З біноклем без черги!
message field image

Подобається Theatre.love? Зробімо його кращим разом!

Theatre.love - це соціальний проєкт, що популяризує та розвиває театральне мистецтво України, роблячи театри ближчими до людей. Якщо тобі близька така ініціатива – ти маєш можливість підтримати Theatre.love фінансово і вплинути на його подальше майбутнє.

Підтримати проєкт
Браво!
image
Валерія Федотова: «У виставах теж мають бути задіяні люди, яких ми хочемо обійняти»
Валерія Федотова: «У виставах теж мають бути задіяні люди, яких ми хочемо обійняти»
Валерія Федотова: «У виставах теж мають бути задіяні люди, яких ми хочемо обійняти»
Валерія Федотова: «У виставах теж мають бути задіяні люди, яких ми хочемо обійняти»
Валерія Федотова: «У виставах теж мають бути задіяні люди, яких ми хочемо обійняти»
Валерія Федотова: «У виставах теж мають бути задіяні люди, яких ми хочемо обійняти»
Валерія Федотова: «У виставах теж мають бути задіяні люди, яких ми хочемо обійняти»
Валерія Федотова: «У виставах теж мають бути задіяні люди, яких ми хочемо обійняти»
Валерія Федотова: «У виставах теж мають бути задіяні люди, яких ми хочемо обійняти»
Валерія Федотова: «У виставах теж мають бути задіяні люди, яких ми хочемо обійняти»
Валерія Федотова: «У виставах теж мають бути задіяні люди, яких ми хочемо обійняти»
Валерія Федотова: «У виставах теж мають бути задіяні люди, яких ми хочемо обійняти»
Валерія Федотова: «У виставах теж мають бути задіяні люди, яких ми хочемо обійняти»
Валерія Федотова: «У виставах теж мають бути задіяні люди, яких ми хочемо обійняти»
Валерія Федотова: «У виставах теж мають бути задіяні люди, яких ми хочемо обійняти»
229
0
0

Валерія Федотова: «У виставах теж мають бути задіяні люди, яких ми хочемо обійняти»

Режисер Валерія Федотова про закоханість у театр, вистави, наставників, прем’єру «Шинель» і натхнення в інтерв’ю для Theatre.love

Вистава була тією силою, що об’єднала так багато людей

Я не знаю, чи можна просто закохатися в театр. Мабуть, тільки ті вистави, які тебе вражають, і можуть збудити цю любов. Коли мені було чотири роки, мама вирішила сходити зі мною на балет, але ми випадково потрапили на оперу «Борис Годунов» тривалістю в чотири години. Я досі пам’ятаю, де ми сиділи, які були мізансцени і як в антракті мама пропонувала вийти десь посидіти, а я боялася, що дійство почнеться без мене.

Мені подобалося, що всі були зачаровані і що вистава була тією силою, яка об’єднала так багато людей.

А вже у більш дорослому віці, навчавшись на першому курсі, ми потрапили на виставу «Кін IV». Це було таке диво, що в театрі Франка виконують The Beatles, Хостікоєв відкриває шафу, а там дівчинка на скрипці грає «Yesterday». Завдяки таким виставам і людям, які їх створюють, ти починаєш закохуватися в театр.

Дуже багато є вистав, які викликають у мене захоплення. У Молодому театрі це «Гагарін і Барселона», коли я дивилася її, була впевнена, що вона створювалася в любові. Дуже подобаються вистави Давида Петросяна, я дивилася його і ранні роботи, і сучасну постановку «Мрії оживають» у театрі на Подолі. «Зойчина квартира» Максима Голенка – одна з кращих і найдрайвовіших вистав, які я бачила за останні декілька років.

У всіх режисерів є хороші постановки, але тут річ в іншому: є вистави, які ти дивишся і думаєш «гарно зробили, прикольно придумали, добре грають», а є – коли сидиш на виставі і, здається, так само відчуваєш та мислиш, як люди на сцені. Тоді вистава не залишає тебе байдужою. Насправді у Києві багато крутих вистав і я цим дуже пишаюся.

Ми наче відчуваємо час на різних рівнях

Вчителі та наставники постійно змінюються, навіть актори, з якими я роблю виставу, мене вчать. Можна один раз поговорити з якимось режисером (наприклад, з Дмитром Богомазовим чи з Кирилом Кашліковим) і багато чому навчитися за одну розмову. Першою такою людиною для мене став Ігор Славинський.

Є дуже вдала фраза: «Вчитель – не той, хто тебе вчить, а той, у кого ти можеш навчитися».

Потім і назавжди на мене вплинув художник Володимир Карашевський. Коли я з ним познайомилася, мені було 17 років і тоді я вперше дізналася про Данила Лідера. Я почала дивитися всі вистави Карашевського в Києві і зрозуміла, що сценографія – це така магія, без якої театр неможливий.

Раніше я завжди хотіла тримати все під контролем, але зараз для мене найголовніше, щоб у тебе була можливість робити те, що ти любиш і з ким хочеш – тобто з талановитими, добрими людьми, з якими ви один одного розумієте.

Протягом багатьох років я хотіла поставити виставу в театрі на Подолі. Віталій Малахов колись дозволив зробити мені дипломну роботу в цьому театрі. Тут я познайомилася з Ігорем Славинським, який допоміг зрозуміти, що режисура – це не диктатура, а змова, у якій всі зацікавлені і у якій всі вміють створити таку атмосферу на репетиціях, щоб не було байдуже. І коли Ігор Славинський помер, я зрозуміла, що хочу повернутися до цього театру, і я вдячна Віталію Малахову, що вже не вперше він дає мені шанс.

Молоде покоління, до якого я належу, вирізняється відсутністю страху, сміливістю і готовністю до експериментів. Можливо, ми більш відчуваємо сучасність, хоча не можу сказати, що постановки дорослих режисерів несучасні. У театрі на Подолі є вистава «На дні», яка мені подобається, і вона для мене дуже сучасна. Але ми наче відчуваємо час на різних рівнях.

Ми створили щось інше, чого я ніколи не робила і не відчувала в театрі

Коли з’явилася шинель, нам було дуже страшно до неї звикнути, тому що з’являється велика шинель без голови і ходить поміж нами. Коли Юля вперше прийшла на репетицію в цій шинелі, склалося таке враження, що це був сам Гоголь.

Це дивне відчуття – ми створили щось інше, чого я ніколи не робила і не відчувала в театрі.

Виставу «Шинель» у театрі на Подолі до постановки запропонувала я, тому що там були люди, з якими я дуже хотіла зробити цю виставу. Ти читаєш матеріал і розумієш, хто має кого зіграти: єдиний, хто може створити Акакія Акакійовича, це самобутній Рома Халаімов; а сміливий і характерний Стас Мельник має грати Петровича, Юля Шевченко вміє працювати з ляльками, і чудова актриса – вона буде Шинель, а Кирило Карпук і Ковирзанов Євген можуть грати Значну особу, бо в них є своя особлива сила і харизма. Але найголовніше – всі вони талановиті і добрі люди, і ми – команда. Я завжди дуже уважна і дивлюся всі вистави акторів, які мені подобаються, тому, звісно, я відразу знала, з ким хочу працювати у цій виставі.

Мені здається, що за час репетицій «Шинелі» ми всі виросли. Актори – дуже сміливі та вірні люди, і всі образи у виставі ми придумували разом.

Мені хотілося, щоб Акакій Акакійович був не просто добрим, а був живим – людиною, яка хоче сміятися, з кимось знайомитися, любити… І коли я дивлюся виставу, бачу, як він змінюється, і розумію, що нам це вдалося. Мені дуже подобається сцена зустрічі Акакія Акакійовича з Петровичем, тому що там є відчуття, наче вони знайомі вже багато років і він постійно йому щось латає. Сцена зі Значною особою також вийшла дуже цілісна – від захоплення нею на початку до розуміння, що він – негативний персонаж в кінці. Найдивніша репетиція для мене була сцени, де Акакій Акакійович вперше зустрічається з Шинеллю. Я сиділа і плакала в цей час, і не могла зупинитися. Мозок хоч і намагався фіксувати, що десь треба додати світла, там руку залишити, але все одно плачеш – настільки це зворушливо і по-справжньому. Актори все зробили краще, ніж я собі уявляла.

Мені було цікаво, чи зрозуміють глядачі Акакія Акакійовича. Чи зрозуміють, що любов до Шинелі була як до живого створіння і що саме любов дала йому відчути себе щасливим та живим. Але я читаю відгуки і бачу, що це відчувається.

Для мене як режисера дуже важливо, щоб люди розуміли, про що ми говоримо у виставі.

Чим би я не займалася, я все одно йду до театру

Чим би я не займалася, я все одно йду до театру. Я читаю книжки і думаю, що це можна поставити у театрі і таку сцену можна зробити. Я дивлюся кіно і думаю, якби і в театрі так зробили. Все, що пов’язано з творчістю, мене цікавить. Якщо ж виділити щось основне, крім театру, то це все ж таки малювання, яким я займаюся вже чотири роки. Коли ми репетирували виставу за Довлатовим «Віслюк повинен бути худим» в театрі «Сузір’я», тоді почала малювати. Мені іноді здається, що я, немов письменник в радянські часи – все в стіл малюю. Дарую зображення близьким, вішаю на стінах, дарую на прем’єрах комусь… Це такий мій особистий щоденник. Звісно, хотілося б організувати виставку чи навіть написати книгу колись і щоб в ній були мої роботи і малюнки.

Я так живу, що мене постійно щось надихає. Нещодавно йшла по вулиці, була сонячна погода і сидів якийсь старий чоловік, курив цигарку, про щось думав і читав клаптик газети… І побачене якось надихнуло мене. На репетиції може щось надихати, наприклад в «Шинелі» ми придумали, що Стас буде у сходах стирчати і захотілося це намалювати.

Все надихає, тому що ти постійно відкритий.

Коли я подивилася «сНежное шоу» Слави Полуніна у записі, це був для мене справжній Театр і справжня Вистава, тому що я там відчула стільки добра і тендітності, що наче стала кращою людиною після перегляду.

«Збирайте поруч тих, кого ви хочете обійняти», – сказав в одному зі своїх інтерв’ю Полунін. Це мене дуже вразило. Бо мені здається, що у виставах теж мають бути задіяні люди, яких ми хочемо обійняти.

Театр – це для мене не робота, це щось більше. Звісно, я не ідеалізую театр, розумію, що є розчарування і складнощі, але чомусь саме цей театр викликає в тобі таке кохання. Чомусь саме в цьому театрі ти хочеш за щось боротися. Чомусь саме в цьому театрі є люди, з якими ти хочеш створювати вистави. Тому я хочу, щоб у мене завжди був мій театр, де я буду не художнім керівником, а людиною (другом/режисером), яку чекають і розуміють.

Інтерв'ю: Альона Ярушевська

Читай також:

Загублена душа Акакія Акакійовича

Як Гоголівська шинель танцювала на сцені театру на Подолі

Майстерня – це те місце, де ти маєш право мріяти і говорити про це не соромлячись

Особистості

Я пишу для всіх. Про всіх нас для всіх нас. Найчастіше з іронією, посмішкою і надією.

12 запитань до актриси Молодого театру Вікторії Ромашко

«У мене так само в житті мистецтво, відданість театру переважає над особистим життям»

10 питань до актриси Лі Берлінської

У кожній державі і в кожній нації є виразник своєї духовності через сцену, тому що саме через театр...

Must see від Валерії Федотової:

Театр російської драми ім. Лесі Українки
Каліка з острова Інішмаан
Театр на Подолі
Зойчина квартира
Театр на Подолі
Мрії оживають
Театральна майстерня М. Рушковського
По вулиці моїй
Театр драми і комедії на Лівому березі Дніпра
Життя попереду
Дикий театр
Кицюня
Молодий театр
Гагарін і Барселона
Театр імені Івана Франка
Morituri te salutant
Театр на Подолі
Льовушка
Театр драми і комедії на Лівому березі Дніпра
Дванадцята ніч, або Що захочете
Театр на Подолі
На дні