Вінсент Меттель: «Я йду власною стежкою і не ставлю вистави на потреби чи очікування публіки»
104
0
0

Вінсент Меттель: «Я йду власною стежкою і не ставлю вистави на потреби чи очікування публіки»

Український режисер Вінсент Меттель про театр, кіно та мистецтво.

Вінсент Меттель – режисер, актор та сценарист, засновник Сірого театру чуттєвого психоаналізу та авангардного Театру*Кіно. На його рахунку 8 театрів, 15 років в кіно, 17 поставлених вистав, участь в 21 телепроекті, 28 відзнятих фільмів та більше 50 написаних книг. Минулого року українцям була представлена кінострічка «Вісім», що стала першим солофільмом у світі, тобто усі ролі на знімальному майданчику (всього 21 функція) виконував Вінсент Меттель.

Я не пам‘ятаю жодного випадку, коли мені хотілося б змінити ім‘я

У мене батьки – митці, тому вирішили мене назвати на честь улюбленого художника Вінсента Ван Гога. Я не пам‘ятаю, в якому класі батьки запитали: «Можливо, тобі якесь звичайне ім‘я собі взяти? Ти подумай, бо ми так дали…», я тоді відповів: «Нізащо». Я не пам‘ятаю жодного випадку, коли мені хотілося б змінити ім‘я. Я завжди був дуже вдячний батькам за нього і мені воно подобається, я відчуваю його своїм.

«Митець має бути більше компілятором»

Закінчивши екстерном школу, я не знав, куди мені вступати. І з цим мені допомогла моя мама, яка кілька років поспіль помічала, що я з величезним захопленням дивлюся церемонію «Оскар». І вона мені запропонувала встуапити на акторський факультет, що дало початок моєму творчому життю.

Мене завжди вчили батьки, що не потрібно когось наслідувати, потрібно бути собою. Тому є люди, яких я надзвичайно поважаю, – це Девід Фінчер, Крістофер Нолан, Даррен Аронофскі і цей список можна продовжувати вічно, але в наші часи, мені здається, в наші часи не так легко зробити щось нове. Тому митець має бути більше компілятором і я не відчуваю якогось пригнічення совісті через те, що я запозичую. Я просто роблю це у багатьох людей і об’єдную у щось своє. Це буває досить цікаво, наприклад, був такий інцидент, коли я в восьмий чи десятий раз переглядав «Мулен Руж» і я побачив, що є сцена, яка дуже перекликається з моєю книгою. Це дуже схоже на ностальгію чи дежавю і в мистецтві це також відчувається.

Фото з вистави «Аліса і Принц»

«Сірий театр – єдиний театр, у якому немає комедій»

Я ставив вистави у багатьох містах і навіть робив власні спроби постановок, але ми з моєю колишньою дружиною Вільгельміною подумали, що варто створити свій театр, який задовольнятиме потребу робити нестандартні вистави. Так виник Сірий театр – єдиний театр, у якому немає комедій, і це наша принципова позиція. Ми відразу вирішили, що нам потрібний нішевий глядач, який ходитиме саме на наші вистави та буде зацікавлений нашою тематикою і стилістикою.

За час існування Сірого театру у нас на кастингу побувало більше 3000 акторів, а для першої вистави це було 700 осіб.

Ми досить довго думали над назвою для театру, бо хотілося б об’єднати у ній все, що ми передаємо своєю творчістю. Так, ми визначилися з назвою «Сірий театр», адже це унікальний колір і хоча всі звикли, що він банальний та нецікавий, у нас в театрі нестандартні вистави. Щоб глядачі відразу розуміли, що ми робимо, то ми вирішили до назви додати ще частину «чуттєвого психоаналізу». Як режисер я у своїх роботах намагаюся зануритися у психоаналіз через любов до Фрейда і психології, а чуттєвий я б назвав навіть еротичним напрямком. Зазвичай слово «еротичний» сприймають як «порнографічний», але я проти оголення заради оголення. Мені подобається саме сексуальність, тобто, коли актор подобається своєю поведінкою на сцені. До речі, у нас були дуже великі проблеми з кастингом, тому що у мене було уявлення, як мають виглядати актори: вони мали бути не лише красивими, але талановитими, які б розуміли мене, бо я люблю у своїй режисурі використовувати принципи не лише класичного Костянтина Станіславського, але й не менш відомого Антонена Арто. За час існування Сірого театру у нас на кастингу побувало більше 3000 акторів, а для першої вистави це було 700 осіб.

Фото з вистави «2046»

Якщо бажаєте надскладний матеріал з крутими поворотами сюжету та здивувань, вам до Сірого театру.

Наша перша, дебютна вистава – це «Фантазм». Перед прем’єрою було дуже страшно, тому що ми не знали, що чекати, але чудово, що театр функціонує саме в Києві – найрозвинутішому місті в Україні, і вистава минула надзвичайно добре, були цікаві емоції. Наступною була вистава «Аліса і Принц» – це поєднання «Аліси у країні чудес» і «Маленького принца». Я дуже люблю ці книги і мені подобається їх метафоричність, тому саме вони – головні персонажі. Звісно ж, це не було б психоаналізом, якби вони не опинилася в психіатрічній клініці, не лікувалися від наркоманії тощо. «Аліса і Принц», я вважаю, – найкраща вистава у Сірому театрі.

Мені дуже подобається поєднувати театр і кіно, тому у Сірому театрі є декілька постановок, де фільми перенесені у вистави. Це «Основний інстинкт», «Любовний настрій» мого улюбленого гонконгського режисера Вонга Карвая, його ж «2046» та постановка «Вона» про штучний інтелект. Що мені подобається у кіно і що я намагаюся перенести у театр, то це – твісти (прим. ред. – крутий поворот сюжету, що змінює сприйняття того, що відбувається). Тому, якщо бажаєте надскладний матеріал з крутими поворотами сюжету та здивувань, вам до Сірого театру.

Фото з вистави «Вона»

«Яка людина, який настрій – таке і мистецтво»

«Театр*Кіно» заснований 1 березня цього року і працює у декількох вимірах, тобто за один вечір глядачам демонструють, і фільм, і виставу. Мені завжди як режисеру хотілося, щоб люди також визначилися, що вони більше люблять? Бачити вже все сплановане, змонтоване, коли щодня так як вчора, чи те, що відбувається просто зараз і те, що живе. Не скажу, що для мене кіно не живе, просто це більше режисерське життя, а театр – акторське. Вистава і фільм не завжди пов’язані між собою. Інколи ми робимо в одному жанрі, а інколи експериментуємо і показуємо в один день дуже важкий трилер і легку комедію. У цьому плані я дуже люблю режисера Андрія Жолдака, який також на мене вплинув як театральний діяч. У мене була можливість часто ходити на його вистави, і наприклад, у постановці «Місяць на селі», в якій п’ять актів, він змінював місцями сцени, акти, музичний супровід і це було круто. Мені подобається, що мистецтво таке живе і різноманітне. Яка людина, який настрій – таке і мистецтво.

Фото з вистави «Д»

Взагалі я організував ще один театр, щоб мати змогу ще більше експериментувати.

Основна вистава у «Театр*Кіно» – «Д», яка перейшла з Сірого театру, тому що не відповідала за жанром і стилістикою. Я написав цю п’єсу, коли мені було 22 роки, тобто 11 років тому і я дуже змінився за цей час. Було цікаво попрацювати з цим матеріалом і в мене виникало відчуття, що це п’єса взагалі іншого автора. Через це я зміг віднайти набагато більше, ніж те, що було написано, змінилися і тональність, і навіть головна ідея. Взагалі я організував ще один театр, щоб мати змогу ще більше експериментувати і його можна навіть назвати авангардним театром.

Зазвичай показ вистави і кіно ми намагаємося вміститися у дві години, хоча навіть цей час завеликий, але інколи буває і більше. Наприклад, вистава «Д» триває годину, але я її скорочую, щоб показати потім повнометражну кінострічку як трилер «Шістдесятники». Це трагедія про «Чорний понеділок», коли у Києві внаслідок затоплення Куренівки загинуло багато людей. Ми взяли цей факт як старт для нашої історії і зробили з цього трилер. Повигадували, що може відбутися з людьми, які застрягли у бомбосховищі, а там є вихід в інший вимір. Також є цікавий фільм, який ми показуємо, – «Моя голова». Часто кажуть, що ця стрічка схожа на «Головоломку» від студії «Pixar», але цей сценарій я написав ще за вісім років до виходу мультфільму.

Я йду власною стежкою і не ставлю вистави на потреби чи очікування публіки.

Глядачам важко одночасно сприймати вистави «Театру*Кіно», тому що цей театр ще складніший та більш інтелектуальний, на відміну від Сірого театру. Наприклад, та ж вистава «Д» – це антивистава, тобто текст протилежний тому, що йде на сцені: актори грають одне, думають інше, а відчувають ще інше. І глядачам важко встигати за розвитком подій. Якщо інші режисери зазвичай роблять емоційні гойдалки, щоб заспокоїтися та сприйняти інформацію, то я дозволив собі цього не робити. На мою думку, саме таким і повинен бути студійний експериментальний театр. Я йду власною стежкою і не ставлю вистави на потреби чи очікування публіки.

«Телебачення – це мас-маркет для потреб маргінальної публіки»

Я завжди дуже не любив телебачення і хоч у мене на рахунку п’ятдесят проектів, це те, від чого я йду в мистецтво. Бо все ж таки телебачення – це мас-маркет для потреб маргінальної публіки і це прикро для мене. Не скажу, що я на ньому нічому не навчився, тому що кіно допомагає зрозуміти структуру, яка є і у театрі також. Якщо ти театральний режисер, то зазвичай є спокуса показувати безкінечні сцени, багато діалогів, а кіно нас змушує робити картинку. Через це вистави стають більш динамічними, більш вибудованими. Це те, чого не вистачає в театрі, бо я все-таки за режисерський театр. Я присутній на кожній своїй виставі, щоразу роблю якісь зауваження, бо в іншому випадку – кожен перетягує ковдру на себе. А в кіно у мене навпаки бувають затягнуті сцени через вплив театру, але тоді я виправдовую себе, що роблю режисерську і продюсерську версії своєї стрічки – для себе та фестивального кіно і для глядачів та прокату у кінотеатрах.

«Це моя потреба і це моє життя»

Мені здається, сучасному театру усього вистачає, навпаки проблема в перенасиченні. Наприклад, у радянські часи театр – це чудо, таїнство, це те, куди купували білети за півроку і шалено цьому раділи, а сьогодні це лише розвага. Я завжди розрізняв поняття «мистецтво» і «культура», тому що для мене культура завжди звучала більш маргінально і мені не дуже подобається занадто великий вибір театрів і вистав. Звісно, у мене також їх два, але я себе виправдовую тим, що роблю нішеві проекти саме для своєї глядацької аудиторії. Мені дуже подобається фраза «Писати можна тільки тоді, коли не писати ти не можеш», що я і намагаюся робити у житті. Це моя потреба і це моє життя.

Особистості

Олеся Жураківська про прем’єру моновистави «Усі найкращі речі»

Дар’я Петрожицька – актриса театру і кіно, відома за серіалом «Папік», учасниця «Голос країни 10» –...

Ксенія Ромашенко вже рік як очолює театр «Золоті ворота». З командою Theatre.love худрукиня...

Заступник начальника бутафорського цеху Калініна Ольга Володимирівна поділилася з командою...

Поради від поганого театрала

Кожна жива людина прагне краще жити і отримати хоч невелику частину своєї мрії. І в цій виставі для...

Вас може зацікавити