« Батько »

Ви коли небудь бачили тарганів? Що ви про них думаєте? Чи ви взагалі про них думаєте? Таргани надзвичайно цікаві створіння, хоч більшість їх не любить і зневажає. Вони живуть пліч-о-пліч з людиною ось уже тисячі років. Ми бачимо їх на наших кухнях, у під’їздах, на смітниках, в найбідніших будинках і в квартирах міліонерів. Таргани особливо люблять жити у наших головах, адже там тепло, сухо і завжди є чим підживитися. Ми робимо все, щоб позбутися від них, та вони лиш переходять з одного місця на інше, а інколи з однієї країни в іншу і продовжують жити. Продовжують ходити з нами одними вулицями, їсти нашу їжу, продовжують викликати відразу і роздратування. А чи можна з тарганами порівняти людей? Чи можна сказати, що емігранти як таргани? Чи митці як таргани? Забагато питань. Отже ніч, Мангеттен, бідна квартира, двоє емігрантів, які не сплять уже здається цілу вічність і таргани. Чи може там лишились вже тільки таргани? У виставі присутні сцени паління!

Це постановка за п'єсою класика сучасної ізраїльської драматургії Ханоха Левіна. Історія Крума – головного героя п'єси, що вирішена в жанрі трагікомедії, це історія не одного покоління кінця ХХ – початку ХХІ століття. Вічний конфлікт героя і життя.  Пошуки себе, свого призначення і в той же час неймовірна аморфність існування, вічні очікування, що хтось за тебе вирішить проблему, зламає інерцію, набридлу сіру сталість буття, яка засмоктує людину у свою запрограмовану рутинність. Хтось виведе тебе врешті-решт із такої звичної нудної, проте в той же час звабливої зони комфорту. Інстинктивно, ці наївні, інфантильні мрійники, відчуваючи одноманітність буденності, намагаються в будь-який, навіть нестандартний спосіб прикрасити, як їм здається, своє спотворене життя, проте все одно продовжують плисти за течією, навіть не здогадуючись, що життя прожите намарно. Автори вистави на чолі із режисером-постановником Давидом Петросяном сміливо використовують яскраво театральні засоби художньої виразності, які в свою чергу сприяють поліфонічності й вишуканої образності вистави. Фото та анотації надано театром.

Це вистава про ненависть. Саме так, ви вірно прочитали. Вона про традицію ненависті. Що це за дивне поняття і невже воно потрібне світові? Ми повинні визначити для себе, до яких пір ми можемо бути бездіяльними, і що має стати мотивом для виходу з пасивного стану. А що як цим поштовхом може бути лише ненависть до якогось умовного ворога, заради знищення якого, громада збереться докупи і житиме цим деструктивним почуттям, плекатиме цю жахливу ціль? Ми відтворимо для вас казкову історію про сумну і похмуру державу, де тільки мухи мають клопоти. Проте в один прекрасний момент виявляється, що в цьому місці оселився... дракон. І дарма, що він має тонку вразливу душу – дракона треба вбити. Невже суспільство може бути таким жорстоким? Дізнайтеся, що буде далі – чи переможуть справедливість та людяність.

Закинута балканська церква на перетині шляхів давніх і не дуже завойовників раптом стає перехрестям різних культур. Знайдена тут унікальна середньовічна фреска з’являється на сцені як яблуко розбрату, перетворюючись далі і на заложницю, і на жертву. Майже детективна історія затягує глядача у міцний клубок гострих тем сучасності - розбрат, тероризм, біженці.З недавнього часу усе це дуже знайоме і українцям. Тож, на питання, які підіймає вистава, рано чи пізно доведеться відповідати і нам. Що ми хочемо будувати – нову Вавілонську вежу чи мости та шляхи до порозуміння? Оберемо ізоляцію чи приймемо дар П’ятидесятниці – мовулюдяності? Автор тексту – видатнийбританський драматург Девід Едгар, знаний світовій аудиторії як сценарист історичної костюмованої кінодрами «Леді Джейн» із ХеленоюБонем Картер у головній ролі. Його п’єса «Pentecost»/«П’ятидесятниця» здобула звання «Кращої п’єси року» у Великій Британії 1994 року.Менторкапроєкту від Британської Ради – німецько-британська режисеркаКеролайнСтайнбайс. Режисер Лариса Діденко: «Багато в чому п’єса перегукується із українськими реаліями. Наприклад, тим, що, змінивши назви вулиць, ми не можемо «…стерти минуле, наче косметику». Або питанням про те, що з цим минулим робити, адже цілком можливо «… до влади мають прийти варвари…, які руйнують, тому що не знають…»". Вистава «Pentecost» стала переможницею конкурсу британської драми TakingtheStage 2018.

За концепцією роману «За дверима» Ельфрі де Єлінек. Закінчившись на полі битви, війни продовжуються у наших головах. Вистава розповідає історію трьох родин, які проживають в умовному повоєнному європейському місті. Батьки та діти зі своїми конфліктами – це суспільство, травмоване війною та подальшими проблемами. Пережите насильство нікуди не поділося — воно розчинилося в просторі, проникло за зачинені двері квартир, у щоденну поведінку.Авторки вистави розглядають криваві війни двадцятого століття як вірус, який може й далі дрімати в кожному з нас, далі інфікуючи суспільство та створюючи потребу у насильстві.У постановці використовується нелінійна драматична структура. Вона складається із акторських етюдів, рефлексій та імпровізацій і співвідноситься із особистими контекстами учасників постановки. Драматична структура постановки є нелінійною. Вона складається із акторських етюдів, рефлексій та імпровізацій і співвідноситься із особистими контекстами учасників постановки. Авторки та автори вистави називають її посттравматичною драмою. Вона є новим досвідом залучення формату «нової драми».