Theatre.love - це соціальний проєкт, що популяризує та розвиває театральне мистецтво України, роблячи театри ближчими до людей. Якщо тобі близька така ініціатива – ти маєш можливість підтримати Theatre.love фінансово і вплинути на його подальше майбутнє.
Бозна якими шляхами двох жінок доля привела на звалище. Та облаштовує свій маленький світ і ховається в ньому за уявними стінами палацу з бельведером, Ся нишпорить у смітті, збираючи все, що може знадобитись для життя. Але раптова поява незнайомця, який приходить і падає без тями, призводить до конфлікту між жінками. У спробах дійти до згоди розкриваються їх долі і характери, біль та світогляди. Згодом з’ясовується ким є Той Самий, що прийшов до них...
Хто насправді явився двом занедбаним душам? Чи дійсно він є тим, ким назвався?
Гірка і смішна, дотепна і філософська п’єса Анатолія Дяченка спонукає до роздумів. Вона написана майже 30 років тому, але є актуальною і сьогодні.
Фото: Роман Костін
За сюжетом (частково абсурдним, частково трагічним) у житті двох мешканок сміттєзвалища раптово з'являється незнайомий чоловік, схожий на відому і поважну людину. Незвична ситуація розбурхує в обох жінок приховані і забуті мрії і бажання і вселяє надію на майбутнє. Фінал трохи передбачуваний за сюжетом (у мене не було шоку від несподіваного повороту подій), але дуже насичений емоційно. Лариса Руснак, як на мене, була аж надто емоційною - мене не полишало відчуття, що вона дуже старанно відіграє (саме відіграє) свої емоції. А от Катерина Степанкова повністю жила у своїй ролі - і це чіпляло надзвичайно, навіть попри її небагатослівність. Ахтем Сеітаблаєв - гнучкий і органічний, як завжди - тут ще й дуже цікаво проявився як майстер іронічної пародії. Настрій вистави - гіркий сміх. Післясмак - легкий смуток, надія і полегшення від того, що ти не перший і не єдиний з цим смутком, що ще є сили сміятися і над собою, і над власними негараздами - і почуватися від того сильнішим. Вистава відгукнеться і тим, хто пам'ятає "буремні 90-ті", і молодшим людям, який вже мають певний життєвий досвід. Спонукає згадати минуле і поглянути на сьогодення - з гумором і самоіронією. Цікавий інтер'єр театру. Не дуже люблю вільну посадку, але тут дійсно добре видно не лише з перших рядів.
Великолепная постановка с талантливыми актерами. Великолепные Ахтем Сейтаблаев, Лариса Руснак и Екатерина Степанкова. Такие разные. Интересно увидеть их вместе. Пьеса, написанная 30 лет назад, совсем не потеряла свою актуальность и сегодня. Сплелись в одном спектакле и Бельведер, и женские мечтания, и реальность жизни.
Было интересно, абсолютно не было скучно. Спектакль вызвал позитивные эмоции и оставил приятный осадок.Были смежные моменты, хорошо посмеялись. Истории про двух женщин живущих на свалке.Одна из них смотрит на мир реалистично другая живет с фантазиями. Было очень интересно наблюдать за актерами ,они смогли создать ощущение что зритель находится не в зрительном зале а в и мире пьесы. Это был замечательный спектакль во время которого я испытала широкий спектр эмоции,от радости до сопереживания.
Вперше вийшла на сцену Театру російської драми ім. Лесі Українки в п'ять років у виставі «Сподіватися» (реж. Ірина Молостова), де грала дев'ятирічну Ларису Косач, майбутню Лесю Українку.
З дитячих років знімалася в кіно, працювала на радіо, грала в театрі. Займається концертною діяльністю із читецькими програмами української поезії. Літературний редактор обох книг спогадів матері Ади Роговцевої «Мій Костя» (2006) та «Свидетельство о жизни» (2013).
З 1991 до 1993 року перебувала в Ізраїлі разом із чоловіком – художником Тарасом Ткаченком, де 1991 року народила сина Олексія.
У 1993 повернулась в Україну і вступила до театрального інституту ім.Карпенка-Карого.
У 1997 закінчила інститут театрального мистецтва. З 1998 року працювала актрисою у театрі Романа Віктюка (Росія, Москва).
1998-го вийшла заміж за актора Олексія Скляренка. У 2007 р. закінчила Вищі Курси Сценаристів і Режисерів у Москві (ВКСР).
З 2007 – театральний режисер-постановник.
2011-го народила сина Матвія.
З 2012 року припинила роботу в Москві і повернулась в Україну.
Скляренко Олексій Володимирович (н. 1973 року) – актор, хореограф та режисер.
1997 року закінчив КДІТМ імені І.К.Карпенка-Карого, майстерня Валентини Зимньої. Працював актором у Театрі Романа Віктюка (Москва, 1997 – 2012).
Брав участь у театральному проекті Алли Сігалової «Мрії кохання» (2001-2003), працював як режисер пластики та хореограф у виставах багатьох київських та московських театрів: Малого театру, Театру сатири, Театру Романа Віктюка, Театру драми і комедії на лівому березі Дніпра, «Сузір’я», Молодого театру, ТЮГу.
У березні 2013 року на сцені КНУ театру, кіно і телебачення ім. І.К.Карпенка-Карого поставив як режисер пластичну драму «Кураж» за п’єсою «Матінка Кураж та її діти» Бертольда Брехта.
Походить з відомої творчої династії. Дід, Володимир Скляренко, – режисер і педагог, працював з Лесем Курбасом у «Березолі»; бабуся, Надія Титаренко, – видатна актриса; батько, Володимир Скляренко, – режисер; мама, Олена Скляренко, – актриса Львівського ТЮГу; дядько, Володимир Денисенко, – педагог з класичного танцю.
У 2015 році закінчив Інститут екранних мистецтв ім. Івана Миколайчука (художній керівник н. а. України – Лев Сомов).
Працює помічником режисера Катерини Степанкової та народної аристки України Ади Роговцевої.
– Чому вирішили стати актором / актрисою?
Мрія дитинства
– Яку роль мрієте зіграти?
Біллі Міліган
– Чим любите займатися у вільний час?
Спорт , читати книги , самовдосконалення
– А тут ви можете написати те, що ми не спитали, але ви дуже хочете сказати.
Завжди переварює макарони
З 1983 року актриса Київського Національного українського театру імені Івана Франка.
Ведуча програми «Лото Забава» на каналі «1+1», активно займається озвучуванням і дубляжем зарубіжних фільмів, співпрацює з театром «Актор».
Знімається в кіно.
У 2009 році нагороджена срібною медаллю Національної Академії мистецтв України за значні наукові та творчі досягнення в галузі художньої культури, вагомий внесок у розвиток національного мистецтва.
У 2015 році Лариса Омелянівна удостоєна звання Народної артистки України.
Походить з родини депортованих кримських татар. Ще до початку акторської кар'єри збирався поступити на факультет фізичного виховання, однак провалив іспити; має перший розряд з баскетболу та звання «кандидат у майстри спорту» з дзюдо.
Після закінчення школи 1989-го з родиною переїхав до Криму, де 1992-го закінчив акторське відділення Кримського культурно-просвітницького училища, 1999-го – відділення режисури й драматургії Київського університету театру, кіно та телебачення.
Грав у спектаклях Державного кримськотатарського академічного музично-драматичного театру в Сімферополі, там само як режисер поставив театральні спектаклі «Моя любов Електра» (за п'єсою угорського драматурга Ласло Дюрко), «Лісову пісню» (за Лесею Українкою), «Браво, Амадео!» (за Пушкіним), а також свою дипломну роботу за мотивами «Бахчисарайського фонтану» (Пушкін), які йдуть донині. Працював на телеканалі «Про-ТБ».
2003 – дебютував у кінематографі, зігравши роль середнього брата Умая в українській драматичній стрічці Олеся Саніна «Мамай», і був другим режисером. Далі були епізодичні ролі у серіалах «Повернення Мухтара-2», «Московська сага», фільмі «Золоті хлопці», «Навіжена» і українському художньому фільмі Миколи Мащенка «Богдан Зиновій Хмельницький».
Як другий режисер працював над стрічкою «Татарський триптих» (режисер Олександр Муратов), де також виконав одну з головних ролей.
Театральний спектакль «Макбет», у якому Сеітаблаєв грав головну роль, брав участь у багатьох світових фестивалях, зокрема й Единбурзькому театральному фестивалі.
З 2005 працює в трупі Київського академічного театру драми і комедії на лівому березі Дніпра. 2009 року зіграв епізодичну роль Аркадія, сина головного героя, в мелодраматичній стрічці «Тяжіння» режисера Антона Азарова.
2007 року дебютував як режисер, першою роботою стала телевізійна стрічка «Квартет для двох». Того ж року створює комедію «Фабрика щастя». У 2011 році міні-серіал про радянську акторку Едіт Береш«Осінні квіти».
2011 року виходить його «Чемпіони з підворіття», котрий був визнаний кращим українським фільмом у 2012 році та нагороджений премією «Золотий Дюк» на 3-му Одеському міжнародному кінофестивалі. У тому ж році Сеітаблаєв випустив телевізійну мелодраму «Одного разу в Новий Рік» та «Темні води», де також зіграв одну з ролей.
У 2014 році виходить історична військова драма «Хайтарма». Ахтем присвятив картину важкому періоду історії свого рідного кримськотатарського народу. Сюжет фільму заснований на реальних подіях. Роль головного персонажа цього фільму, військового льотчика Амет-Хана Султана, виконав сам Ахтем Сеітаблаєв. Стрічка отримала Премію Національної спілки кінематографістів України у номінаціях «Найкращий фільм року» та «Найкращий ігровий фільм». Фільм «Хайтарма» отримав гран-прі на фестивалі «Корона Карпат» у Трускавці, став лауреатом російської премії «Ніка», був визнаний кращим фільмом, а Сеітаблаєв кращим режисером 2014 року на італійському фестивалі «Кімерія» в Термолі.
Київську академічну майстерню театрального мистецтва «Сузір'я» – перший в Україні ангажементний театр – було створено у 1988 році. З моменту заснування і до сьогодні театр очолює художній керівник Народний артист України Олексій Кужельний.
У виставах театру беруть участь найкращі актори столичних театрів – народні та заслужені артисти України, а також театральна молодь. Серед зірок українського театру, що протягом усіх театральних сезонів дарували прихильникам театрального мистецтва свій талант, відомі майстри сцени Надія Батуріна, Лариса Кадочнікова, Лариса Кадирова, Людмила Лимар, Раїса Недашківська, Степан Олексенко, Ада Роговцева, Богдан Ступка, Микола Рушковський.
До постановок вистав залучаються, як досить відомі, так і молоді режисери. В репертуарі театру класичні та сучасні постановки, що йдуть російською та українською мовами.
Вистави демонструються одночасно на двох сценічних майданчиках: на основній «великій» сцені, що розрахована на 80 місць та на мікросцені – 25 місць.