Яскраво, та не гаряче…(«Безталанна»)
Криворізький академічний міський театр драми та музичної комедії імені Тараса Шевченка доповнив свій репертуар ще однією постановкою славетної української класики. Цього разу було обрано психологічну драму Івана Карпенка-Карого «Безталанна», над нею працював режисер Василь Короленко.
Я відвідала виставу на другий день показу, виявилося, що не всі охочі з різних причин напередодні потовпилися на прем’єру – зал був майже заповнений, публіка була налаштована і вбрана урочисто. Я вже помічала раніше, що в місті є чудова традиція – приходити до театрів гуртами – родинами, колективами, дружніми компаніями різного віку, це дуже симпатичний і зворушливий звичай.
Сценографія порадувала – вдало поєдналися сучасний світлодіодний екран з простими зображеннями, які змінювали колір і тон відповідно до настроєвих змін дійства та традиційні декорації – завіси, ікони, скатерки, а найважливішим акцентом був перетин вишиваних доріжок з червоним та чорним узорами…
Костюми – барвисті, ошатні, їх колір підкреслював характери персонажів – яскравим червоним навсібіч пломеніли запальні Гнат та Варка.
Щодо музики… Як на мене – далеко не найкраще вирішення. Театру чудово вдаються музичні вистави, на сцені були актори, які вражають вокальними даними, але чомусь режисер не скористався таким козирем. Взагалі будь-яка подія в українському селі, сумна чи весела, не обходилася без пісні, і зараз були б дуже доречними дуети головної закоханої пари, адже грали їх прекрасні вокалісти – Христина Величко та Володимир Вітренко, та й лихій свекрусі додало б колориту виконання якихось куплетів, адже в її ролі була прима з дивовижним голосом – Ірина Данко-Чорноморченко. Та й пісня завжди дарує емоції, які вкрай необхідні в будь-якій драматичній постановці.
А емоцій таки не вистачало… Можливо, перехвилювалися напередодні прем’єрного показу… Можливо, не всі відчули як слід свого персонажа чи своїх партнерів. Виходили, проказували монологи, вели діалоги-полілоги, драматизували… А от чомусь не відчулося належної драматичності, трагедійності простої за сюжетом, але вкрай складної в психологічному плані історії, яка не залежить від часу і місця дії, бо подібного і нині ми, на жаль, чуємо-знаємо.
Багато років тому я бачила «Чарівницю/ Безталанну» на сцені Київського театру на Лівому березі, загострення пристрастей, які розривали героїв і руйнували життя їхнє і їх близьких, були передані дуже виразно і вражаюче.
Сподіваюся, акторський ансамбль поступово відіграє/відшліфує всі важливі моменти і вистава набуде настрою, закладеного нашим видатним драматургом, який обирав для сцени важливе на свій час, а воно виявилося цікавим і потрібним глядачеві і майже через півтораста століття. Звернення до світового та свого національного класичного набутку дає добру базу і митцям, яким є на що спиратися, вдосконалюючи свою майстерність, і глядачам, які через століття бачать, чим жили і за що переживали звичайні люди у віддалені часи.
А я маю надію ще помилуватися новими різноплановими постановками місцевого осередку драматичного мистецтва.
Авторка публікації – Олена Школьна
