Theatre.love - це соціальний проєкт, що популяризує та розвиває театральне мистецтво України, роблячи театри ближчими до людей. Якщо тобі близька така ініціатива – ти маєш можливість підтримати Theatre.love фінансово і вплинути на його подальше майбутнє.
Зуби в акул ростуть все життя, змінюючись у міру зношування. Слух акул здатен вловлювати звуки низької тональності, а багато видів здатні чути інфразвук.
У міфології Японії вважається, що акули забирають грішні душі «на той світ», а у Китаї сушені плавники акули вважаються гідним замінником «Віагри». У них прекрасно розвинений нюх. Дані рецепторів, що сприймають запах, обробляє 14% головного мозку. Якщо помістити хижу акулу в один кінець олімпійського басейну і вилити чайну ложку крові на іншому його кінці, риба учує кров і попливе на запах.
Один професор, дуже здібний і поважний, зі щасливою сім’єю і блискучою репутацією в науковому світі – якось порізав палець, і пішов у басейн. Він був занадто самовпевненим, і думав, що маленьку акулу – можна перевиховати.
Ви коли небудь бачили тарганів? Що ви про них думаєте? Чи ви взагалі про них думаєте? Таргани надзвичайно цікаві створіння, хоч більшість їх не любить і зневажає. Вони живуть пліч-о-пліч з людиною ось уже тисячі років. Ми бачимо їх на наших кухнях, у під’їздах, на смітниках, в найбідніших будинках і в квартирах міліонерів. Таргани особливо люблять жити у наших головах, адже там тепло, сухо і завжди є чим підживитися. Ми робимо все, щоб позбутися від них, та вони лиш переходять з одного місця на інше, а інколи з однієї країни в іншу і продовжують жити. Продовжують ходити з нами одними вулицями, їсти нашу їжу, продовжують викликати відразу і роздратування. А чи можна з тарганами порівняти людей? Чи можна сказати, що емігранти як таргани? Чи митці як таргани? Забагато питань. Отже ніч, Мангеттен, бідна квартира, двоє емігрантів, які не сплять уже здається цілу вічність і таргани. Чи може там лишились вже тільки таргани? У виставі присутні сцени паління!
Це постановка за п'єсою класика сучасної ізраїльської драматургії Ханоха Левіна. Історія Крума – головного героя п'єси, що вирішена в жанрі трагікомедії, це історія не одного покоління кінця ХХ – початку ХХІ століття. Вічний конфлікт героя і життя. Пошуки себе, свого призначення і в той же час неймовірна аморфність існування, вічні очікування, що хтось за тебе вирішить проблему, зламає інерцію, набридлу сіру сталість буття, яка засмоктує людину у свою запрограмовану рутинність. Хтось виведе тебе врешті-решт із такої звичної нудної, проте в той же час звабливої зони комфорту. Інстинктивно, ці наївні, інфантильні мрійники, відчуваючи одноманітність буденності, намагаються в будь-який, навіть нестандартний спосіб прикрасити, як їм здається, своє спотворене життя, проте все одно продовжують плисти за течією, навіть не здогадуючись, що життя прожите намарно. Автори вистави на чолі із режисером-постановником Давидом Петросяном сміливо використовують яскраво театральні засоби художньої виразності, які в свою чергу сприяють поліфонічності й вишуканої образності вистави. Фото та анотації надано театром.
Це вистава про ненависть. Саме так, ви вірно прочитали. Вона про традицію ненависті. Що це за дивне поняття і невже воно потрібне світові? Ми повинні визначити для себе, до яких пір ми можемо бути бездіяльними, і що має стати мотивом для виходу з пасивного стану. А що як цим поштовхом може бути лише ненависть до якогось умовного ворога, заради знищення якого, громада збереться докупи і житиме цим деструктивним почуттям, плекатиме цю жахливу ціль? Ми відтворимо для вас казкову історію про сумну і похмуру державу, де тільки мухи мають клопоти. Проте в один прекрасний момент виявляється, що в цьому місці оселився... дракон. І дарма, що він має тонку вразливу душу – дракона треба вбити. Невже суспільство може бути таким жорстоким? Дізнайтеся, що буде далі – чи переможуть справедливість та людяність.
Закинута балканська церква на перетині шляхів давніх і не дуже завойовників раптом стає перехрестям різних культур. Знайдена тут унікальна середньовічна фреска з’являється на сцені як яблуко розбрату, перетворюючись далі і на заложницю, і на жертву. Майже детективна історія затягує глядача у міцний клубок гострих тем сучасності - розбрат, тероризм, біженці.З недавнього часу усе це дуже знайоме і українцям. Тож, на питання, які підіймає вистава, рано чи пізно доведеться відповідати і нам. Що ми хочемо будувати – нову Вавілонську вежу чи мости та шляхи до порозуміння? Оберемо ізоляцію чи приймемо дар П’ятидесятниці – мовулюдяності? Автор тексту – видатнийбританський драматург Девід Едгар, знаний світовій аудиторії як сценарист історичної костюмованої кінодрами «Леді Джейн» із ХеленоюБонем Картер у головній ролі. Його п’єса «Pentecost»/«П’ятидесятниця» здобула звання «Кращої п’єси року» у Великій Британії 1994 року.Менторкапроєкту від Британської Ради – німецько-британська режисеркаКеролайнСтайнбайс. Режисер Лариса Діденко: «Багато в чому п’єса перегукується із українськими реаліями. Наприклад, тим, що, змінивши назви вулиць, ми не можемо «…стерти минуле, наче косметику». Або питанням про те, що з цим минулим робити, адже цілком можливо «… до влади мають прийти варвари…, які руйнують, тому що не знають…»". Вистава «Pentecost» стала переможницею конкурсу британської драми TakingtheStage 2018.
За концепцією роману «За дверима» Ельфрі де Єлінек. Закінчившись на полі битви, війни продовжуються у наших головах. Вистава розповідає історію трьох родин, які проживають в умовному повоєнному європейському місті. Батьки та діти зі своїми конфліктами – це суспільство, травмоване війною та подальшими проблемами. Пережите насильство нікуди не поділося — воно розчинилося в просторі, проникло за зачинені двері квартир, у щоденну поведінку.Авторки вистави розглядають криваві війни двадцятого століття як вірус, який може й далі дрімати в кожному з нас, далі інфікуючи суспільство та створюючи потребу у насильстві.У постановці використовується нелінійна драматична структура. Вона складається із акторських етюдів, рефлексій та імпровізацій і співвідноситься із особистими контекстами учасників постановки. Драматична структура постановки є нелінійною. Вона складається із акторських етюдів, рефлексій та імпровізацій і співвідноситься із особистими контекстами учасників постановки. Авторки та автори вистави називають її посттравматичною драмою. Вона є новим досвідом залучення формату «нової драми».
Не могла відірватися від перегляду, слідкувала за дією, емоціями, співвідносила свої міркування з посилом авторів. гостра соціальна тематика, абсурдність деяких речей сучасного світу. Вистава підійде інтелектуалам.
Перед початком вистави попередили проте, що це вистава остання і вона про зловживання. Також попередили, що нейтральних відгуків немає, а є тільки хороші і погані. Тому налаштування вже було тільки на біле і чорне. Я не можу сказати, що вистава мене сильно захопила, чи мені було нудно. Було нормально. Цікаво було спостерігати за розвитком подій, де маленька гадюка перетворювалась на отруйну анаконду (в нашому випадку акула у якої прорізаються зубки). Та мені не вистачило характеру дорослого чоловіка, який став напрочуд толерантним, такий м'який, що в це складно повірити в українському суспільстві. З точки зору різноманіття вистав, то це цікаво, та чи актуальна така вистава у нас, то я не впевнена, бо українське суспільство не дуже терпиме та толерантне. Тому відчуття доволі двоякі. Сюжет про зловживання толерантностю, що було притаманно в США в дев'яності роки. Але це не притаманне нашому суспільству. Бо в нас і досі процвітає сексизм, нетерпимість до людей з інвалідністю, расизм, гомофобія і тд. Що робить сюжет не зовсім актуальним для українського суспільства, але досить цікавий як існуюча в інших країнах точка зору. Чоловік повністю відповідав образу західного професора. А от студентка не змогла передати притаманну її образу риси, такі як підступність. Вона була досить легка і якось не розкрила свій образ поступово, а зробила це дуже швидко. Із доброї м'якої овечки доволі швидко стала вовком, і тому за нею вже було не цікаво споглядати потім. Я б не ставила обмеження на цю виставу, вона підійде для різних категорій людей. Цікаво було подивитися з якими проблемами стикаються іноземці. В якійсь мірі я намагалась проектувати це на наше суспільство, та в мене все ніяк не виходило, бо проблеми в Україні мають інших причини походження,тому і порівнювати навіть з першого погляду схожі ситуації не варто. Вистава має досить сильне емоційне і швидке завершення, що викликає у глядачів вибух різних емоцій, які ніби оживляють свідомість глядачів.
Народився в акторській родині (мати – Воробйова Євгенія Василівна – актриса, народна артистка УРСР, вітчим –Крутюк В'ячеслав Миколайович, заслужений артист України).
Вперше вийшов на сцену коли йому виповнилося чотири роки, однак, батьки не хотіли, щоб син пов'язав життя з акторською професією.
1981 року С. Мойсеєв закінчив об'єднаний акторсько-режисерський курс Київського національного університету театру, кіно і телебачення імені Івана Карпенка-Карого (художній керівник курсу — Л. Олійник, режисуру викладав — Р. Коломієць). Під час навчання створив музичний рок-гурт (де грав на фортепіано і гітарі).
Одружений з актрисою Риммою Зюбіною, має сина Данила.
Народився 31 травня 1964 року в Києві.
У 1985 році закінчив Київський театральний інститут імені Карпенка-Карого (курс професорки В. І. Зимньої). Протягом 1985—1992 років працював у Київському театрі на Подолі.
З 1996 року співпрацював з мюнхенськими театрами «Fisch&Plastik» та «Viel Lärm um Nichts» (Німеччина).
З 2000 року викладав акторську майстерність в приватній театральній школі «Athanor Akademie» (м. Бурггаузен)) і «Оtto Falkenberg schule» (м. Мюнхен).
У 2003 році закінчив Вищу німецьку акторську школу DSA (м. Мюнхен) за спеціальністю «медіа-режисер і актор TV та радіо».
З 2008 року — актор мюнхенського театру «Fisch&Plastik».
Мешкає в Києві і Мюнхені.
В кінематографі дебютував у 1982 році, знявшись в українській стрічці «Ще до війни».
Протягом 2000-х років знявся у понад 20 фільмах і телепрограмах в Австрії, Швейцарії і Німеччині.
Починаючи з 2007 року активно запрошується в українські, російські та білоруські кінострічки. У його доробку вже понад 100 ролей.
Має премію за кращу акторську роботу на театральному фестивалі «Золотий Лев» (1991, Львів, спектакль «Вертеп»).
«Дикий театр» – один з найпопулярніших незалежних театрів в Україні, заснований у лютому 2016 року. Він створює гостро-соціальні вистави за п'єсами сучасних драматургів, а також різні незалежні театральні проекти, мюзикли і т.д.
Провокація, видовищність і шок як основні інструменти взаємодії з публікою. Театр вже реалізував понад 20 проектів, зібравши понад 120 акторів з різних театрів до своєї команди і охопивши аудиторію в більш ніж 60 тисяч чоловік. Вистави проводяться на різних локаціях, не тільки на театральних майданчиках, а й в таких місцях, як зоопарки чи нічні клуби, у театру немає постійної трупи. Дикий – переможець численних фестивалів і театральних нагород, серед яких Київська пектораль, програма Британської Ради «Taking the Stage», Гран-прі фестивалю «Східний експрес», фестиваль «Мельпомена Таврія» та ін.
Продюсерка і засновниця – Ярослава Кравченко. Художній керівник – Максим Голенко.
Місія – трансформація свідомості.
Дикий зосереджений на провокаціях і відвертому спілкуванні з глядачем. Головний вектор – пошук актуальних сенсів завдяки формату радикального та імерсивного театру. Дикий театр – для творчої, свідомої аудиторії.
Дикий театр може травмувати, обуювати та викликати залежність. Не рекомендується до перегляду людей з хиткою психікою.