Theatre.love - це соціальний проєкт, що популяризує та розвиває театральне мистецтво України, роблячи театри ближчими до людей. Якщо тобі близька така ініціатива – ти маєш можливість підтримати Theatre.love фінансово і вплинути на його подальше майбутнє.
Володя, Ігор, Інга і Валерія. Хтось відсвяткує День народження. Хтось навчиться палити. Хтось дізнається головну таємницю. Хтось буде говорити про Гипербореїв. До речі, знаєте, хто це? Дивіться нижче. Хтось розповість про зраду. Хтось, мінімум, тричі отримає по обличчю. Хтось вивчить 13 перших правил баскетболу, сформульованих Джеймсом Нейсмітом. Хтось буде цілуватися. Хтось буде танцювати. Хтось кине торт на підлогу. Хтось буде сміятися до сліз. Хтось скаже останні слова. Хтось загине. Ми всі носимо маски. Ми щасливі в момент найсильнішого горя.
Ця вистава створена за п’єсою відомого білоруського драматурга Дмитра Богославського “13 перших правил баскетболу, що сформовані Джеймсом Нейсмітом”, яка була написана у 2018 році.
Для Стаса Жиркова це вже третя п’єса Богославського, із якою він працює (за матеріалом Дмитра режисером вже поставлені вистави “Любов людей” та “Тату, ти мене любив?”).
Хто такі гипербореї? Це народ однойменної легендарної країни, про яку ми дізнаємося з Давньогрецької міфології. Це, рахуйте, та сама Атлантида, чі то острів, чи то материк, що затонув і всі запитуються, де саме. Варіантів безліч – від Гренландії до (увага!) України. На користь української версії виступають наступні факти: «Гіперборея» фактично перекладається, як «за Бореєм», стародавні греки вважали місцем перебування Борея древню Фракію, Гугл вам в поміч. Власне, за Фракією і знаходиться територія сучасної України.
В Гіпербореї люди живуть тисячу років, всі багаті і ні в чому не знають нестачі. Смерть там настає не від старості і хвороб, а від пересичення благами життя. В цій щасливій країні живуть суперлюди. Цікаво, а що вони відчувають? Чи ця опція доступна лише простим, звичайним, які взагалі не супер і у яких завжди щось болить та стається.
Може нам на хвилинку зробити це – повірити в красиву, глибоку, сильну історію? Треба спробувати.
Отже, уявімо: 2049 рік. Світ змінився. Світом править Система, що карає усіх, хто не слідує правилам. Люди – нікчемні. Роботи – кращі. Десь, чагарниками і лісами ховаються колишні фермери та офіціанти, а поштарка доживає віку у старій закинутій однушці без вікон на ДВРЗ. В який момент людство переступило власну ланку розвитку і люди стали непотрібними? Чи готові ми впустити в свій світ машини, що будуть вирішувати за нас? Німецько-український проєкт «Поки що люди» від Інституту дослідження театру «Шостий поверх», Дикого театру і гамбургського театру Playstation вивчає досвід двох країн, які впроваджують автоматизовані і роботизовані системи замість людського ресурсу. Чи дійсно може робот бути кращим за людину, куди мають подіти себе люди, чиї професії – помирають? Проєкт відбувається за підтримки партнерської програми «Культура для змін» Українського культурного фонду та програми «MEET UP! Німецько-українські зустрічі молоді» Фонду «Пам‘ять, відповідальність та майбутнє» (EVZ). Українська пост реальність зустрічається з німецькою. Проєкт створений на основі десятків вербатімів з людьми різних професій (офіціанти, кондуктори, працівники секс-шопів і ритуальних агенств, фермери, касири, оператори кол-центрів) двох різних країн.
Ця історія про Максима. Максима легко впізнати в одному з ваших знайомих – випускник з юридичною освітою, без роботи за фахом та стабільного заробітку. І Макс ніби все зробив як має бути – отримав престижну професію, має власну квартиру в Києві та дівчину Лєну. Проте, в Києві йому живеться не так як мріялось – диплом юриста виявився не потрібним, а гроші на весілля треба десь шукати. Макс прагне більшого і, за рекомендацією знайомого, вирішує їхати до Польщі на заробітки. Але що чекатиме його там – казочка про кар’єрний зріст та щасливу сім’ю, чи сувора реальність з усіма форс-мажорами? Добре там, де нас нема. За статистикою близько 4-х мільйонів українців працюють за кордоном. Чому так стається? Ніби все добре, ніби і земля і руки-ноги є, і голова на плечах, але все одно нам не вдається влаштувати своє життя в рідній країні. Через інтернет, соціальні мережі, завдячуючи яким ми практично розучилися спілкуватись вживу, ми бачимо як добре десь там. Здається, що за кордоном все легко, там на кожного чекає справжнє щастя, великі можливості. Наша реальність ввижається сірою, поганою – тож хочеться втекти в красиву закордонну картинку, де все буде добре, або ж.. все-таки лишитись і спробувати владнати все тут. «Поїхати не можна залишитися» – де має стояти кома? Кожен обиратиме для себе.
«Я здригаюся від кожного звуку. Боюся й усвідомлюю свій страх. Здається, що усі здогадуються, підозрюють. Наркоманка... страшне, далеке колись від мене слово... наркоманка... Тепер я ототожнюю себе з цим словом. Я зневажала їх, боялася. Прокажені душею. До них немає співчуття. Немає жалю. Я — це вони?! Як страшно, як незрозуміло. Я — наркоманка?! Ніхто не подивиться зі співчуттям. Лише з презирством будуть дивитись на мене тепер люди.» Як приходять до наркотиків? Які є шляхи і мотиви? Чому не спиняються, знаючи про їх вплив, навіть про загрозу смерті? Кому це вигідно? І чому в Україні після шуму кінця 80-х - початку 90-х ця тема відійшла на задвірки, майже зникли організації з протидії поширенню наркоманії? Ми вважаємо, що ці питання варто ставити знов і знов - вже хоча б для того, щоб змусити замислитись бодай невелику частку тих, хто вважає, що «в житті треба спробувати все» та «в кого сильна воля - той не стане залежним». Замислитись – і не зробити фатальний крок, за яким немає повернення до повноцінного життя. Стівен Тайлер, вокліст «Aerosmith»: «Спершу це був чудовий засіб. Але все, що наркотик дає тобі, він починає забирати назад. Незабаром все, про що ти мрієш – це наркотик. Ти полізеш у пекло, щоб дістати його. Це вбиває тебе, але тобі байдуже». Мік Джаґґер, вокаліст «The Rolling Stones»: «Кожен, хто приймає героїн, думає про героїн більше, аніж про щось інше. Ти намагаєшся привести все в рух, але наркотик виходить на перше місце». Ерік Клептон, рок-музикант, гітарист: «Це як примара. Частина мого характеру прагне довести щось до межі. Добре, якщо ця примара переплавляється у творчість, але вона намагається бути також руйнівною як у фізичному, так і у духовному сенсі». Стівен Тайлер, вокліст «Aerosmith»: «Це називається ейфорійним пригадуванням. Його викарбувано в моїх клітинах. Ти завжди будеш згадувати про це. Воно намагається повторитися, і ти ніколи не зможеш сказати: «Все, я зав’язав».
Сучасна німецька п’єса. Пристрасні закони офісного життя, мікс емоцій, почуттів, еротичних бажань та нездійсненних мрій. Щоб вижити, треба залишитися людиною. Сенс життя - підйом на наступний поверх корпорації, найсміливіші плани - переведення у закордонний філіал, творчість – плагіат, дозвілля – перегляд порно чи велотренажер. Як тут пізнати просте людське щастя? 6 героїв п’єси «Push Up 1-3» у виконанні акторів театру «Колесо» - люди, в яких є багато і нема нічого. Гроші, успіх, статус виглядають примарними, коли зсередини кожен – спустошений. Життя з фальшивими цінностями обмежене мільйонами умовностей і постійні бої на рингу…
Повість Олександра Купріна «Яма» користувалась шаленою популярністю. Зробити героїнями жінок найдревнішої професії, розповісти їх справжні і такі людяні історії було нечуваною вільністю, навіть нахабством. Купрін прагнув не проповідувати фемінізм, проституцію чи розпусту – він закликав до людяності. Кожна з героїнь потрапила до публічного дому з різних причин, але жодна не хотіла собі такої долі. І за великим рахунком дівчата опинилися у «Ямі» через людську жорстокість та байдужість. Як і у іншій виставі Театру на Подолі «На дні» за М. Горьким, звучить заклик до віри, надії і любові, що можуть змінити не тільки тебе, а і увесь світ. Віру у себе сповідує головна героїня Тамара (Даша Малахова). Її розум, нахабство і сила дозволяють їй ходити з високо піднятою головою навіть у будинку де, кохання стало професією. Женя, героїня Анни Саліванчук, має надію, що світ зміниться, а вона знайде у ньому своє місце. Любов відкрилася Любі (Анні Тамбовій) випадково, дівчина віддалася цьому пориву повністю і… розчарувалася, зіштовхнувшись з людською байдужістю. Андріївський узвіз у середині 19 століття славився зовсім не архітектурними пам'ятками, та не зважаючи на те, що та доба давно минула, ніколи не завадить навчитися співчуттю. Добро, що кожен зробить ближньому своєму, обов'язково повернеться.
Вистава є трагічною історією про приховування таємниць та зняття масок. Було цікаво спостерігати, як розкривається одна таємниця за іншою і як це впливає на відносини подружжів. Дві подружні пари святкують 32-річчя Володі. Але у розпал веселощів кращий друг іменниика Ігор отримую по обличчю. На свій день народження Володя дізнався, що Ігор переспав з його дружиною. Але на сьогодні це не останній раз, коли Ігору розбили ніс, і далеко не остання розкрита таємниця. Всю виставу актори перебувають в сп'янілому стані, але швидко тверезіють, коли справа доходить до їхніх почуттів. Стан алкогольного сп'яніння був розіграний надзвичайно майстерно, як й інші моменти. Сюжет здався дещо банальним і в той же час надто закрученим.Я не завжди розуміла поведінку та мотиви персонажів. Але самі актори зачаровували та притягували до себе погляди. Незважаючи на те, що ситуації, які обігрувалися на сцені, не були мені знайомими, я все одно відчувала емоції акторів. Вся вистава була присвячена сваркам, розкриттю таємниць та зняттям масок. Глядачів постійно намагалися тримати у напружені. Але після 30 хвилин перегляду трохи охопляю втома від постійного натягування атмосфери. Просторе та світле приміщення театру та любязний персонал складають дуже приємне враження.
Вистава - емоційно важка, чутлива, насичена усією палітрою почуттів - від кохання до ненависті, від відчуття зради до безжалісної і болючої правди, від жаху і безпорадності до несподіваного осяяння та примирення. Вистава «13 перших правил» – черговий захоплюючий режисерський витвір Стаса Жиркова за мотивами однойменної п’єси білоруського драматурга Дмитра Богославського (як справедливо відзначив Павло Ар’є, Дмитра можна сміливо називати «автором сімейної драми», як зізнався сам автор – «пише п’єси, коли починає щось боліти»). За сюжетом вистави, у головного героя фізрука Володі - день народження, на святкування якого до нього та його дружини Інги приходять друзі зі студентських років - теж подружня пара Ігор та Валерія. Наприкінці свята торт несподівано опиняється на підлозі. Замість щирих привітань і подарунків - від "вірного" друга - вибачення за зраду з його любою Іннєською, від дружини друга - визнання батьківства його ненародженої дитини, від "коханої" дружини - відразливий плівок у душу. Чи варто жити? Чи 35 років - це старість? Агресія, жорстокість, тваринна дикість, спортивний азарт та жага до перемоги будь-якою ціною – проявляється не тільки у грі акторів, а й в їх костюмах (леопардовий прінт, кросівки, яскраві кольори, зацифрований напис «БОГ» на футболці одного із героїв). Музичний супровід – ліричне доповнення до емоцій та почуттів. Слова із пісні «Пропаганди» «Я рисую белым мелом на асфальте слово «ХВАТИТ»: хватит ЛЖИ и хватит БОЛИ, ОТПУСТИ СЕБЯ НА ВОЛЮ» - підводять жирну риску у фіналі. Обірваний на початку і наприкінці речення біблійський вираз на барній стійці – «(люб)…овь покрывает множество гр…(ехов)» - ніби натяк на те, що у цій виставі кожен глядач повинен сам знайти для себе відповідь на головне питання, звісити всі «за» та «проти». Оцінити кожний «гол» та «фол» гравців. Виставити рахунок. Прийняти рішення. Розпочати і закінчити фразу чи ні. Бо глядач тут – це і є суддя. Актори грали "на пределе". Найкращий актор у виставі - Андрій Ісаєнко. Його емоційно-насичений та відвертий монолог про зраду чоловіків та жінок - вразить найсуворіше серце. Після вистави відбулось обговорення за участю режисера Стаса Жиркова, автора п'єси Дмитра Богославського, акторів, які зіграли головних героїв вистави, модератором якої був український драматург Павло Ар'є.
Закінчив акторсько-режисерський курс Київського національного університету культури та мистецтва (майстерня Петра Ільченка, 2008 рік).
У 2008 році Стас Жирков разом із Ксенією Ромашенко заснували незалежний театр «Відкритий погляд».
У 2011 році Жирков став лауреатом театральної премії «Київська Пектораль» в номінації «За кращий режисерський дебют» – вистава «Наташина мрія» Ярослави Пулінович.
З 2014 року – художній керівник театру «Золоті ворота».
Окрім «Золотих воріт» співпрацює із різними театрами. Зокрема, на сцені Київського академічного Молодого театру поставив вистави: «Любов людей» Дмитра Богославського, «Потрібні брехуни!» за Івом Жаміаком та «Серпень: Графство Осейдж» Трейсі Леттса.
У 2016 році був запрошений до Магдебурзького театру, аби в рамках німецько-українського фестивалю «Дикий Схід. Подія Україна» випустити спектакль за п’єсою Павла Ар’є «На початку та наприкінці часів». У 2017 році разом із Павлом Ар’є та Магдебурзьким театром реалізував проект «Чому Михайло Гурман не вижив» – сучасна версія класичної п’єси Івана Франка «Украдене щастя».
У 2014-2017 рр. викладав режисуру у Київському національному університеті культури та мистецтв.
З 2016 року очолює напрям молодіжної політики Національної спілки театральних діячів України.
Багаторазовий лауреат театральних премій та міжнародних фестивалів. Зокрема, вистави «Сталкери» та «Слава героям» у 2016 та 2017 роках були відзначені преміями «Київська Пектораль» у номінаціях – відповідно «Краща вистава камерної сцени» та «Краща режисура».
У 2017 році був нагроджений почесним званням "Заслужений артист України".
У дитинстві захоплювався різними видами спорту, зокрема, вільною боротьбою, баскетболом, волейболом. У шкільній команді виборов кубок з КВН серед школярів України в Одесі.
У 2008 році закінчив Запорізький національний університет (факультет театрального мистецтва).
У Театрі драми і комедії на лівому березі Дніпра працює з 2008 року.
У 2006 році закінчила Київський національний університет театру, кіно і телебачення ім.І.К.Карпенка-Карого, курс нар. артиста України, нар. артиста Росії Е.М. Митницького.
У Театрі драми і комедії на лівому березі Дніпра працює з 2004 року.
Я народилася 28 липня в м. Кривий Ріг в сім'ї працівників Інгулецького гірничозбагачувального комбінату. Мама – чергова по станції, тато – електрик – сім'я (а ще є сестра і брат) – дружна і дуже весела, але з творчістю ніяк не пов'язана. Хоча в сімейному колі за святковим столом жіноча частина моєї родини співала народні пісні, а брат грав на гітарі. З 7 років я пішла в загальноосвітню школу № 59 в тому ж Кривому Розі. Перша вчителька моя (спасибі їй!) відвела нас класом на гурток народного танцю і на плавання. З тих пір я полюбила сцену – самостійно обирала собі гуртки і студії і з задоволенням відвідувала їх, була і студія сучасного танцю, а з 11 років я пішла на вокал.
У шкільні часи постійно брала участь в оглядах художньої самодіяльності, різних шкільних заходах і дуже часто була організатором цих святкувань, іноді сама писала сценарії, виступала в ролі ведучої, була навіть хореографом-постановником.
По закінченню 11 класу я точно знала, що хочу бути ... співачкою. Я мріяла підкорити український шоу-біз. Натхненна надією, я поїхала вступати до Києва в Університет культури на кафедру естрадного вокалу – і ура – я вступила !!! Провчилася рівно рік і зрозуміла, що цього для мене мало, тому що я ще вміла і танцювати, і красиво говорити текст на сцені. Було прийнято рішення перевестися на кафедру акторської майстерності. Пройшла вступні, здала академрізницю – і з натхненням стала вчиться на курсі Петра Ільченка та Катерини Пивоваровой.
На 4 курсі ми з кількома одногрупниками пройшли кастинг в театр «Колесо» і захищали свої акторські роботи вже на професійній сцені. В цьому ж році після випуску студентська команда на чолі з Ксенією Ромашенко організовує незалежний театр «Відкритий погляд», де я грала в «Весіллі?!» М. Гоголя, «Гуппі» В. Сигарева, «Сім'я. Сцени »А. Яблонської та інших. А в 2013 році в Київському академічному Молодому театрі була випущена вистава «Любов людей» Д. Богославського. З 2014 року увійшла в команду театру «Золоті ворота» під керівництвом художнього керівника Стаса Жиркова – спасибі йому велике, до цього дня вважаю його моїм учителем і натхненником – він мій улюблений режисер і великий приклад невичерпного таланту, енергії і працьовитості.
Серед інших театрів України Київський державний академічний театр драми і комедії посідає особливе місце. Театр, що виник на хвилі демократичних змін у суспільстві наприкінці 70-х років XX століття, сьогодні є широко відомим і популярним у глядачів, авторитетним серед фахівців.
Перший збір трупи театру відбувся 7 вересня 1978 року, а перша прем'єра – 21 квітня 1979 року у приміщенні Республіканського театру ляльок по вул. Ш. Руставелі, 13 («Высшая точка – любовь» Р. Фєдєньова).
Багато років театр не мав власного приміщення. Вистави відбувалися у всіх театрах Києва і майже у всіх палацах культури міста, у тому числі у Палаці «Україна» та Жовтневому палаці. У травні 1982 р. міська влада передала молодому театрові будівлю кінотеатру «Космос» на Лівобережному масиві. В цій будівлі силами колективу був влаштований «Театр у фойє» – перша мала сцена у тогочасному Києві та, можливо, і в Україні. Перебудоване приміщення стало першим театром на київському лівобережжі, а також першим театром у Києві за повоєнні роки.
Театр працює двома мовами.
За час існування премії «Київська пектораль» театр отримав 15 нагород майже у всіх її номінаціях.