Подобається Theatre.love? Зробімо його кращим разом!
Theatre.love - це соціальний проєкт, що популяризує та розвиває театральне мистецтво України, роблячи театри ближчими до людей. Якщо тобі близька така ініціатива – ти маєш можливість підтримати Theatre.love фінансово і вплинути на його подальше майбутнє.
« Афінські вечори »
Інтелігентна московська сім’я зовні має цілком благопристойний «фасад». Але близькі люди в ній вже давно стали чужими один одному. В цьому «благородному сімействі» назріває скандал: з’ясовується, що зовсім юна незаміжня дочка-піаністка чекає дитину. Протягує обірвані ниточки тепла і розуміння між батьками і дітьми бабуся – людина мудра і тонка, чия молодість пройшла в Петрограді епохи декадансу. Бабуся буквально шокує всіх розповідями про заборонені плоди богемного життя: кохання утрьох, куріння опіуму, оргазм.
Загалом, про таку бабусю можна лише мріяти! Вона перетворить цей манірний дім на веселу божевільню, викине декілька запаморочливих фортелів і врешті-решт зробить все, щоб з’єднати люблячі серця.
У виставі звучать вірші Костянтинтина Бальмонта та музика Франца Шуберта.
Так що ж таке це саме «єврейське щастя» знають всі і в той же час не знає ніхто, навіть самі шукачі цього самого щастя. Тому не поспішайте ні плакати, ні сміятися. Не поспішайте і висновки передчасно робити. Зазвичай ми настільки сліпі, що не бачимо факту того, що володіємо всіма необхідними якостями, щоб стати щасливими. Ось так і герой дійства "Ревізія-Шмавізія" не помічає, що щастя весь цей час було поруч. Вистава «Ревізія-Шмавізія» це заключна частина трилогії Анатолія Крима «Розповіді про єврейське щастя». Подивившись виставу, ви переконаєтеся, що ніяке воно не єврейське, хоча і написана розповідь з неповторним гумором і колоритом, на який здатний тільки дуже талановитий автор.
Літня пара опиняється на межі банкрутства і залишається без житла. Єдині, хто може їм допомогти – п'ятеро дорослих дітей. Але жоден з них не має достатньо місця в будинку, аби поселити у себе одразу двох. Тому батьків селять нарізно за тисячі кілометрів один від одного. Мешкаючи серед дітей та онуків, ці двоє вперше опиняються на самоті. В давні часи батьків, які вже не могли утримувати себе, діти скидали зі скелі. Хто знає, може, це краще, ніж розлучати тих, хто прожив у любові п’ятдесят років. Щемлива історія стосунків батьків та дітей в сумній комедії про справжні сімейні цінності.
Що таке сім’я? Щоб знайти відповідь на це запитання запрошуємо зазирнути в шпарини старого будинку. Ми підглядатимемо за життям сім’ї, що проживає в Україні в 90-х роках. Сім’ї, в якій поєднують своє буття три покоління. Неминучий супротив батьків та дітей. Те, що мало величезне значення для старшого покоління, дуже швидко перестає цінуватись їх нащадками. Ми перемістимось в часи розпаду СРСР, саме тоді коли Америка почала з’являтись на полицях наших магазинів, на зломі часів, при зміні правлінь. І давайте уявимо, що всі актори будуть в масках? В модернових масках «Commedia dell’Arte». Як же без них? Адже, режисер цієї вистави – Маттео Спіацці (Італія). Рецензія на виставу тут.
Майже водевільні події, старі і вічно нові життєві історії в запитаннях та відповідях, взяті зі сторінок «Строкатих оповідань» Антоші Чехонте (він же – Людина без селезінки) 1880-х років. Це своєрідний колаж з міні-вистав, в основу якого лягли чеховські оповідання: «Дочка Альбіону», «Довгий язик», «Обиватель», «Гаманець», «Комік». Кожна займає хвилин п'ятнадцять-двадцять, але за цей час герої виявляють в собі такі емоції і почуття, про які вони самі вважали за краще б мовчати. На жаль, у цілком симпатичних людей оголюються далеко не найкращі якості, і для цього достатньо одного, нехай навіть незначного, випадку. Яка подія може пустити навскіс життя успішного громадського урядовця і його дружини? Яка ситуація перетворює нерозлучних друзів у тварин, готових перегризти один одному горло? Що ж сталося такого, що в невинних очах молоденької дружини чоловік раптом виразно побачив розпусту? Чому відставний військовий, мирно розмовляючи з гостем, так раптово вибухнув гнівом? «Дрібниці життя» – це концентрат. Емоцій, почуттів, подій. А концентрат, як відомо, треба споживати маленькими дозами. Щоб не стало погано. Від думки, що людська натура слабка перед спокусами до такої міри, що сама навіть не підозрює цього. Виставу створено на основі самостійних робіт, зроблених артистами театру. У виставі звучать старовинні російські романси: «Сховався місяць за хмаринку» (музика О. Дюбюка на слова В. Чуєвського), «Бубонці» (музика В. Бакалейникова на слова О. Кусікова), «Тебе віднімуть у мене!» (Музика і слова Саші Давидова, він же О.Карапетян).
Як часто ми не можемо усвідомити свого щастя, вічно незадоволені собою та іншими, висуваємо претензії - нас, мовляв, недостатньо люблять, не цінують, не розуміють... І в один момент, піддавшись скороминущій пристрасті, яка, як нам здається, і є те саме справжнє почуття, спалюємо мости, знищуємо все, що створювалося власними руками. А коли приходить протверезіння, поспішаємо назад, склеїти уламки колишнього життя в надії повернутися і повернути. У такій ситуації опинилася Юлія, героїня п'єси "У цьому милому, старому домі", створеній видатним драматургом Олексієм Арбузовим у другій половині двадцятого століття і прочитаній Михайлом Резніковичем разом з акторами театру на початку століття двадцять першого. Це четверте звернення режисера до драматургії всесвітньо відомого автора. Між минулим та Юлією розверзлася безодня, час затягнув глибокі сердечні рани, а чоловік, залишений Юлією в цьому минулому, впорався і з ситуацією, і з собою, і своїм болем відкрив своє серце для нового кохання. Повернувшись за давно залишеним та легко забутим почуттям, вона розуміє, що назад дороги немає. І хоча в цьому милому старому будинку все для неї рідне, вона тут вже чужа. Запізнилася... Її поїзд "промчав, на стиках брязкаючи, замовкли колишні оркестри". Її місце у серці чоловіка, покинутого нею, зайняла інша. І звуть цю іншу, яка подарувала йому надію і любов - Ніна, - світла, відчайдушна дівчина, смішна і зворушлива. Інша. І наш герой, - Костянтин, - розчинився в ній, не залишивши колишній дружині ні можливості, ні шансу на відновлення минулих стосунків. Навіть діти, їхні спільні діти - Юлії і Гусятникова, що встигли подорослішати за час розлуки, - дозволили новому коханню батька: «БУТИ». Як проявить себе Юлія в сформованій ситуації? Чи вистачить благородства, жертовності та розуміння? Чи зуміє вона дозволити бути щасливим тому, кого, колись не роздумуючи, поранила, чи буде відстоювати своє право на сімейне щастя і любов?
Я победил холодное забвенье, Создав мечту мою. Я каждый миг исполнен откровенья, Всегда пою. Саме цей уривок з вірша Костянтина Бальмонта найкраще характеризує головну героїню вистави – Анну Павлівну. Бешкетництво, легковажність та невгамовний позитив як ореол завжди з нею, хто б не казав, що ці риси притаманні лише молодій і недосвідченій людині. Вона настільки щира в своїх проявах, що хочеться заразитися від неї та заразити всіх навколо. Раніше мені здавалося, що все це можна зберегти якщо все твоє життя – це суцільна насолода і відсутність будь-яких тягарів долі. І я таки помилялася… Чому? Думаю, що відповідь на це ви знайдете саме на цій виставі. А ще "Афінські вечори" - це дослідження любові як явища, яке нам,людям, ніколи не вдасться вивчити та пояснити, бо воно має безліч форм і проявів. Герої вистави люб`язно поділяться з вами своїм баченням цього таємного почуття. А ще, а ще обов`язково перед переглядом послухайте Фантазію фа мінор, "лебедину пісню" Франца Шуберта, повірте, це вам знадобиться.
Юна піаністка нещодавно досягла свого повноліття і три місяці як вагітна. Як це донести батькам? Та ще й коли автор цього, зі слів батька, півтора рази був одруженим. Але все змінює приїзд інтелігентної бабусі. І розповіді про життя молодих дівчат в часи її молодості. Так, дівчата не могли покидати будинок без супроводу чоловіків до одруження. Так, під час спілкування завжди була присутня мама. І навіть невинне згадування про прийняту ванну вважалося непристойним. Однак, життя молоде. Молодь знайшла вихід. Влаштовували Афінські вечори. Де було дозволено все заборонене.
Народився Ігор Славинський у Києві 8 лютого 1952 року. З дитинства він займався в студії художнього слова Будинку піонерів Голосіївського (тоді – Московського) району Києва. Великою пристрастю Славинського була поезія, декламувати вірші його вчила Фаїна Ковалевська, пізніше саме вона готувала Ігоря до вступу в театральний інститут.
Проте Славинський не завжди хотів бути актором і навіть збирався стати лікарем. Але перемогла любов до декламації.
Двічі закінчив Київський національний університет театру, кіно і телебачення імені Івана Карпенка-Карого: як актор і як режисер. Навчався у майстерні Народного артиста УРСР Миколи Рушковського. Після закінчення університету почав служити в театрі російської драми імені Лесі Українки. У 1983 році перейшов до Молодого театру. Але за декілька років Ігор Славинський пішов з театру і навіть півроку працював сторожем позавідомчої охорони.
Творчість Володимира Висоцького була дуже близька Славинському. За його творами митець поставив спектаклі: «Ну я прийду по ваші душі», «Нерухома тінь від мікрофона», «Іноходець». А далі були численні спектаклі в творчому шляху актора і режисера в Театрі на Подолі. Крім того, Славинський також ставив вистави на сценах інших театрів, грав у театрах і викладав акторську майстерність в Київському національному університеті театру, кіно і телебачення імені Івана Карпенка-Карого на курсі Миколи Рушковського. Зіграв, загалом, близько 50 ролей в серіалах і фільмах.
Згодом Славинський надав перевагу режисерській діяльності: «Нині я шалено захоплений режисурою. Навіть перестав грати у виставах нашого театру, тому що це дві різні професії: актор і режисер. Були в моїй практиці спектаклі, де я це поєднував, тобто грав у власних постановках. Це вимагає чимало сил. Бо треба відключитися від себе як від актора: поставити спектакль. І треба відключити себе як режисера на сцені, коли ти граєш, тому що мусиш бути актором, а не режисирувати навколо себе… Для лицедійства залишається кіно»
Славинський чотири рази ставав лауреатом премії «Київська пектораль», у 2010 році отримав премію імені Амвросія Бучми за кращу режисуру вистав «Мертві душі» і «Люксембурзький сад» в Театрі на Подолі. У 2018 році отримав звання Народного артиста України.
Головний художник Театру на Подолі. Зробила найскладніші декорації та костюми до вистав «Шакунтала», «Аз» за драмою «Ужасная изміна сластолюбіваго житія…», «1984».
Помічниця режисера у Молодому театрі.
Народилась 12 січня
Освіта: Київський національний університету театру, кіно і телебачення ім. І.К. К. Карпенка-Карого
Представниця однієї з найбільш іменитих театральних династій України. Її бабуся — Катерина Юровська, колись була найпопулярнішою виконавицею циганських і російських романсів, за нею упадали сотні шанувальників, вона царювала на найкращих концертних майданчиках України і Росії. Мама Тетяни Володимирівни, Ольга Юровська, практично чверть століття була королевою в Київському театрі оперети: Маріца, Сильва, Принцеса цирку — це її репертуар. Далі. Тітка нашої героїні, відома співачка Ганна Юровська, зачаровувала своїм драматичним сопрано слухачів Львова, Новосибірська, багатьох інших міст. А Тетянин тато — Володимир Стебловський — один з найіменитіших театральних діячів України: він працював із Михайлом Романовим, Гнатом Юрою, очолював театри ім. Івана Франка, ім. Лесі Українки.
Стати акторкою мріяла з дитинства. Вступила до театрального інституту на курс до Миколи Рушковського. І після закінчення, незважаючи на те, що тато працював директором в театрі і був у складі розподільної комісії, в Києві не залишилася. Вибрала Миколаїв, потім Дніпропетровськ, потім Самарканд. Хотілося чогось досягти самостійно. Заміж вийшла за студента, який потім виріс до відомого режисера музичного театру, а в 70-і роки став головним режисером Театру оперети – Володимира Бегму.
У 1967 році закінчила акторський курс Київського державного інституту театрального мистецтва ім. І. Карпенка-Карого.
З 1996 працює в Київському академічному Молодому театрі.
Паралельно працює в Українському малому драматичному театрі, де зіграла головні ролі у виставах за п’єсами Тетяни Іващенко: «Замовляю любов», «Втеча з реальності».
У 1977-79 рр. працював акторкою Запорізького театру імені В. М. Магара.
З 1979 року – акторка Молодого театру.
У 1979 році закінчила акторський факультет Челябінського музичного училища.
У 1979-1981 рр. працювала в Челябінському Академічному драматичному театрі імені Цвелінга.
У 1981-1995 рр. – в Донецькому обласному російською драматичному театрі (м. Маріуполь).
З 1996 року – актриса Молодого театру. З 1997 року службу в театрі успішно поєднує з діяльністю концертного адміністратора і асистента режисера в команді «Балкашинов і К» (однієї з провідних фірм у світі шоу-бізнесу сучасної України).
Прийшов до Молодого театру в 1979 році, і був одним «з тих 26-ти» акторів, які були обрані за конкурсом і започаткували Молодий театр.
У 1993 році актор разом з групою однодумців пішов з Молодого у новостворений “Експериментальний театр” під керівництвом режисера Валерія Більченка. В «Експеременталці» Ярослав був не тільки актором, по від’їзду Валерія Більченка до Німеччини, він, разом з Анатолієм Петровим взяв на себе керівництво театром. Після реорганізації «Експериментального театру» актор повернувся до Молодого.
Ярослав Чорненький працював також і на радіо, і відомий радіослухачам як Слава Говорун, йому випала почесна нагода коментувати конкурс «Євробачення-2005».
У 1973-75 рр. – актор Ворошиловградського музично-драматичного театру (нині Луганський український музично-драматичний театр).
У 1975-80 рр. працював в Ансамблі пісні і танцю Київського військового округу.
У 1981-2000 рр. – в трупі Київського академічного театру на Липках.
З 2000 року працює у Молодому театрі.
Лауреат премії ім. О. Бойченка. Нагороджений орденом «Знак Пошани».
Після дев'ятого класу подруга запропонувала Марії вступити в міське училище культури на режисуру театралізованих масових свят і обрядів. Вона вступила, а пізніше подала документи в Університет ім. Карпенко-Карого. Але провалилася.
Мама вирішила, що донька піде в іншу сферу, але коли прийшов час знову подавати документи, Марія повторила спробу і вступила на бюджет. Ось так і розпочалася її кар'єра актриси.
З 1998 по 2000 рр. – актор Українського малого драматичного театру.
З 2000 по 2008 рр. – актор ТЮГу на Липках.
З 2008 року працює у Молодому театрі.
грають декілька акторів
Історія «Молодого театру» (далі – Молодий), створеного Лесем Курбасом, розпочалася більше ста років тому. Один з найвідоміших театрів України відкрив свій перший сезон 24 вересня 1917 року.
У 1918 році приміщення на Прорізній ремонтують та обладнують для показу вистав самотужки, за власний кошт. Студія має величезний успіх у глядачів та критиків. Згодом вона перетворюється на «Товариство на вірі – Молодий театр». Трупа відмовляється від колегіального керівництва, і на чолі театру стає видатний режисер та педагог – Лесь Степанович Курбас. Він вважав багатожанровість ґрунтом для народження «універсального» актора, а в результаті – нового українського театру. Тогочасне існування Молодого було коротким: революція спричинила у 1919 р. злиття Державного драматичного театру з Молодим театром.
Але й двох років було достатньо, аби зчинити свою «революцію» – творчу, оголосивши війну театральним «штампам», художній безхребетності. Молодий звертався до філософії корифеїв, прагнув піднесення нового театрального мистецтва країни на світовий рівень.
З метою мистецького пошуку та виховання актора нового формату Курбас випускав вистави різних напрямків: від умовно-реалістичного й побутово-психологічного до романтичної комедії.
У 1979 році виник Молодіжний театр, який у 1995 році отримав назву Молодий.
За останні роки збільшилася кількість прем’єр; трупа активно гастролює, бере участь у фестивалях. У приміщення театру, окрім основної та камерної, є мікросцена – майданчик для режисерських та акторських дебютів. Суттєво зріс глядацький інтерес до Молодого.
7 травня 2019 року Молодий театр отримав статус Національного.
Молодий театр – театр для людей, молодих душею!
« Афінські вечори »
