесі України - те що потрібно для кожного українця, не залежно від віку, статі чи соціального становища. Вихор емоцій полонить вас від початку вистави та не втихає до її завершення. Відчувається не тільки акторська майстерність (яку, до речі, слід визнати неперевершеною), а і любов до своєї справи кожного з учасників Чесного Театру. Окрім цього варто відзнатичи злагодженість світла та звуку під час вистави, адже саме ці фактори додали проникливості кожному слову та дії на сцені. Не менш важливими є декорації, які виконували роль не тільки меблів, а і деталей-символів, завдяки яким глядачі могли зрозуміти те, що не опишеш словами. Наболілу тему розкрито у виставі додатковими дійовими особами, про яких навіть не підозрювала Леся Українка - гопниками. Талановиті актори в образах гопників зустрічають відвідувачів на вході до театру та на власному прикладі демонструють ті негативні риси, які притаманні багатьом з нас, змушуючи переглянути власну поведінку і цінності. Адже на шляху боротьби за незалежніть та щасливе майбутнє Україні необхідно побороти не тільки зовнішніх ворогів, а що важливіше - внутрішніх, які оточують нас щодня та зводять нанівець всі реформи чи модернізації. Тож рекомендую всім відвідати виставу Чесного Театру "Бояриня", а колективу театру бажаю творчих успіхів та наснаги. З нетерпінням чекатиму нові вистави!
Даний театр відвідую не вперше. Але гра акторів не перестає мене дивувати. Зіграно на високому рівні. Акторська гра була настільки реальною, що всі емоції, які були на сцені, були пережиті мною. Моментами навіть хотілося заплакати, бо настільки була розчулена. Були прості декорації, але в цьому щось було душевне й тепле. Костюми акторів були дуже гарними-українськими... Вцілому, я знову залишилася приємно вираженою... Сподіваюсь, що незабаром потраплю на нову виставу даного театру.)
Народилася 7 серпня 1991 року в селі Рашівка, Гадяцького району Полтавської області. Закінчила Київський національний університет культури і мистецтв у 2014 році, акторський курс Нінель Антонівни Биченко.
З 2015 року Наталка Кобізька грає у виставах театрального колективу «Чесний театр» (режисерка — Катерина Чепура), а з 2016 року — в українському незалежному театрі «Дикий Театр». У виставі «Афродизіак» режисера Максима Голенко з 2016 року виконує роль Аврори. Зніматися в кіно почала ще в студентські роки. Перша роль — Ганна Сомко у фільмі «Гетьман», що вийшов в широкий прокат в 2015 році. В 2017 році знялась в ролі Данусі у фільмі режисера Альони Дем'яненко «Гуцулка Ксенія».
грають декілька акторів
ЧЕсний театр – київський незалежний театр, що існує на кількох загальних принципах: українська мова, камерність, інтерактив із глядачем, соціальна значимість для українського простору.
Сам театр описує себе так: «Чесний театр – це театральна співдружність тих, хто прагне змінити світ. Без перебільшень і пафосу. Матеріал, який підбираємо для роботи обов'язково містить у собі питання, які є вкрай конфліктними для суспільства. Ми обираємо подібні теми саме для того, аби розв'язати проблеми, осмислити їх, і жити далі з новим поглядом на власний всесвіт. Чесний театр засновано на принципах поваги до самих себе, до своїх колег, і до землі, на якій ми живемо, і на якій творимо. Наш колектив є цілком відкритим для сторонніх поглядів, будь-хто може відвідати будь-яку репетицію, по завершенню поставити будь-які запитання чи висловити зауваження. Репетиції наших вистав відбуваються як в театральних залах, так і на міських площах, в парках та кав'ярнях. Ми експериментуємо і проводимо досліди, закликаючи публіку взяти в них участь».
Майбутній творчий склад Чесного театру зібрався для реалізації постановки драми «Між двох сил» за п'єсою Володимира Винниченка. Переважна більшість акторів, включно із режисеркою Катериною Чепурою, були одногрупниками, які навчалися в КНУКіМ на курсі викладачки Нінель Биченко. Перший показ цієї вистави відбувся в КНУКіМ, оскільки це була дипломна робота режисерки Катерини Чепури. Після цього виставу почали ставити на інших неуніверситетських майданчиках, зокрема у Київському будинку актора. Саме на цій постановці зародився майбутній колектив Чесного театру.
« Бояриня »
