Заслужена артистка України
Закінчила Київський державний інститут театрального мистецтва ім.Карпенка-Карого
Працює в театрі "Колесо" з 1988 року

– Ви корінна киянка, звідки у Вас таке нетипове прізвище – Надірадзе?
– Це прізвище мого батька Вахтанга Івановича, чистокровного грузина. Він відома людина, балетмейстер, народний артист Радянського Союзу, працював під псевдонімом Вронський, яким користувався офіційно (йому спеціальну книжечку видали). Я ж колись наївно вирішила: досягну великих успіхів, візьму псевдонім батька. Причому, не заради форсу, мене з дитинства, у школі і в інституті всі знали як Наташу Вронську. І тільки потім, у самостійному житті я стала Надірадзе – за паспортом. Коли справді чогось досягла, вирішила: не відмовлюсь від свого прізвища. 

В театр “Колесо” прийшла на заміну Віри Щурівської, яка поїхала у Польщу до 
чоловіка, вона ж її і запропонувала, Ірина Яківна погодилась. Якщо в актриси є репетиція (плюс вистава), то більша частина дня проходить в театрі. Якщо немає репетиції, то Наталія працює режисером, редактором і актрисою на озвучуванні фільмів, тобто виходить на восьму годину ранку на роботу (“Так треба продакшн”) і повертається о десятій вечора, перерви п'ятихвилинні, бо треба багато встигнути.
Заслужена артистка України Наталя Надірадзе вміє бути дуже різною: пристрасно-загадковою міс Гідденс у виставі “Terra incognita” (Г.Джеймс), жінкою-фельдфебелем з кінськими” замашками в “Генералах у спідницях” (Ж.Ануй), моралістично-надломленою Ніною в спектаклі "Ліка” (А.Зурабов). А які колоритні, несхожі народні образи – Параска (У Києві, на Подолі...” М.Янчука), Солоха (“Вечорниці” Н.Жилянської, І.Кліщевської), Ціпа Львівна (“Шантрапа” П.Саксаганського). 

До чарівного світу театру він долучився ще в дитинстві, завдяки матері, вчительці української мови та літератури, котра водила сина по всім театрам і культурним заходам столиці. Вона прагнула, щоб Станіслав виріс освіченою людиною, тому записувала до численних мистецьких гуртків і дуже хотіла, щоб у майбутньому став актором. Але у долі свої закони – Колокольникову довелося кілька разів безуспішно вступати до вищих театральних закладів Києва та Москви. З третьої спроби – став студентом Національного університету театру, кіно і телебачення імені Івана Карпенка-Карого (тоді ще інституту). Михайло Юрійович Резнікович, художній керівник курсу, спрямовував його вибір на ролі характерних комедійних персонажів, працював з ним над удосконаленням саме такого акторського амплуа. У студентському навчальному театрі Станіслав Колокольников зіграв Графа д’Альбафйоріта («Трактирниця» Карла Гольдоні), Фішела («Перш, ніж заспіває півень» Івана Буковчана) та Васеньку («Старший син» Олександра Вампілова).
Після закінчення інституту знову спіткали труднощі: жоден театр, до якого він прослуховувався, не потребував актора з такими зовнішніми даними. Довго довелося Станіславу Колокольникову шукати СВІЙ театр. Влаштувався керівником драматичних гуртків у київському Палаці будівельників, два роки поспіль працював актором Черкаського обласного музично-драматичного театру імені Тараса Шевченка. А ще грав у Київському експериментальному театрі-студії під орудою Володимира Пилипенка. Чотири роки працював у трупі Київського театру-студії «Драм-Антре». Саме в цій студії Колокольников познайомився з партнеркою по сцені – актрисою Ольгою Радчук, із котрою зіграв ще кілька ролей в інших столичних театрах.
Впродовж життя своїм недоліком Станіслав вважав надлишкову вагу. Саме це заважало йому долати упереджене ставлення режисерів. Актор страждав худнув і… знову набирав зайві кілограми.
Либонь з часом Колокольников заспокоївся, зрозумів, що саме ця вада і є його особливістю, головним акторським козирем – харизмою, привабливістю та комічністю. Тому боротьба закінчилася достойною перемогою – гармонією душі та тіла.
Після тривалих поневірянь і сумнівів доля таки посміхнулася Станіславу, «відкривши двері» невідомого на той час Київського театру «Колесо». Саме цей театр став йому рідним, тут він зміг реалізувати свій акторський талант. У виставі «Жінки Моцарта» Фелікса Міттерера Станіслав Колокольников грає чоловічу та жіночу ролі. Це жадібний, жорстокий антрепренер Шіканедер та сильна, самовпевнена жінка Цилі Вебер, турботлива матір, розкішна світська дама, граціозна «королева ночі». За останню роль Колокольников отримав дві премії – у номінації «за кращу жіночу роль» Незалежного інтерактивного містичного фестивалю «Німфа» (2007) та «за кращу чоловічу роль» Першого міжнародного театрального фестивалю «Подія» (2008). Актор став дипломантом фестивалів «Слов’янські зустрічі» (1994), «Театр без кордонів» (1995), «Чорне море» (2000), «Брянські зустрічі» (2003), «Перперикон» (2004), а також учасником зарубіжних мистецьких форумів у Франції, Болгарії, Албанії, Македонії, США, Росії, Білорусі й Туреччині. Водночас Станіслав встигав працювати в Київському драматичному театрі «Браво», а також у Київській майстерні театрального мистецтва «Сузір’я».

Завжди добре малювала і мріяла присвятити цьому своє життя, вступити в художній університет. Але у 10 класі почала грати в КВН, і в 11 остаточно вирішила вступати в театральний. Батьки-інженери були проти, а юна Оля не знала, де є театральний інститут, тому, побачивши рекламу КНУКіМ, вступила туди на театральну режисуру і лише через 2 роки дізналася про існування інституту Карпенка-Карого та поступила знову.
Працює в театрі “Колесо” з 2004 року.

Закінчила Київський національний університет театру, кіно і телебачення ім.Карпенка-Карого
Працює в театрі "Колесо" з 2008 року

Закінчила Київський національний університет театрального мистецтва ім.Карпенка-Карого
Працює в театрі "Колесо" з 2008 року

Закінчила Київський державний універститет театру, кіно і телебачення ім.І.К.Карпенка-Карого та Коледж естрадного та циркового мистецтва ім.Л.Утесова
В театрі працює з 2008 року
У 2008 році отримала Першу премію на Всеукраїнському конкурсі виконавців художнього слова ім. Лесі Українки. у м.Новоград-Волинський

Закінчив театральну студію Національного академічного драматичного театру ім.І.Франка
Працює в театрі "Колесо" з 1988 року

Олександр Васильович вважає: найзнаменнішим у його біографії є те, що рожева мрія хлопчика, який починав з мімічних сценок у піонертаборі «Орлятко» (Пуща-Водиця), здійснилася – він став професійним актором. Щоправда, відбулося це аж через тридцять років (у піонертаборі Бірюкову було сім-вісім літ, а членом колективу «Колесо» він став у 1988-му), після тривалих ходінь по інших професіях, зовсім не пов'язаних з театром.
Був звичайною радянською людиною – жовтеням, піонером і комсомольцем. В армії через поганий учинок не став комуністом (напередодні звільнення його викрив замполіт, навіть вжив дуже брутальне слово: мародерство. За те, що захотів демобілізуватися в новій шинелі. За два роки служби шинель втрачала вигляд, тому «діди» мінялися з молодими. Насправді скривджених не було, ми діяли за домовленістю, стосунки були лояльними, без перегинів, молоді казали: «Ми теж демобілізуємося в нових шинелях». Але замполіт виявився пильним). 
Часи перебування в студії пантоміми, керованої Миколою Козаковим, проходили для Олександра, наче в казці. Хіба він міг мріяти, що потрапить до Панєвежису (Литва), знаменитого драматичного театру під керівництвом Юозаса Мільтініса, побачить вистави цього приголомшливого режисера за участю Донатаса Баніоніса та буде присутнім на заняттях студійців цього театру? А близьке знайомство в Каунасі з Модрисом Теннісоном та його неймовірним театром пантоміми! І що вже казати про дивовижну Прибалтику (так тоді називали усі прибалтійські республіки), відвідини якої прирівнювалися до перебування за кордоном. 
Після двох років навчання в студії пантоміми (до речі, платної – 20 карбованців щомісяця) його забрали до армії. Завдяки тому, що добре грав на гітарі, служив у духовому оркестрі. Спочатку освоїв великий барабан, потім перевели на тарілки. На конкурсі армійської самодіяльності військової частини вибороли друге місце, за що отримав відпустку додому.
Після демобілізації випадково зустрівся (1974) з Володимиром Купових, який запропонував взяти участь у його самодіяльному театрі. Олександро чесно відмовився: «Не зможу, бо маю ваду – заїкаюсь. «Не беріть у голову»,– відповів Володимир Ілліч. І досвід драматичного актора допоміг цей недолік подужати.
Працював слюсарем-складальником, вантажником, креслярем. В управлінні цивільної авіації, в обчислювальному центрі – техніком. Закінчив Інститут народного господарства. Запросили до Інституту кібернетики, вісім років трудився програмістом. Переманили до Інституту ортопедії (завдяки заступництву керівника лабораторії). Це був, звісно, нонсенс: ну який старший науковий співробітник без медичної освіти... Паралельно працював мімом у відомому вар'єте на четвертому поверсі метростанції «Хрещатик». Там познайомився зі своєю другою дружиною Ольгою, танцівницею і хореографом.
Наближалися лихі дев'яності. Якось знайома Галина Хільченко сказала: «Сашко, організувався театр, потрібно попрацювати в дитячій виставі». Стали в пригоді здібності міма — зображував робота в стилі брейк (цей стиль тоді був дуже популярний). До речі, коли відпрацьовував новорічні казки, кинув курити. Перший дорослий спектакль новоспеченого театру відбувся в кафе на вулиці Фрунзе, 12. У ньому брав участь теж як брейкер. І раптом надходить пропозиція від режисера Ірини Кліщевської: «Олександре, а переходь-но до нас у театр». Від такого щастя Олександр не відмовився.

Найбільш відомий за дубляжем Роберта Дауні мол..
Хоча майбутній актор і мріяв з дитинства про театр, але нічого для цього не робив. Отож його близькі були здивовані, коли він сказав, що буде вступати до театрального училища. До того ж хлопець із міста Борисполя на Київщині вирішив підкорювати театральні навчальні заклади Росії. Спроби вступити до Ярославського та Свердловського театральних училищ не були результативними, однак вдалося вступити до театрального училища в Казані.
Роки навчання — це велика школа, що запам’яталася назавжди. Студенти грали на сцені професійного драматичного театру. А однією з перших для О. Лепенця стала роль 50-річного Майора у виставі «Дами і гусари». Після цього вже не відчував проблеми, аби зіграти людину, старшу за себе віком. Здобуті навички знадобилися і під час служби в армії, адже був конферансьє в одному з ансамблів пісні та танцю.
Після строкової служби в армії повернувся в Україну. Це був час перебудови, а в Києві створювалося багато театрів-студій, однак більшість із них не витримала випробування часом і дуже швидко чи то з фінансових, чи то творчих причин припинила своє існування. Проте Олегу поталанило. Адже театр-студія, в якому він успішно пройшов прослуховування, не лише витримав перевірку часом, а й став однією з провідних столичних сцен, що нині має назву «Київський академічний театр «Колесо».
Спочатку довелося грати у концерті для дорослих та театральній програмі для дітей. А вже наступного року відбулася прем’єра вистави «Триптих для двох», створеної художнім керівником театру Іриною Кліщевською за оповіданнями Семена Злотнікова. У цій постановці порушувалися такі непрості питання: чому самотні люди, яких випадково звела доля, не наважуються зробити перший крок? Яка роль кожного у стосунках між чоловіком та жінкою і чи існує взагалі щастя? Вистава полюбилася глядачам і вже двадцять п’ять років не сходить зі сцени. Цей спектакль звів Олега з молодою актрисою Галиною Зражевською. Через півроку вони одружилися, у них народився син, якого назвали Андрієм на честь Андріївського узвозу, на якому розташований театр «Колесо», що поєднав їхні долі. Зараз у репертуарі театру 10 вистав, в яких грає Олег Лепенець. І в кожній він створює самобутній образ, що надовго запам’ятовується. Це і Леон де Сен Пе у виставі за п’єсою Ж. Ануя «Генерали у спідницях», це і Чижик (П. Саксаганський «Шантрапа»), Староста («Вечорниці» — власна вистава театру за українською класикою), Оме (Я. Стельмах «Емма»), Большинцов (І. Тургенєв «Місяць на селі»), Краском (О. Юрьєв «Маріам»), Мсьє Пургон (Ж.-Б. Мольєр «Уявний хворий»). Усі ці герої далеко не ідеальні, проте кожен, навіть кілер-невдаха Ральф з вистави за п’єсою Ф. Вебера «Випадок у готелі «Дю Комерс», мимоволі викликає симпатію. Напевно тому, що актор образ кожного персонажа пропускає через власну душу і грає немов сам себе. І хоча виконавець більше полюбляє класичні постановки, із задоволенням він зіграв і Греміо у сучасній версії шекспірівської «Приборкання норовливої» (режисер н. а. України І. Кліщевська), переосмисленої австрійським драматургом Францобелем. «Для мене немає особливого значення, чи це головна роль, чи епізодична. Адже навіть зовсім маленька роль може мати велике змістове навантаження і бути однією з ключових у виставі», — розповів Олег. Хоча з кінематографом в актора не склалося, однак він активно працює у сфері дубляжу. В українських кінотеатрах голосом Лепенця говорять Роберт де Ніро, Дастін Гофман, Брюс Віліс, Мел Гіпсон. І помилково дехто думає, що дубляж — це легка справа. Часом доводиться навіть дихати в одному ритмі з голлівудськими артистами, разом із ними переживати все, що відбувається на екрані. І все ж головним для актора залишається театр, де він прагне ще виконати багато нових ролей. Особливо хотілося б зіграти у жанрі трагіфарсу, де контрастно протиставлено трагічне й комічне, — жанрі, який, на жаль, так мало представлений в українському театрі. Проте це поки що плани, а завтра — вистава у театрі «Колесо». А раз на сцені — Олег, то неодмінно буде й аншлаг.

Закінчив Київський державний інститут театрального мистецтва ім.Карпенка-Карого
Працює в театрі "Колесо" з 2002 року
Член Національної Спілки кінематографістів України та Спілки театральних діячів України.

Закінчила Київський державний інститут театрального мистецтва ім.Карпенка-Карого
В театрі "Колесо" працює з 1993 року
У 2008 році отримала Другу премію на Всеукраїнському конкурсі читців ім.І.Франка