Віталій Малахов: «Театр на Подолі – сучасний театр, тому я запрошую молодих режисерів»
576
0
0

Віталій Малахов: «Театр на Подолі – сучасний театр, тому я запрошую молодих режисерів»

Художній керівник та режисер Театру на Подолі Віталій Малахов розповів Theatre.love про плани у театрі, благодійність та вистави

Віталій Малахов – український театральний режисер, художній керівник-директор Київського драматичного театру на Подолі. Лауреат національної премії України ім. Т. Г. Шевченка в галузі мистецтва 2008 року.

Я дуже боюся в собі синдрому Іроду, тому запрошую молодих режисерів, бо не хочу, щоб чекали, поки я помру.

Я керую театром від дня його заснування

Якось я запитав у свого вчителя «Що найголовніше в режисурі?», і він сказав: «Бути, а не здаватися. Займатися режисурою, а не чимось іншим». Не брехати, бути готовим в будь-який момент звітувати з будь-якого питання перед трупою, – це в нас залишилося ще з тих часів, коли був театр-студія. І займатися мистецтвом. Я можу сказати дивну річ, я не дотримуюся принципу «Театр – це сім'я». У мене є сім'я, а це – робота і, я вважаю, ми тут маємо збиратися для того, щоб виконувати її. Ми повинні розуміти, що ми робимо одне й те саме маємо дотримуватися певних етичних норм. Класичний слов'янський театр був дійсно як театр-сім'я, коли Щепкін старів, його продовжували тримати в трупі, годували, приводили на всі вистави, ще щось. Сімейні династії розвивалися і це заохочувалося.

Нинішній театр, як і всі продукти капіталізму, відсторонює людей від продукту. Сьогодні актор працює в 25 театрах, в антрепризах і він не любитиме один театр і не вважатиме його своєю сім'єю. І з цим не можна боротися. Я вважаю, що в ідеалі потрібно спробувати зберегти суміш цього всього, величезне значення у театральній діяльності має ансамбль, коли люди трішки більше розуміють, відчувають одне одного. Якщо брати принципи, я про це неодноразово казав, що хотів би знову поставити «Вертеп» Валерія Шевчука. Цей текст 18 століття, адаптований сучасною українською мовою, перша частина якого присвячена царю Іроду – я завжди розглядав його як дуже негативного персонажа, але раптом я задумався: «А що ж він зробив?». Йому просто сказали, що народився той, хто має замінити його на троні і він від цього збожеволів. Я дуже боюся в собі синдрому Іроду, тому запрошую молодих режисерів, бо не хочу, щоб чекали, поки я помру.

У Радянські часи, коли далеко не всі театри думали про комерціалізацію та монетизацію, у нас виникла ідея поїхати на гастролі до Західного Сибіру. Театр на Подолі, з перших років свого існування, почав заробляти собі на нову сцену. Ми були створені як театр-студія. Тоді я укладав угоду з містом і мені надавали приміщення для театру, яке я повинен був обслуговувати сам. Але нам трішки пощастило, бо до цього ми були в Молодіжному театрі і у нас вже було декілька вистав, тому ми могли починати грати вже з першого дня. Та коли ми прийшли, у приміщенні не було нічого: ні ліхтарів, ні звуку, ні одягу сцени, не було також коштів, щоб платити зарплати, і потрібно було вирішувати ці питання.

Нам в житті дуже допомагав Андріївський узвіз і тут була організація, що вивозила бригади українців до Сибіру, які працювали там шість місяців, а потім повертала їх сюди, і вивозила іншу групу. Ми їздили чотири рази на рік, нам надавали вертоліт, щоб ми мали змогу перевезти свої пожитки, і нам дуже гарно платили. Приїхавши з першої поїздки ми заробили 50 тисяч рублів, на ці кошти ми купили звукову та світлову апаратуру, костюми, сцену, стільці, тоді ж за 3 тисячі можна було купити квартиру і машину. Зараз ми працюємо з нафтогазовою компанією за таким самим принципом. Ми вже були у містечках під Полтавою, Вінницею. І я вважаю що це хороша практика, ти немов потрапляєш у минуле, в якому не знають, що Радянського Союзу більше не існує, ми беремо туди гарні вистави і люди щасливі. Там дуже приємний глядач, невибагливий, вдячний.

Як змінюється Театр на Подолі

За останні 5 років Театр на Подолі змінився не лише зовні, а й зсередини. По-перше, власна сцена багато чого змінила, тому що навіть старі вистави, які зараз йдуть в нас на великій сцені – «На дні», «Дядя Ваня», «Передчуття Мини Мазайла» – дуже відрізняються завдяки технічному обладнанню. І якщо ми, а найголовніше – наші глядачі завжди пробачали театру якісь технічні недоліки, наприклад, – світло не встигли поставити, тому що «вони пересувні, вони тільки заїхали», то вже на власній сцені недоліки страшенно лізуть в очі. По-друге, у самих акторів зовсім інші відчуття, коли виходиш на велику сцену. Вистава – це не тільки те, що відбувається на сцені, глядачі також повноцінні учасники вистави, тому зала також до чогось зобов'язує. По-третє, ми дуже хвилювалися, адже ми багато років провели в некомфортних позасценічних умовах і особисто я дуже боявся, що актори увійдуть у вальяжну і розслаблену форму, через те що їх будуть годувати у власному буфеті, вони матимуть зручні душові, туалети. Адже, багато років, коли ми працювали в Гостинному дворі, гримувальні кімнати були нижче рівня каналізації, там не було туалетів, під час вистави актори не могли вийти в туалет. У дівчат стояв біотуалет, а у чоловіків не було нічого. І до цього звикли. Зараз у це навіть не віриться, коли розповідаєш, добре, що ми зняли на плівку, на відео. І загалом вся форма театру вона зобов'язує.

Оскільки ми почали говорити, що Театр на Подолі – сучасний театр, я вирішив запрошувати сучасних молодих режисерів: у нас вже ставили свої вистави Стас Жирков, потім Давид Петросян, Максим Голенко, зараз працюємо з Сергієм Павлюком і на початок року домовилися про співпрацю з Іваном Уривським і Тамарою Труновою, таким чином ми завершимо антологію молодих режисерів. І почнемо запрошувати амбасадорів класики, мамонтів режисури. Розкрию секрет – ми хочемо на травень наступного року запросити грузинського режисера Автанділа Варсімашвілі, який у театрі Франка зробив постановку «Річард ІІІ», також я спілкувався з  Андрієм Білоусом та Дмитром Богомазовим, щоб вони поставили по одній виставі, таким чином, так у нас буде зібрана палітра українського театрального мистецтва.

Коли йдеться про молодих режисерів, то я надаю перевагу українській або світовій класиці, та чи можна сказати, що Голенко ставив класику? «Зойчина квартира» Булгакова – це класика, Уривський ставитиме «Камінного господаря» Лесі Українки – це також класика. Петросян хоче поставити Вирипаєва, який на сьогоднішній день не зовсім невідомий драматург, але це сучасна класика. Тому ми зберігаємо ідею повертати словам і текстам їх первинну емоцію. Бо якщо дуже часто ставити якусь виставу, то ми замилюються очі і якихось речей ми вже не помітимо, а повертати первинні емоції – це важливо. І наш девіз, який мені дуже подобається, – «Театр не для всіх. Театр для кожного». Ми намагаємося, як то кажуть, серед лісу бачити дерева. Тобто розуміти, що є різні люди, і можу вам відверто сказати, що мені не все подобається у виставах, які ставлять молоді режисери, але кожен з них має свою публіку, своїх  прихильників. Наприклад, у мене були дуже великі сумніви щодо вистави «За двома зайцями», але я зустрів одну поважну людину, якій до вчора довіряв, і він сказав: «Ой, були у вас на останній прем'єрі, Зайці – це найкраще з усього, що я бачив за останні 10 років в Україні». 

Благодійницька діяльність та інклюзивність театру

У Театрі на Подолі активно розвивається благодійницька діяльність, цей напрям виник у нас давно. Коли я ставлю вистави, я намагаюся занурюватися в атмосферу. Був час, коли я працював режисером на радіо і в мене виникла ідея зробити вихованцям інтернату для дітей з поганим зором аудіо антологію української літератури для сліпих. Ці комплекти ми розіслали по всій Україні, один повезли з дружиною на проспект Правди. І мене дуже вразило, що діти, для того щоб прочитати вірші, ставали до нас задом, бо не бачили, де ми сиділи, а потім їх повертали до нас. Вони ходили до класів, проводячи ручками по стінах, де шрифтом Брайля було написано «1-А» чи «1-Б».Спочатку ми з сім'єю допомагали інтернату, а потім долучилися до цієї справи театром. Згодом, у нас виник проект «Звідки беруться діти?» разом з нашим партнером «Life» ми об'їхали 27 міст України, а виручені кошти віддали на благодійність. Відтоді це стало цілеспрямовано, і в нас з'явився партнер – «Отчий дом». У них кожна дитина – це історія, за якою можна знімати серіал. Одну дитину била мати, лила їй окріп на голову тільки тому, що вона чорна, але її усиновила родина з Америки і вона стала естрадною зіркою. Другу дівчинку мати викинула в Черкасах і її до 14 років виховували собаки. Від ще одного 11-річного хлопчика відмовилися батьки, написавши, що це наш невдалий проєкт.

У рамках проєкту «Театр для кожного» ми вже втілили безліч добрих ідей. Цьогоріч, 3 грудня, у Міжнародний день людей з інвалідністю, ми співпрацюватимемо з Миколою Подрезаном, який об'їхав 80 країн світу на візку і проніс прапор України. Ми пробували проводити вистави для батьків, які можуть привести сюди дітей, з якими актори вивчають театр ляльок, а дорослі в цей час можуть подивитися виставу. Хочемо зробити титровані вистави і з сурдоперекладом, довго шукали пристрій, на якому це можна буде втілити, і вирішили, що це будуть планшети, прикріплені на попередні крісла. Кому потрібно – користується, хто не хоче – не бере. А взагалі «Театр для кожного» найбільше виражається в тому, щоб у театр приходили і ті, кому подобається «Орестея», і ті, кому подобається «За двома зайцями».

Про вистави

За цей сезон у Театрі на Подолі було 10 прем'єр, на 33-й сезон в нас такі ж великі плани. Ми хочемо поставити виставу, яка колись яка йшла у Театрі російської драми імені Лесі Українки «ОБЭЖ» (Общество белградских эмансипированных женщин). Це надзвичайно цікава вистава, тому що там 17 жіночих ролей. Можна залучити весь жіночий особовий склад. Ми співпрацюємо с посольством Сербії, вони допомогли нам з перекладом. Історія дуже актуальна, тому що зараз є безліч клубів, жіночих спілок і, власне, ця вистава про те, як, будучи громадськими діячами, батьки забувають про дітей, як немовби працюючи над розвитком сім'ї, знищують її. Ми маємо нарешті показати «Сірі бджоли» з Богданом Бенюком. Ще у нас буде Іван Уривський з «Камінним господарем», потім – Тамара Трунова. Я давно хочу поставити, і у нас вже є переклад, який здійснив Віктор Морозов, – п'єсу «Костюмер». Валерія Федотова на малій сцені має ставити «Шинель». Можливо, Ігор Матіїв буде ставити «Кохання в стилі бароко» Ярослава Стельмаха. Думаю, що ми спробуємо відкрити малу сцену там, де у нас відкритий майданчик – це найгарніше місце в театрі. І плануємо зробити такий проект, який умовно зветься «Спроба польоту» – надавати молодим театрам грати свої вистави у нашому фойє, вже у серпні у нас будуть рушковці.

Знайомство з театром як перше побачення, для знайомства з Театром на Подолі треба дивитися «Зойчину квартиру». Особисто я ще дуже люблю «Вернісаж на Андріївському». Але якщо до вподоби щось більш інтелектуальне – рекомендую дивитися «На дні», «Шестеро характерів ненаписаної комедії».

Коли в мене запитують, чи ходжу я в інші театри, я зазвичай відповідаю: «Ви бачили колись шахтаря, який в свої вихідні дні ходить в іншу шахту подивитися, як добувають вугілля?». Але в театри я звісно ходжу, коли мені кажуть, що це варто подивитись, я відвідую прем'єри, на які мене запрошують, ходив навіть на «Кицюню» у Дикий театр. З останнього мені дуже сподобалася «Зойчина квартира». Мені імпонує, як працює Давид Петросян. Я дуже люблю Бенюка, дуже, а вистава «Всі мої сини» мені подобається навіть більше, ніж «Річард ІІІ».

Про майбутнє театрів України

Я б хотів, щоб перестали говорити, що українські театри прямують в Європу чи Азію, і щоб ми більше відчували самоцінність. Я вважаю, що український театр гідний того, щоб нікуди не прямувати, повірте мені, я бачив вистави за кордоном. Український театр має розвиватися так, як він розвивається. Є якісь тенденції – добре, але не потрібно ідеалізувати. У Європі величезна кількість дуже поганих вистав. І я сподіваюся, що найближчим часом український театр стане більш романтичним, у нас з'явиться нова романтика, після постмодернового загальносвітового осміяння  та іронії, і «DreamWorks / Мрії оживають» – це вже перша ластівка, що летить у цьому напрямку.

Особистості

Улюбленець глядачів Ігор Качур 19 серпня відкриватиме новий сезон театру «Актор» прем'єрною...

Художня керівниця театру КХАТ Катаріна Сінчілло про головні ролі, ювілейний сезон КХАТу та сучасний...

16 липня одній з найважливіших постатей в українському театрі та кіно виповнилося 82 роки. До дня...

Богдан Гнатюк – режисер вистави «Украдена краса» та актори Анатолій Гнатюк, Володимир Ніколаєнко,...

Ілля Волох – американський кіноактор, українець за походженням, який вже більше 25 років живе та...

Вас може зацікавити

Театр на Подолі
Звідки беруться діти?
Театр на Подолі
Сто тисяч
Театр на Подолі
Вернісаж на Андріївському
Театр на Подолі
Сильніше пристрасті, більше, ніж любов
Театр на Подолі
Хіба ревуть воли, як ясла повні?
Театр на Подолі
Моє століття
Театр на Подолі
Я - Марія Каллас
Театр на Подолі
Сойчине крило
Театр на Подолі
Щоденник молодого лікаря
Театр на Подолі
Вічно живі
Театр на Подолі
Got to Be Free, aбо Маєш Бути Вільним
Театр на Подолі
Дядя Ваня
Бенюк і Хостікоєв
Про мишей і людей
Театр імені Івана Франка
Грек Зорба
Театр на Подолі
Сірі бджоли
Театр російської драми ім. Лесі Українки
Заповіт цнотливого бабія
Театр на Подолі
Шестеро характерів ненаписаної комедії
Театр на Подолі
Продавець дощу
Театр на Подолі
Передчуття Мини Мазайла
Театр на Подолі
На дні
Театр на Подолі
Дивакуватий Журден
Театр на Подолі
Каїн XVIII