« Азалія »
Невловимі нюанси, які нагадують аромат дивовижної квітки азалії. Французький шарм і гумор, істинність почуттів, закоханість і кохання. Ів Жаміак сучасний французький драматург, п'єси якого з успіхом грають у кращих театрах світу.
Було смішно та цікаво! Доволі дорослі чоловік та жінка закохались один в одного. У неї вдома зустрілися ще з одним чоловіком, якого коханий спочатку сприйняв за конкурента, але то був син. Коханий пропонував подорожі, красиве життя, але через деякий час його дружина (так-так, він виявився одруженим і зовсім не тим, за кого себе видавав) відкрила очі на правду. Врешті-решт кохання перемогло! Сюжет цікавий, багато несподіванок, все це тримає увагу глядача. Раджу усім, хто хоче відпочити та приємно провести вечір.
Тонкий юмор, сентиментальный и ироничный, в то же время глубокий и немного трагичный. Спектакль Азалия - лирическая комедия, немного мыльная опера, но с с тонким французским шармом. В маленьком уютном зале, всего в паре шагов от зрителей, разворачивается живая история и открываются образы персонажей. Ирина Клищевская, Станислав Колокольников вновь и вновь удивляют и наполняют роли характерами, новыми темпераментами, жестами и аурой. Браво и спасибо, что постановки дарят каждый раз новые эмоции. Весь спектакль как тонкий аромат азалии, такой небольшой, но тонкой и красивой. Молодцы! Весь актерский состав как всегда играл в унисон, продумав до мелочей от образов до жестов, от декораций до света...
Азалия на языке цветов в соответствии с восточными поверьями отождествляется с печалью. И хотя автор известнейшей пьесы, идущей на подмостках не только французской сцены, позиционирует ее как комедию, это скорее мелодрама с широким спектром человеческих эмоций, рожденых реалиями их жизненных ситуаций. "Се ля ви", представленная нам на сцене, постоянно заставляет вспоминать ещё одно Франко- интернациональное выражение "шерше ля фам". Действительно, главная сценарная начинка -судьбы трёх женщин, разными социально-эмоциональными узами связанные с двумя мужскими персонажами. Мне показалось, что наиболее сложной задачей исполнителей было не оставить у зрителей впечатление излишней прагматичности своих персонажей,безнравственно-сти их поведения, а убедить в искренности чувств как материнских и сыновьих, так и страстно-нежных со стороны Давида и Леа.Что ж, квинтет исполнителей, выставленный режиссером для воплощения сценарных замыслов, вызывает восхищение, как и достигнутый результат. Не имею морального права оставить какую-то из фамилий за кадром, поэтому всем респект и продолжение действия для тысяч новых поклонников!
Мені дуже сподобалася вистава "Азалія" - вона мене приємно вразила, змусила задуматись, залишила приємний післясмак і дуже велике бажання поділитися побаченим, грою акторів, емоціями, бажання поділитися історією Леа і Давида з друзями та обсудити це, адже таких і схожих життєвих ситуацій я знаю багато серед мого оточення. Хочу відвідати цю виставу повторно, щоб знову співчувати героям (і дивуватись, як актори так грають, наче розповідають про власне життя) і щоб отримати (почути, побачити, обдумати) те, на що в мене з першого разу не вистачило уваги і розуміння вловити, хочу ще раз подивитись виставу і порівняти мої власні враження. Вистава змушує задуматись, піднімає питання, на які немає відповіді "чорне чи біле", як і немає правил, як жити "правильно". Відповіді у кожного будуть свої і для кожного своя правда в подібних ситуаціях. Одинока жінка чи вільна, чи почувається вільна жінка одинокою, як люди живуть в сім'ях роками в брехні (і чи винен той, хто бреше, чи може, він таки як той Дон Кіхот, живе мріями), і як один із подружжя закриває на це очі з певних причин - це все життєво, складно, актуально. Не знаю. Особисто меня треба ще переглянути виставу. І не один раз, мабуть. Бо питань, поставлених, ні, викликаних цією виставю, багато, і вони складні і не мають однозначних відповідей. Але вистава легка, приємна, приголомшлива! Чи можна дозволити собі і чи взагалі потрібно дозволяти собі закохатися, якщо вже не вісімнадцять, вже дуєш на холодну воду і "...Все, в час ночі, таким же голосом мені вже все говорили...". Так, складно дозволити собі знову повірити , що тебе кохають, бо знаєш, чим це закінчується. Але..."А что, если никто и никогда не полюбит тебя так, как буду любить тебя я?" Так, нажаль, такі моменти в житті бувають, втрачені можливості, втрачене кохання, втрачені люди через страх чергової невдачі. Вразила фраза про ставки, читай, право дати собі жити вільно у відчуттях, дати право собі на коханням і Давид правий:"... Мы уже не дети. Спеши делать ставку. Еще немного, и ставок больше не будет". Так, дійсно, час спливає і життя минає так швидко, що ми не помічаємо, як опиняємось в часовому просторі, коли "ставок більше немає, зустріти кохання вже запізно і нереально, бо вік таки вже не той". Ці питання також не легкі, але це не перетворило виставу на важку. "А разве честность и любовные отношения не две разные вещи?" - спочатку мене це вразило і я сама собі відповіла, що це одне. Але після подальших слів Давида я задумалась. А він правий, мабуть, але подумаю про це завтра, бо вистава триває і треба дивитись далі. І таких моментів продовж вистави, "я подумаю про це завтра, а поки - вистава", було багато. І це дуже мені сподобалось! Вистава легка, цікава, місцями весела, але водночас не поверхова, не пуста, хоча вона і є ліричною комедією, але це дуже змістовна, серьозна вистава, вона не порожня. Хочу ще раз подивитись "Азалію" , щоб знову отримати задоволення від цієї вистави. Дякую всім акторам!
До чарівного світу театру він долучився ще в дитинстві, завдяки матері, вчительці української мови та літератури, котра водила сина по всім театрам і культурним заходам столиці. Вона прагнула, щоб Станіслав виріс освіченою людиною, тому записувала до численних мистецьких гуртків і дуже хотіла, щоб у майбутньому став актором. Але у долі свої закони – Колокольникову довелося кілька разів безуспішно вступати до вищих театральних закладів Києва та Москви. З третьої спроби – став студентом Національного університету театру, кіно і телебачення імені Івана Карпенка-Карого (тоді ще інституту). Михайло Юрійович Резнікович, художній керівник курсу, спрямовував його вибір на ролі характерних комедійних персонажів, працював з ним над удосконаленням саме такого акторського амплуа. У студентському навчальному театрі Станіслав Колокольников зіграв Графа д’Альбафйоріта («Трактирниця» Карла Гольдоні), Фішела («Перш, ніж заспіває півень» Івана Буковчана) та Васеньку («Старший син» Олександра Вампілова).
Після закінчення інституту знову спіткали труднощі: жоден театр, до якого він прослуховувався, не потребував актора з такими зовнішніми даними. Довго довелося Станіславу Колокольникову шукати СВІЙ театр. Влаштувався керівником драматичних гуртків у київському Палаці будівельників, два роки поспіль працював актором Черкаського обласного музично-драматичного театру імені Тараса Шевченка. А ще грав у Київському експериментальному театрі-студії під орудою Володимира Пилипенка. Чотири роки працював у трупі Київського театру-студії «Драм-Антре». Саме в цій студії Колокольников познайомився з партнеркою по сцені – актрисою Ольгою Радчук, із котрою зіграв ще кілька ролей в інших столичних театрах.
Впродовж життя своїм недоліком Станіслав вважав надлишкову вагу. Саме це заважало йому долати упереджене ставлення режисерів. Актор страждав худнув і… знову набирав зайві кілограми.
Либонь з часом Колокольников заспокоївся, зрозумів, що саме ця вада і є його особливістю, головним акторським козирем – харизмою, привабливістю та комічністю. Тому боротьба закінчилася достойною перемогою – гармонією душі та тіла.
Після тривалих поневірянь і сумнівів доля таки посміхнулася Станіславу, «відкривши двері» невідомого на той час Київського театру «Колесо». Саме цей театр став йому рідним, тут він зміг реалізувати свій акторський талант. У виставі «Жінки Моцарта» Фелікса Міттерера Станіслав Колокольников грає чоловічу та жіночу ролі. Це жадібний, жорстокий антрепренер Шіканедер та сильна, самовпевнена жінка Цилі Вебер, турботлива матір, розкішна світська дама, граціозна «королева ночі». За останню роль Колокольников отримав дві премії – у номінації «за кращу жіночу роль» Незалежного інтерактивного містичного фестивалю «Німфа» (2007) та «за кращу чоловічу роль» Першого міжнародного театрального фестивалю «Подія» (2008). Актор став дипломантом фестивалів «Слов’янські зустрічі» (1994), «Театр без кордонів» (1995), «Чорне море» (2000), «Брянські зустрічі» (2003), «Перперикон» (2004), а також учасником зарубіжних мистецьких форумів у Франції, Болгарії, Албанії, Македонії, США, Росії, Білорусі й Туреччині. Водночас Станіслав встигав працювати в Київському драматичному театрі «Браво», а також у Київській майстерні театрального мистецтва «Сузір’я».
Народилася 24 вересня.
Валентина з дитинства мріяла бути актрисою і цілеспрямовано йшла до своєї мети: її першим досвідом була участь у драмгуртку Палацу піонерів. Потім – навчання у Київському театральному інституті, на курсі Анатолія Решетникова, і гра у студентських виставах, де їй, як вродливій жінці, доручали переважно ліричні ролі.
А Валентині надзвичайно хотілося довести, що вона здатна й на щось інше. Найбільше мріяла про характерні образи. Тому й зраділа першим казковим ролям у Театрі «Колесо», натхненно грала і Бабу Ягу, і Вологість (у новорічній казці вона разом із подругою Мокротою псувала настрій Снігуроньці).
Театр «Колесо» був заснований у 1988 році. Перша вистава відбулась 28 травня того ж (1988) року. Засновником та художнім керівником закладу від дня заснування й дотепер є Народна артистка України Кліщевська Ірина Яківна.
Значною подією в житті новоствореного колективу стало отримання власного приміщення на Андріївському узвозі, 8. Усі працівники театру взяли участь у переобладнанні будівлі під потреби театру.
Нині головна сцена театру розташована на другому поверсі театру і розрахована лише на 70 глядачів. Відтак, театр є камерним – актори перебувають на відстані витягнутої руки від глядачів, вони стають свідками найпотаємніших процесів, які відбуваються на кону. Другою сценою в «Колесі» вважають кафе театру. Тут, на першому поверсі, у затишній домашній атмосфері проходять вистави, які змушують глядачів відчути себе знову ж таки безпосередніми учасниками вистави.
Від вересня 2008 року Київський театр «Колесо» отримав статусу «академічного». У теперішній час, театр «Колесо» є невід'ємною складовою культурного життя Києва, улюбленим місцем відпочинку не тільки киян, а й численних гостей столиці.
« Азалія »
