Подобається Theatre.love? Зробімо його кращим разом!
Theatre.love - це соціальний проєкт, що популяризує та розвиває театральне мистецтво України, роблячи театри ближчими до людей. Якщо тобі близька така ініціатива – ти маєш можливість підтримати Theatre.love фінансово і вплинути на його подальше майбутнє.
« Антігона »
Трагедія– справа чиста, вірна, вона заспокоює… У драмі борються, тому що є надія виплутатися з біди – це нешляхетно, надто утилітарно. У трагедії боротьба ведеться безкорисливо – це для царів.
Та чи є це правдою? Кого насправді слід пожаліти на тлі невблаганного закону та владної боротьби?
Вперту у своїй правоті Антігону, що керується почуттями у вчинках, коли намагається поховати брата всупереч встановленому державному порядку? Чи володаря Фів Креона, що виконує свій царський обов’язок та карає близьких йому людей за вияв сваволі, бо порядок для нього – сутність влади та праведності керуючого? Відповідь криється у результаті вибору.
Чи варто обирати закон, коли всі близькі тобі люди постануть проти тебе і стануть героями в очах народу?
На це питання слід відповісти прямо: не завжди владний принцип має позитивні наслідки, і не завжди герої правильно стають героями.
Протистояння Антігони і Креона – це стосунки, віддані на аналіз глядача, якому доведеться вірішувати на користь того чи іншого персонажа.
Моновистава за мотивами романа Віктора Гюго «Людина, що сміється» «Коли б з горя можна було вийти, як виходять із міста. Ми могли б бути щасливі! На жаль, назавсігди не буде з нами того, кого вже немає. Тінь залишається на тих, хто переживає. Ти знаєш, про кого я кажу. Життя - це тільки довга втрата того, що любиш. Бо в житті є тільки одна річ – серце, а після життя – душа...» У цей світ людина приходе самотня. Дитиною. Бездоганною. Без дорікань. Деяким щастить поринути у батьківську любов, а іншим знести усі труднощі життя. Тому рано чи пізно людина вдягає ту маску, яка дає їй відчуття безпеки... Іноді, це лише відчуття. Милосердя рятує. Кохання надихає. Проте, лише щирість дарує свободу. Чи може людина жити без маски? І чи може врятувати маска позитиву, догоджуючи оточуючим, якщо в серці немає відгуку? На ці питання герой намагається відповісти собі...людям... світу... і знову собі
За мотивами однойменної п'єси Теннесі Вільямса. П'єса «Трамвай “Бажання”» (1947 р., дослівний переклад з англійської – «Трамвай на імення жага») – один із найпопулярніших творів не лише Теннесі Вільямса, а й світового театру та кінематографу в цілому. Жорстка драматична колізія, напруженість та глибина діалогів, непересічність сценічних образів, гранична відвертість прагнень та емоцій, що керують героями, зробили цей твір магнетично захоплюючим і дарували авторові Пулітцерівську премію (1948 р.), та прижиттєве визнання класиком сучасної драми ХХ століття. Основою сюжету є долі двох сестер – Бланш та Стелли, які зростали в затишному родинному маєтку «Прекрасна мрія», гадаючи і вірячи, що благополуччя, добро, щастя і любов супроводжуватимуть їх завжди. Але життя, фатум? внесли в мрії дівчат свої корективи. Нагадавши, що щастя – це лише миттєвість. Смерть батька стала початком руйнації ідеалів. Стелла першою полишила «Прекрасну мрію», натомість перетворившись у «жрицю культу жадання» в особі свого чоловіка Стенлі Ковальського. Минуло 10 років, в домі Ковальських з'являється сестра Стелли Бланш. На її долю випало пережити всі етапи подальшої руйнації і, головне, знищення «Прекрасної мрії». На відміну від Стелли, яка знайшла свій клаптик примарного щастя у вирі всепоглинаючої сили жаги, Бланш лишилася вірною ідеалам «Прекрасної мрії». Ані втрати близьких, ані переслідування та цькування оточуючих не змогли знищити її душі, відчайдушного, можливо, й ілюзорного і наївного бажання, саме бажання, а не жаги істинної краси та любові. Проте невблаганний фатум, скерований жагою, зробив своє діло, перетворивши прекрасну мрійницю на невротичку. Для Бланш зустріч із сестрою та події, що розгортаються в родині Ковальських, стають фатальними… Фото та анотації надано театром.
Одна з найпопулярніших в українській літературі та найбільш знакова для театру п'єса Івана Франка «Украдене щастя» під завісу ювілейного 100-го сезону повертається на франківську сцену. Нова версія, що її пропонує режисер Дмитро Богомазов, принципово відрізняється від багатьох знаних інтерпретацій. Пропонуючи сучасну за своєю сценічною лексикою виставу, режисер відходить від соціально-побутових, етнографічних подробиць. Історія трикутника Микола-Анна-Михайло трансформована в багатошарову психологічну притчу не лише про неможливість побудови щастя на нещасті іншого і не лише про «вкрадене» щастя і жадання своєрідного реваншу, що керує героями. Конфлікт протистояння оголений до глибинних, сутнісних категорій людського існування: обітниця, зрада, пристрасть, честь, совість, прощення. Об'єднуючи взаємовиключні поняття, руйнуючи наше стале їх сприйняття, режисер перетворює історію взаємин персонажів та подій на парадоксальне існування, переносячи їх в інший вимір свідомості, який існує за своїми законами і відплати потребує відповідної. Проте режисер уникає конкретної відповіді: що або хто керує вчинками героїв: Бог? Фатум? Чи вир цього незбагненного виміру, який затягує, спокушає, бавиться долями, обіцяє, заманює, доводить людину до шаленства, коли вона, втрачаючи себе, переступає межу людських законів та Божих заповідей. І вже не людина – істота, насолоджуючись сподіяним, не контролюючи себе, власноруч затягує зашморг безвиході.
Дійство відбувається на великій сцені, де майданчик для гри й місця для глядачів об‘єднані єдиним простором. Таке максимальне наближення до місця дії дає глядачам відчуття реальної присутності, знаходження у центрі оповіді, спонукає до інтерактивності й вияву реакції на те, що грає актриса. Вона ж сповна використовує ці благодатні можливості. Місце дії – сільське подвір‘я, огороджене дерев’яним тином, посередині стоїть щось, накрите яскравою різнокольоровою веретою. Повільною старечою ходою вийде у своє подвір’я Баба Юстина – Лариса Кадирова, тримаючи в руці саморобний ліхтар – банку з пшеницею, в яку встромлено свічку. Це правдиве живе світло свічки задасть тон щирої відвертості оповіді, яку розпочне проста сільська жінка. Справа її тут на подвір’ї буденна та через ту буденність проявиться головна життєва розмова, яку поведе Юстина сама із собою, зі своєю долею, своїм призначенням на землі. Вона говоритиме із собою та втягне у власні роздуми всіх присутніх. Фото та анотації надано театром.
Спочатку мені здалось, що це буде просто комедія без глибокої історії. Але я помилилась і до кінця вистави не могла відірватись від перегляду. До сих пір моя думка залишилась не однозначною. Дійсно актори ось так прямо перед глядачами, на початку вистави, можуть вирішувати грати їм зараз комедію або все ж трагедію? Дуже натхненний настрій. Було над чим замислитись і поміркувати. Все ж приємним для мене виявилося, те що таку трагічну історію, написану Софоклом, можна подати ось так, з гумором, але при цьому в кінці ти відчуваєш всю серйозність того, що відбувається, всю глибину почуттів та тієї трагедії, яка все одно повинна статись. Ти подумки намагаєшся сказати маленькій Антигоні - стій, зупись, за що ти помираєш. Ти маєш вибір: прожити жасливе життя з коханим, народити сина та правити Фівами, або ж віддати його за химерні ідеали... Сучасні костюм, в діалогах сучасні вставки, незвичайна гра та подача самої вистави. Актори грали настільки по-справжньому, що я справді повірила, що немов переді мною справжні герої вистави, які живуть своїм власним життям на сцені.
П’єса “Антігона” Жана Ануя, яку поставила Майстерня Рушковського, була вперше поставлена в окупованому фашистами Парижі в 1943 році. Вона викликала величезний резонанс, бо в ній звучали заклики на підкорюватися насиллю. Антігона своїм вчинком стверджує загальнолюдські цінності, виконання родинного обов’язку, наперекір владі. Жан Ануй, взявши за основу одноіменну трагедію Софокла, ввів у п’єсу ще одну діючу особу Хора. Саме він починає виставу глибоко філософськими і ще досі актуальними думками: “Я мог бы жить и по ту сторону перегородки, разделяющей положительное и отрицательное. В общем-то, мне кажется, что я поднялся над такими разделениями и создаю некую гармонию двух этих начал, выраженную пластически, но не в категориях этики. Говоря по существу, мы, конечно, еще не начинали жить. Мы уже не животные, но, несомненно, еще не люди. С той поры, как возникло искусство, об этом твердил нам каждый великий художник.“ Саме Хор оповідаючи події, які відображені у трагедії Софокла, дозволив на сцені зіграти її найемоційніші моменти, приділивши максимальну увагу маленькій Антигоні, її відношенню до вільного життя. “…Жизнь? Какой же будет моя жизнь? Какие жалкие поступки придется мне совершать изо дня в день, скажите, кому мне нужно будет лгать, кому улыбаться, кому продавать себя? Кому я спокойно дам умереть? Я хочу узнать, что я, именно я, должна совершить, чтобы жить? Вы говорите, что жизнь прекрасна. Это я и хочу узнать, как я должна поступать, чтобы жить.” Ще дуже актуальна репліка охронця,який записав останні слова Антігони до коханого Гемона. “..Вот почему сержанты со стражниками на ножах. Видали вы, как сержанты воротят нос от нас, стражников? У них есть большое преимущество, их быстрее повышают в чинах. В известном смысле это верно. У нас, конечно, продвижение по службе идет медленнее, труднее, чем в армии. Но вы не должны забывать, что бригадир у стражников — это совсем не то, что старший сержант в армии… …С другой стороны, положение стражников кое в чем, пожалуй, лучше, чем сержантов-кадровиков. Стражник — солдат, но в то же время он некоторым образом государственный служащий…"""" Нічого не нагадує із сучасності??? Сучасний одяг героїв ще більше підкреслив актуальність усіх проблем людяності. Супер сучасна та актуальна вистава!!! Пройшло 2420 років, а людство нічому не вчиться??? Чому??? За що загинули молоді герої сто років тому на Україні, на Революції гідності, за що гинуть наші воїни на сучасній війн? За право бути вільною самобутньою людиною, в перше чергу вільно думаючою! Усі тирани (сучасні диктатори) попирають в першу чергу саме вільнодумство, бо це загрожує їхній владі. Саме саморідні вільнодумці стають героями, бо не мають страху перед злочинною владою.
До сих пор мое мнение осталось не однозначным) В начале я вообще не могла понять, что происходит?! Действительно ли актеры вот так прямо перед зрителями в начале представления могут решать играть им сейчас комедию или все же трагедию!))) Потом втянулась) Все же приятным для меня оказалось, что такое трагическое произведение, написанное по Софоклу можно подать вот так с юмором, но при этом в конце ты чувствуешь всю серьезность происходящего! Мое мнение, что спектакль хорошо подан для молодежи! Современные костюмы (кожанки и ботинки), в диалогах современные вставки, необычная игра, когда не до конца пониманиешь это актёры играют или просто ведут диалог между собой) Но в целом в конце у меня все же осталось приятное впечатление после просмотра!)
Народився Ігор Славинський у Києві 8 лютого 1952 року. З дитинства він займався в студії художнього слова Будинку піонерів Голосіївського (тоді – Московського) району Києва. Великою пристрастю Славинського була поезія, декламувати вірші його вчила Фаїна Ковалевська, пізніше саме вона готувала Ігоря до вступу в театральний інститут.
Проте Славинський не завжди хотів бути актором і навіть збирався стати лікарем. Але перемогла любов до декламації.
Двічі закінчив Київський національний університет театру, кіно і телебачення імені Івана Карпенка-Карого: як актор і як режисер. Навчався у майстерні Народного артиста УРСР Миколи Рушковського. Після закінчення університету почав служити в театрі російської драми імені Лесі Українки. У 1983 році перейшов до Молодого театру. Але за декілька років Ігор Славинський пішов з театру і навіть півроку працював сторожем позавідомчої охорони.
Творчість Володимира Висоцького була дуже близька Славинському. За його творами митець поставив спектаклі: «Ну я прийду по ваші душі», «Нерухома тінь від мікрофона», «Іноходець». А далі були численні спектаклі в творчому шляху актора і режисера в Театрі на Подолі. Крім того, Славинський також ставив вистави на сценах інших театрів, грав у театрах і викладав акторську майстерність в Київському національному університеті театру, кіно і телебачення імені Івана Карпенка-Карого на курсі Миколи Рушковського. Зіграв, загалом, близько 50 ролей в серіалах і фільмах.
Згодом Славинський надав перевагу режисерській діяльності: «Нині я шалено захоплений режисурою. Навіть перестав грати у виставах нашого театру, тому що це дві різні професії: актор і режисер. Були в моїй практиці спектаклі, де я це поєднував, тобто грав у власних постановках. Це вимагає чимало сил. Бо треба відключитися від себе як від актора: поставити спектакль. І треба відключити себе як режисера на сцені, коли ти граєш, тому що мусиш бути актором, а не режисирувати навколо себе… Для лицедійства залишається кіно»
Славинський чотири рази ставав лауреатом премії «Київська пектораль», у 2010 році отримав премію імені Амвросія Бучми за кращу режисуру вистав «Мертві душі» і «Люксембурзький сад» в Театрі на Подолі. У 2018 році отримав звання Народного артиста України.
Мати Анастасії — чемпіонка світу з гімнастики Оксана Омельянчик, батько — колишній військовий, а нині бізнесмен Дмитро Зюркалов. У Анастасії є брат Іван.
Навчалася у київській гімназії N32 з лінгвістичним ухилом, де вивчала англійську та німецьку мови. Відвідувала художню студію, займалася плаванням, фотографією і малюванням. Навчалася у київській модельної студії «Карін».
У кіно Анастасія опинилася випадково, коли їй було 10 років. Потрапила на кастинг мелодрами режисера Оксани Байрак «Сніжне кохання, або Сон у зимову ніч» за сценарієм Валентина Азернікова.
Після першої виконаної ролі в кіно вирішила стати професійною акторкою. Режисер Оксана Байрак зняла Настю в головних ролях багатьох своїх фільмів. Роль дівчинки з Прип'яті у фільмі «Аврора» була написана спеціально для неї.
У 2016 році Анастасія Зюркалова з відзнакою закінчила Київський театральний університет ім. Карпенко-Карого (майстерня Народного артиста України Миколи Рушковського).
Дебют Анастасія Зюркалова на професійній театральній сцені відбувся навесні 2014 року в постановці заслуженого артиста України режисера Ігоря Славинського «Антігона» (роль Антігони), в Київській академічній майстерні театрального мистецтва «Сузір'я».
Анастасія Зюркалова веде у дитячому клубі «Champion Kids» напрямок «акторська майстерність».
Я народився 28-го жовтня 1993 р. В самому доброму з міст — Київ-місті. Моє знайомство з цим світом минало в декораціях тихого і квіткового Дніпровського району, що на лівому березі Дніпра. Тут маленький Моцарт грав для мене свої перші симфонії, Гоголь розповідав страшні байки і водив гуляти на Невський. До того ж щороку, протягом тринадцяти літ, мене відправляли на все літо на заслання під Канів. Там шевченківські пленери, теж, начебто, берег Дніпра, але зовсім інший. Там картопля по сезону, корови з сумними очима, босоногий натовп дітей на саморобних великах, зірки, які охоче падали заради наших дитячих бажань, стрибки через багаття і маленькі безнасінні яблучка — райські. А потім я віришів осягнути акторське ремесло і ніяк не можу припинити.
Закінчив Київський національний університет театру, кіно і телебачення імені Івана Карпенка-Карого, акторський курс Народного артиста України М. М. Рушковського. Роки навчання: 2011 - 2016 рр.
Театральну практику веду не тільки в рідній Майстерні, а і в театрі на Подолі.
Знімав зі своїми друзями Антоном Сьоміним і Юрою Катинським короткометражні фестивальні фільми «Богомол», «Ровер», «Маніяк», що отримали певні нагороди.
За весь час перебування в Майстерні паралельно приймаю пропозиції щодо участі в зйомках і театральних проектах.
– Зіграв ролі в серіалах: «Метелики», «Світло та тінь маяка», «Той, хто дивиться в далечінь», «Дорога додому» та інших кінострічках.
– Брав участь у зйомках повнометражних фільмів «Черкаси» і «Моя бабуся Фані Каплан».
– Чому вирішили стати актором / актрисою?
Сцена – єдине місце де я відчуваю право на вираження своїх думок.
– Яку роль мрієте зіграти?
Хочу зіграти БГ у старості)))))
– Чим любите займатися у вільний час?
Гітара, вино і вулиця)
– Можливо, ви займаєтеся громадською діяльністю, розкажіть
Хм... Співчуваю маршам легалізації та толерантності. І взагалі підтримую ідею
– А тут ви можете написати те, що ми не спитали, але ви дуже хочете сказати.
Я з гордістю ношу звання актора театральної майстерні Миколи Рушковського.
Виріс я в невеликому містечку. Спостерігав за людьми… Завжди любив що-небудь написати про людей, про те, як вони себе поводять. По суті, був мовчазним, і мало що змінилося з тих пір. Спілкуюся за життя короткими реченнями. До акторського факультету вирішив вступити навмання.І завирувало…Майстерня для мене — це люди, які вміють любити по-справжньому, тому і є прикладами абсолютно реальних втілень. Саме в них моя особиста потреба.
Я народився в невеликому містечку Мелітополі, що в Запорізькій області. У моїй родині, в якій батько музикант, а мама режисерка, вибору у мене особливого не було! Паралельно з театром я займався вокалом і футболом. Але життя розставило все по своїх місцях. У 23 роки я вступив до університету ім. Карпенка-Карого, Театральної Майстерні М. М. Рушковського, і знайшов своє місце в житті!!! У театрі я частинка веселощів, яка заряджає будь-кого, до кого я хоч трішки доторкнуся!!! Гарного всім настрою! Люблю та цілую!
Дитинство, проведене на каруселях в парку культури, татові фокуси (тільки не подумайте, це в прямому сенсі, скажімо так, магія), любов матері до віршів і книг — все в сукупності не змусило себе довго чекати. Вже з перших класів школи мене пронизує інтерес до творчості і художньої самодіяльності. Так 10 років: поетичні вечори, свята, загальношкільні збори, КВК. «Сцена за тобою плаче…» — говорили вони і в чомусь мали рацію…
Ось він 11 клас. Випуск і… БУУУУМ! Здрастуй, Вінницький будівельний технікум і вельми цікава спеціальність: «Землевпорядкування». Ні, правда, геодезія, нівеліри, теодоліти і тахеометри, цифри-цифри, формули. Я радий, що це було. Потім черговий випуск і слова завідувача кафедри: «Цей не пропаде!». Щось він знав. 2008 рік, криза, пошук…Роздача листівок, натирання посуду в ресторані, підвищення — офіціант у цьому ж ресторані, автомийник (не забуду ту сувору зиму: – 25 за Цельсієм, виходиш з боксу протерти дзеркала і перетворюєшся на крижаного чоловічка). І тут — СТОП!!! А чи не втілити мені свою шкільну мрію в реальність: сцена, театр, кіно? А ось і втілити.
Вступ. 1-ий курс. 5 років навчання + 4 роки наполегливих розмов про створення нашого театру дали свій перший результат. Ось ми. І ось наш театр.
Закінчив Київський національний університет театру, кіно і телебачення імені Івана Карпенка-Карого, акторський курс Народного артиста України М. М. Рушковського. Роки навчання: 2011 - 2016 рр.
Я ніколи не був ідеальним, починаючи від зовнішності і закінчуючи характером. Та проте я завжди був собою. Талановитий, мудрий, красивий, цілеспрямований, відповідальний, неконфліктний і скажено скромний. Театр, музика…Це те, що люблю і вмію. Отримую задоволення від своєї роботи. Граю на всьому, з чого можна вилучити хоч якийсь звук. Ціную дружбу і друзів. Тих самих, які і в біді, і в радості…Найбільше щастя в житті — донька.
Актор Київського академічного драматичного театру на Подолі.
У 2016 році закінчив Київський національний університет театру, кіно і ТБ ім. І. Карпенка-Карого, майстерня М. М. Рушковського.
У театрі з 2016 року.
грають декілька акторів
Театральна майстерня Миколи Рушковського – київський театр, створений народним артистом України Миколою Миколайовичем Рушковським і його 13 випускником акторського курсу Київського державного інституту театрального мистецтва ім. І.К. Карпенка-Карого. Він завжди говорив, що це його улюблене число. Коли актори робили презентацію свого курсу, вони навіть жартували з цього приводу і, можливо, відсутність забобонів допомогли не піддаватися шаблону і 13-е число принесло успіх.
Театр – це проект «Театр+бібліотека» від Департаменту культури КМДА, за який команда отримала театральну премію «Київська пектораль» у номінації від Оргкомітету «Спеціальна премія» (2017 р.).
Перший театральний сезон відкритий в 2017 році, хоча самі «рушковці» вважають датою народження Театральної Майстерні липень 2011 року, коли Микола Рушковський набрав групу студентів на свій акторський курс.
Театр позиціонує себе як «літературний», бо поєднує в собі і драматургію, і прозу, і поезію. Або, як кажуть, «театр із книги». Все це гармонійно поєднується з тим фактом, що більшість вистав відбуваються «серед книг» (в бібліотеці).
« Антігона »
