Подобається Theatre.love? Зробімо його кращим разом!
Theatre.love - це соціальний проєкт, що популяризує та розвиває театральне мистецтво України, роблячи театри ближчими до людей. Якщо тобі близька така ініціатива – ти маєш можливість підтримати Theatre.love фінансово і вплинути на його подальше майбутнє.
« Баба Пріся »
Жанр вистави «Баба Пріся» можна було б визначити як «сучасна українська народна трагікомедія». У драмі йдеться про сім’ю, що мешкає у Чорнобильській зоні відчуження. Головує у ній «дуже, дуже, дуже стара» баба Пріся — дещо інфернальна героїня, котра товаришує з русалками, під’їдає галюциногенні гриби і якось у війну зарізала дванадцятьох німців. З нею живуть онук і хвороблива донька, яку свого часу покинув чоловік.
Ви коли небудь бачили тарганів? Що ви про них думаєте? Чи ви взагалі про них думаєте? Таргани надзвичайно цікаві створіння, хоч більшість їх не любить і зневажає. Вони живуть пліч-о-пліч з людиною ось уже тисячі років. Ми бачимо їх на наших кухнях, у під’їздах, на смітниках, в найбідніших будинках і в квартирах міліонерів. Таргани особливо люблять жити у наших головах, адже там тепло, сухо і завжди є чим підживитися. Ми робимо все, щоб позбутися від них, та вони лиш переходять з одного місця на інше, а інколи з однієї країни в іншу і продовжують жити. Продовжують ходити з нами одними вулицями, їсти нашу їжу, продовжують викликати відразу і роздратування. А чи можна з тарганами порівняти людей? Чи можна сказати, що емігранти як таргани? Чи митці як таргани? Забагато питань. Отже ніч, Мангеттен, бідна квартира, двоє емігрантів, які не сплять уже здається цілу вічність і таргани. Чи може там лишились вже тільки таргани? У виставі присутні сцени паління!
Це постановка за п'єсою класика сучасної ізраїльської драматургії Ханоха Левіна. Історія Крума – головного героя п'єси, що вирішена в жанрі трагікомедії, це історія не одного покоління кінця ХХ – початку ХХІ століття. Вічний конфлікт героя і життя. Пошуки себе, свого призначення і в той же час неймовірна аморфність існування, вічні очікування, що хтось за тебе вирішить проблему, зламає інерцію, набридлу сіру сталість буття, яка засмоктує людину у свою запрограмовану рутинність. Хтось виведе тебе врешті-решт із такої звичної нудної, проте в той же час звабливої зони комфорту. Інстинктивно, ці наївні, інфантильні мрійники, відчуваючи одноманітність буденності, намагаються в будь-який, навіть нестандартний спосіб прикрасити, як їм здається, своє спотворене життя, проте все одно продовжують плисти за течією, навіть не здогадуючись, що життя прожите намарно. Автори вистави на чолі із режисером-постановником Давидом Петросяном сміливо використовують яскраво театральні засоби художньої виразності, які в свою чергу сприяють поліфонічності й вишуканої образності вистави. Фото та анотації надано театром.
Це вистава про ненависть. Саме так, ви вірно прочитали. Вона про традицію ненависті. Що це за дивне поняття і невже воно потрібне світові? Ми повинні визначити для себе, до яких пір ми можемо бути бездіяльними, і що має стати мотивом для виходу з пасивного стану. А що як цим поштовхом може бути лише ненависть до якогось умовного ворога, заради знищення якого, громада збереться докупи і житиме цим деструктивним почуттям, плекатиме цю жахливу ціль? Ми відтворимо для вас казкову історію про сумну і похмуру державу, де тільки мухи мають клопоти. Проте в один прекрасний момент виявляється, що в цьому місці оселився... дракон. І дарма, що він має тонку вразливу душу – дракона треба вбити. Невже суспільство може бути таким жорстоким? Дізнайтеся, що буде далі – чи переможуть справедливість та людяність.
Закинута балканська церква на перетині шляхів давніх і не дуже завойовників раптом стає перехрестям різних культур. Знайдена тут унікальна середньовічна фреска з’являється на сцені як яблуко розбрату, перетворюючись далі і на заложницю, і на жертву. Майже детективна історія затягує глядача у міцний клубок гострих тем сучасності - розбрат, тероризм, біженці.З недавнього часу усе це дуже знайоме і українцям. Тож, на питання, які підіймає вистава, рано чи пізно доведеться відповідати і нам. Що ми хочемо будувати – нову Вавілонську вежу чи мости та шляхи до порозуміння? Оберемо ізоляцію чи приймемо дар П’ятидесятниці – мовулюдяності? Автор тексту – видатнийбританський драматург Девід Едгар, знаний світовій аудиторії як сценарист історичної костюмованої кінодрами «Леді Джейн» із ХеленоюБонем Картер у головній ролі. Його п’єса «Pentecost»/«П’ятидесятниця» здобула звання «Кращої п’єси року» у Великій Британії 1994 року.Менторкапроєкту від Британської Ради – німецько-британська режисеркаКеролайнСтайнбайс. Режисер Лариса Діденко: «Багато в чому п’єса перегукується із українськими реаліями. Наприклад, тим, що, змінивши назви вулиць, ми не можемо «…стерти минуле, наче косметику». Або питанням про те, що з цим минулим робити, адже цілком можливо «… до влади мають прийти варвари…, які руйнують, тому що не знають…»". Вистава «Pentecost» стала переможницею конкурсу британської драми TakingtheStage 2018.
За концепцією роману «За дверима» Ельфрі де Єлінек. Закінчившись на полі битви, війни продовжуються у наших головах. Вистава розповідає історію трьох родин, які проживають в умовному повоєнному європейському місті. Батьки та діти зі своїми конфліктами – це суспільство, травмоване війною та подальшими проблемами. Пережите насильство нікуди не поділося — воно розчинилося в просторі, проникло за зачинені двері квартир, у щоденну поведінку.Авторки вистави розглядають криваві війни двадцятого століття як вірус, який може й далі дрімати в кожному з нас, далі інфікуючи суспільство та створюючи потребу у насильстві.У постановці використовується нелінійна драматична структура. Вона складається із акторських етюдів, рефлексій та імпровізацій і співвідноситься із особистими контекстами учасників постановки. Драматична структура постановки є нелінійною. Вона складається із акторських етюдів, рефлексій та імпровізацій і співвідноситься із особистими контекстами учасників постановки. Авторки та автори вистави називають її посттравматичною драмою. Вона є новим досвідом залучення формату «нової драми».
Відмова покидати свою зону комфорту спричиняє численні конфлікти з органами влади. Головна героїня це свого роду Жанна д'Арк пенсійного віку, яку водночас можна назвати й сірим кардиналом. Це вона все вирішує у сім'ї, у соціумі, в державі. Сам жанр трагікомедії впливає на зміну настроїв глядачів. Було смішно і водночас сумно.
Під час перегляду вистави відчувала змішані почуття, то сміх, то сум і співчуття до цієї дивної родини, яка живе в зоні відчуження. Емоції змінювалися, так як були смішні моменти, але назвати виставу веселою не можливо, оскільки в ній підняті такі проблеми як: нерівність у суспільстві, одвічна проблема добра і зла. Цікава вистава, яка весь час тримає в напружені. Герої вистави сім'я, яка проживає в зоні відчуження, тут розповідається про їх побут, їхні проблеми. Всі актори справжні, їм віриш, одним співчуваєш, проживаєш з ними їхнє життя, до інших відчуваєш ненависть. Вразив актор, який чудово ввійшов у жіночу роль. Під час вистави почуття змінювалися зі сміху на сум, страх, переживання і жаль за героїв цієї вистави. Порадила б відвідати усім хто цікавиться минулим нашого народу, проблемами добра і зла, нерівності у суспільстві.
Вистава про дивакувату бабу та її сім'ю, які живуть у зоні відчуження. Кожен герой відображення однієї з суспільних проблем: проблема матерів одиначок і неповноцінних дітей, продажність поліції, проблема добра і зла Загалом було нудно, але були смішні моменти. Після вистави залишився в змішаних почуттях.
Було інколи моторошно, інколи смішно, інколи сумно. Здебільшого було трішки лячно. Гучні звуки сирени, пострілів, світло створювали досить моторошну атмосферу. Інколи було смішно. Сюжет захопив, тож я дивилася виставу на одному подиху. Настрій під час та після вистави був трішки сумний. З'являлися актриси лише у нижній білизні та хутрі. Акторам вдалося переконати мене, передати емоції та атмосферу, яка закладена у п'єсі. Точно лише дорослим, повнолітнім людям, які знайомі з історією України, вибухом на Чорнобильській АЕС. Актори в кінці вистави сіли у зал до глядачів. Вистава сподобається людям, які люблять нестандартний, сучасний театр, яких не бентежать лайка на сцені та напівголі тіла акторів.
Така собі трагікомедія на кшталт класичних творів "Кайдашевої сім'ї" чи "Хіба ревуть воли як ясла повні". Люблю, коли життя пересічних українських сімей змальовується без прикрас і перебільшень, таке як воно є. Не лише щасливе і з піснями, а й часто до болі несправедливе й трагічне. Начебто й комедійна історія, але це лише поверхневе враження. Насправді - вистава, яка хвилює до глибини душі, бо піднімає ті одвічні проблеми "добра і зла", "влади й народу", "несправедливості й нерівності", "безкарності і правосуддя". А яким же колоритним персонажем постає баба Пріся. В одній 86-річній бабусі поєднано дитячу безпосередність й оптимізм , старечу дратівливість, а також відчайдушну хоробрість й відвагу, якою може похвалитись не жоден молодий і дужий чоловік. Ця сильна жінка, яка і у вогонь і у воду піде заради своїх близьких, заради справедливості й незалежності є лише прототипом сотні й тисячі таких самих жінок, які, на жаль, залишились невідомими й невизнаними героями, але це не применшує їхньої значимості. Кожен персонаж вистави відображає якусь проблему людства. Вовчик - проблему адаптації у сусіпільстві хворих дітей. Його мати - проблему сімей самотніх матерів . А поліцейський Вася - яскравий приклад корупції при владі. Гострих питань у цій історії багато, а відповіді на них кожен повинен віднайти для себе вже сам. Актори грали фантастично, без перебільшення. Їм віриш, співчуваєш та переживаєш за них. І актор, який грав Бабу Прісю дуже переконливо зіграв, навіть не очікувала, що чоловіку вдасться так вдало зіграти жінку. Вистава викликала неоднозначні емоції. Спочатку здавалось, що прийшла на комедію, було багато смішних моментів, але потім розумієш, наскільки глибокі проблеми піднімаються у виставі і настрій змінюється, як то кажуть :" і смішно і плакати хочеться". Та попри це вистава дуже сподобалась. Можна й посміятись й подумати "про глибоке". Я вважаю, що вистава була б цікавою для усіх, хто цікавиться нашою історією, автентикою та фольклором. Або тим, хто хоче поглянути на Чорнобильську катастрофу трішки з іншого ракурсу, з ракурсу зламаних людських життів.
Під час вистави зазвичай були моторошні відчуття, співпереживання героям. Також був подих, буди й комічні моменти, веселі. Найбільше сподобалось те, що головна героїня Баба Пріся постає у дуже незвичному образі: вона ні то мольфарка, ні то знахарка, відьма. Різношерстні перипетії сюжету відкривають для глядачів історію життя з одного боку звичайної, а з іншого дуже дивної родини. Актори виклались на всі сто, особливо актор, який виконував роль Баби Прісі. Кожен відповідав поставленій задачі, це було дуже щиро. Крута інтерпретація Радіо Свободи та дівчата на шафі, розкішні вокальні вставки.
Це дуже весела вистава, через яку протгнута дуже сумна лінія. Тому було все: і смішно, і страшно, і сумно. Історія сімї (бабця, донька, внук), які проживають у зоні відчудження. Бабця не покинула територію ще при евакуації. СІмя доньки поїхала, проте їх не прийняли у новому місці, тож вони повернулись, правда без чоловіка. Це історія про їхній побут, життя, і неприємність, яка все зупинила. Актор, який грав бабцю прісю, чудово перевтілився. Приміщення в хорошій локації, проте саме приміщення в радянському стані. Наразі відбуваєтсья ремонт, тож сподіваємось на краще.
Відчуття, як при перегляді голівудського триллеру: трохи страшно, трохи сумно, співпереживаєш одним героям, ненавдиш інших. Цікава й насичена вистава , що тримає в напрузі. Бабуся з донькою та внуком живуть в Чорнобильській зоні (відчуження). Яскраво змальовано їх побут та проблеми. Одного дня внука підстрілюють браконьєри, і баба Пріся вирішує мститись. Підіть, якщо у вас поганий настрій, і тоді: 1. Ваш настрій покращиться, або 2. Ваш настрій стане ще гіршим. Актори грали майстерно й переконливо, весь час співпереживаєш їм (любиш їх, переживаєш за них, сумуєш). Враження були, мов снігова лавина: стрімко й чим довше триває вистава - тим більший спектр різних емоцій і думок виникає. Високі сходи щоб потрапити в глядацьку залу - перешкода для людей, що не пересуваються самостійно.
Актор Львівського театру імені Леся Курбаса. Лауреат Національної премії імені Тараса Шевченка.
Закінчив Харківський інститут мистецтв імені Івана Котляревського. Після навчання працював актором в Харківському театрі імені Тараса Шевченка. Викладав психофізичні тренінги у Харківському інституті мистецтв імені Івана Котляревського та з 2005 року є викладачем на акторському курсі Львівського Національного університету імені Івана Франка. Лауреат обласної премії в галузі театрального мистецтва імені Бориса Романицького (2007).
З 1987-1990; 1991-1996 – актор Харківського академічного драматичного театру ім. Тараса Шевченка.
З 2019 року – актор Київського академічного театру драми та комедії на лівому березі Дніпра.
Актор Львівського академічного драматичного театру імені Лесі Українки, Львівського академічного театру естрадних мініатюр «І Люди, і Ляльки» та Незалежного театру «Gershom».
Народився 24 вересня 1994 року у місті Калуш, Івано-франківської області. В 2001 році пішов до ЗОШ №7 в м. Калуші, а згодом перевівся до Калуської ЗОШ № 10 і закінчив її в 2012 році. В садочку і молодших класах школи був здібний до читання і різних наук. Вже в старших класах бажання пізнавати науку відпало і Василь стає активним в мистецькому житті. Брав участь у різних концертах, найбільше активним був у КВК. Паралельно займався народними танцями. В 11 класі почав відвідувати міський аматорський театр, де зіграв одну виставу – «Бойків світ» Ігоря Липовського. По закінченню школи вступив у Львівський національний університет імені Івана Франка, спеціальність «Актор театру та кіно» (курс Олега Стефана). З 2016 року працює актором драми у Львівському академічному драматичному театрі імені Лесі Українки та з 2017 року актор Львівського академічного театру естрадних мініатюр «І Люди, і Ляльки».
Акторка Львівського академічного драматичного театру імені Лесі Українки, засновниця та учасниця гурту автентичного співу «YAGÓDY»,викладачка кафедри театрознавства та акторської майстерності ЛНУ імені Івана Франка, викладачка сценічної мови та автентичного співу у «Шкільному театрі» УКУ.
Народилася у с. Бабинці, Борщівського району (Тернопільська область). У 1997 році закінчила 9-й клас. З 1997 по 2001 рр. навчається у Педагогічному коледжі при Львівському національному університеті імені Івана Франка (музичне відділення), спеціальність — «Вчитель музики, музичний керівник у дитячих навчальних закладах». По закінченні коледжу, у 2001 році, відразу ж вступила до Львівського національного університету імені Івана Франка на філологічний факультет, кафедра театрознавства та акторської майстерності. Навчалася на курсі заслуженого діяча мистецтв України і художнього керівника Львівського академічного театру імені Леся Курбаса Володимира Кучинського. Здобуває диплом бакалавра за спеціальністю «Актриса драматичного театру та кіно».
Закінчивши навчання Зоряна Дибовська поїхала працювати у м. Донецьк. З серпня 2005 року починає працювати актрисою драми першої категорії у Донецькому національному музично-драматичному театрі. З 2010 по 2014 рр. була керівником самодіяльного колективу «Хрущі у борщі» (автентичний вокал) на базі «Театру пісні і танцю» Геннадія Дибовського, заслуженого діяча мистецтв України.
Влітку 2014 року у зв'язку з військовими діями Зоряна Дибовська повернулася у м. Львів. З жовтня 2015 року починає працювати актрисою у Львівському академічному драматичному театрі імені Лесі Українки. Паралельно з роботою в драматичному театрі актриса працює у Львівському академічному театрі естрадних мініатюр «І люди і ляльки» з 2016 по 2017 рік. З вересня 2015 року працює викладачем сценічної мови на кафедрі театрознавства та акторської майстерності, факультету культури і мистецтв, Львівського національного університету імені Івана Франка.
Актор, ведучий, автор сценаріїв та віршів до пісень, член Національної спілки театральних діячів України.
2009-2014 навчався у Львівському національному університеті імені Івана Франка, факультет культури і мистецтв, спеціальність актор театру та кіно.
З 2018 – актор, керівник монтувального цеху Львівського академічного драматичного театру імені Лесі Українки
2015-2018 – актор Київського академічного обласного музично-драматичного театру імені Панаса Саксаганського
2011-2015 – актор Львівського драматичного театру імені Лесі Українки
Акторка, вокалістка етно-гурту «Ягоди».
2017-2019 – Львівський національний університет імені Івана Франка, спеціальність сценічне мистецтво. Акторка драматичного театру та кіно (майстер курсу – з. д. м. України Кравчук О. А.). Магістрантка.
Цікавиться бальними танцями, співом, кіно.
Акторка Львівського академічного драматичного театру імені Лесі Українки, художниця, співачка, учасниця блюз-рок колективу «The Glass».
Оксана Цимбаліст народилася в селі Бабин, Рівненької області. Навчалася у Бабинській загальноосвітній школі. У 1997 році починає відвідувати Гощанську музичну школу по класу фортепіано, котру закінчує з червоним дипломом (2004). У школі бере активну участь у всіх творчих заходах: КВК, співочі концерти, танцювальні виступи.
У 2008 році, по закінченню школи, вступила у Луцьке училище культури і мистецтв на театральний факультет. Щороку брала участь у всеукраїнських конкурсах читців в Києві, Сумах, де отримувала грамоти з відзнакою про перше місце, а також гран-прі. З першого курсу навчання грала невеличкі ролі у Волинському музично-драматичному театрі імені Тараса Шевченка.
Після чотирьох років навчання в училищі, була прийнята на роботу у Волинський музично-драматичний театр імені Тараса Шевченка, де працювала чотири роки. Під час своєї акторської діяльності у Луцьку вступила до Рівненського державного гуманітарного університету, також на акторський факультет, для здобуття вищої освіти і закінчила його з червоним дипломом.
У 2013 році переїжджає до Львова. У цьому ж році влаштовується у Львівський академічний драматичний театр імені Лесі Українки. Знайомиться з новою трупою, музикантами. Створює власний музичний колектив під назвою «The Glass» та стає солісткою. У 2017 році потрапляє на шоу «Голос Країни» в команду Джамали.
грають декілька акторів
Театр Лесі – це простір. Сцена, рубка, фойє, кабінети, коридори, гримерки, галереї, цехи, балкони і кімнати з мітлами.
Театр Лесі – це люди, які наповнюють простір. Чоловіки і жінки. Без огляду на вік, національність, релігію чи сексуальну орієнтацію.
Театр Лесі – це питання, відповіді на які шукають ці люди. Актуальні і вічні, загальнолюдські і вузькопрофільні, персональні і злободенні, закриті і відкриті. Найважливіше – бажання їх ставити.
Цей театр пережив карколомні злети і падіння. Якщо лише перелічити всі його назви, то це займе цілий великий абзац. Ми не будемо цього робити зараз. Не тому, що хочемо їх забути. Для нас важливо їх пам’ятати. Для нас також очевидно, що ми – це тут і зараз. І саме ми зараз – Львівський академічний драматичний театр імені Лесі Українки. І кожне слово в цій довгій назві має значення для нас.
Львів. Важко переоцінити значення міста, яке об’єднало нас всіх. Покоління митців та інтелектуалів, які працювали і працюють тут сьогодні, витворили благодатне середовище, яке надихає та спонукає творити – чесно і відповідально.
Академія. Статус «академічного», який ми отримали у 2017 році, сприймаємо одночасно як відзнаку минулих здобутків, так і аванс майбутнім. Нам близьке визначення академії, як такого собі платонівського «оливкового гаю» – сприятливого, безпечного середовища для творчості; як простір, де без ворожості та осуду сприймають експерименти і, навіть, помилки, вітають дебютантів та переосмислюють/критикують класиків.
Драма. Серед усього різноманіття жанрів сучасного театру, наш акцент досі стоїть на драмі. Якщо точніше – на тексті. Для нас слова Шекспіра так само важливі і цікаві, як і твої міркування, чи думки, наприклад, шахтарів з Добропілля.
Леся Українка для нас – не бронзовий монумент. Без перебільшень, це абсолютно актуальна рольова модель для сучасних українок та українців. Її мистецька та інтелектуальна спадщина надихає нас “тримати спину рівно” та щоразу обирати позицію критичного погляду і дієвого потенціалу. Слова її сучасниці та товаришки Ольги Кобилянської – #бутисобіціллю – ми обираємо як довготермінове завдання, яке кожен і кожна з нас ставить перед собою.
Як це – «бути собі ціллю»? Для нас це означає бути надійними партнер(к)ами, бути відповідальними і чесними – перед собою і своїми колегами та колежанками. .
Бути собі ціллю – це означає прагнути більшого.
Ми переконані – якщо кожен і кожна із нас роззирнеться та пошукає в собі сили зробити трішки більше, ніж зазвичай – для своєї родини, справи, країни, – то світ зміниться.
Щодня ми мотивуємо себе зробити трошки більше, для того, щоб театр Лесі, який сьогодні об’єднав тебе і мене, ставав кращим. Ставав цікавішим, розумнішим, зручнішим, красивішим – а разом з ним і ми.
Театр – мистецтво колективне. В цьому його сила і слабкість водночас. Аби бути сильнішими, для нас принципово є формувати таку атмосферу в команді, де кожен і кожна має право заявити про свої прагнення та отримати можливість їх реалізації – не тільки як актОр, але і як Актор. Бо ми переконані, що театр не повинен обслуговувати чиїсь інтереси чи втамовувати амбіції лише одного авторитарного лідера. Для нас театр – це вільне мистецтво, яке творять вільні люди.
Нам хочеться говорити про сучасне і актуальне, про тут і зараз, про те, що буде викликати в тебе відчуття причетності. Бо в широкому розумінні, театр – це люди: ті, які промовляють і ті, які слухають, а між тим – те, як вони впливають одне на одного.
« Баба Пріся »
