З біноклем без черги!
message field image

Подобається Theatre.love? Зробімо його кращим разом!

Theatre.love - це соціальний проєкт, що популяризує та розвиває театральне мистецтво України, роблячи театри ближчими до людей. Якщо тобі близька така ініціатива – ти маєш можливість підтримати Theatre.love фінансово і вплинути на його подальше майбутнє.

Підтримати проєкт
Браво!
image
Вінсент Меттель: «Я йду власною стежкою і не ставлю вистави на потреби чи очікування публіки»
395
0
0

Вінсент Меттель: «Я йду власною стежкою і не ставлю вистави на потреби чи очікування публіки»

Український режисер Вінсент Меттель про театр, кіно та мистецтво.

Вінсент Меттель – режисер, актор та сценарист, засновник Сірого театру чуттєвого психоаналізу та авангардного Театру*Кіно. На його рахунку 8 театрів, 15 років в кіно, 17 поставлених вистав, участь в 21 телепроекті, 28 відзнятих фільмів та більше 50 написаних книг. Минулого року українцям була представлена кінострічка «Вісім», що стала першим солофільмом у світі, тобто усі ролі на знімальному майданчику (всього 21 функція) виконував Вінсент Меттель.

Я не пам‘ятаю жодного випадку, коли мені хотілося б змінити ім‘я

У мене батьки – митці, тому вирішили мене назвати на честь улюбленого художника Вінсента Ван Гога. Я не пам‘ятаю, в якому класі батьки запитали: «Можливо, тобі якесь звичайне ім‘я собі взяти? Ти подумай, бо ми так дали…», я тоді відповів: «Нізащо». Я не пам‘ятаю жодного випадку, коли мені хотілося б змінити ім‘я. Я завжди був дуже вдячний батькам за нього і мені воно подобається, я відчуваю його своїм.

«Митець має бути більше компілятором»

Закінчивши екстерном школу, я не знав, куди мені вступати. І з цим мені допомогла моя мама, яка кілька років поспіль помічала, що я з величезним захопленням дивлюся церемонію «Оскар». І вона мені запропонувала встуапити на акторський факультет, що дало початок моєму творчому життю.

Мене завжди вчили батьки, що не потрібно когось наслідувати, потрібно бути собою. Тому є люди, яких я надзвичайно поважаю, – це Девід Фінчер, Крістофер Нолан, Даррен Аронофскі і цей список можна продовжувати вічно, але в наші часи, мені здається, в наші часи не так легко зробити щось нове. Тому митець має бути більше компілятором і я не відчуваю якогось пригнічення совісті через те, що я запозичую. Я просто роблю це у багатьох людей і об’єдную у щось своє. Це буває досить цікаво, наприклад, був такий інцидент, коли я в восьмий чи десятий раз переглядав «Мулен Руж» і я побачив, що є сцена, яка дуже перекликається з моєю книгою. Це дуже схоже на ностальгію чи дежавю і в мистецтві це також відчувається.

Фото з вистави «Аліса і Принц»

«Сірий театр – єдиний театр, у якому немає комедій»

Я ставив вистави у багатьох містах і навіть робив власні спроби постановок, але ми з моєю колишньою дружиною Вільгельміною подумали, що варто створити свій театр, який задовольнятиме потребу робити нестандартні вистави. Так виник Сірий театр – єдиний театр, у якому немає комедій, і це наша принципова позиція. Ми відразу вирішили, що нам потрібний нішевий глядач, який ходитиме саме на наші вистави та буде зацікавлений нашою тематикою і стилістикою.

За час існування Сірого театру у нас на кастингу побувало більше 3000 акторів, а для першої вистави це було 700 осіб.

Ми досить довго думали над назвою для театру, бо хотілося б об’єднати у ній все, що ми передаємо своєю творчістю. Так, ми визначилися з назвою «Сірий театр», адже це унікальний колір і хоча всі звикли, що він банальний та нецікавий, у нас в театрі нестандартні вистави. Щоб глядачі відразу розуміли, що ми робимо, то ми вирішили до назви додати ще частину «чуттєвого психоаналізу». Як режисер я у своїх роботах намагаюся зануритися у психоаналіз через любов до Фрейда і психології, а чуттєвий я б назвав навіть еротичним напрямком. Зазвичай слово «еротичний» сприймають як «порнографічний», але я проти оголення заради оголення. Мені подобається саме сексуальність, тобто, коли актор подобається своєю поведінкою на сцені. До речі, у нас були дуже великі проблеми з кастингом, тому що у мене було уявлення, як мають виглядати актори: вони мали бути не лише красивими, але талановитими, які б розуміли мене, бо я люблю у своїй режисурі використовувати принципи не лише класичного Костянтина Станіславського, але й не менш відомого Антонена Арто. За час існування Сірого театру у нас на кастингу побувало більше 3000 акторів, а для першої вистави це було 700 осіб.

Фото з вистави «2046»

Якщо бажаєте надскладний матеріал з крутими поворотами сюжету та здивувань, вам до Сірого театру.

Наша перша, дебютна вистава – це «Фантазм». Перед прем’єрою було дуже страшно, тому що ми не знали, що чекати, але чудово, що театр функціонує саме в Києві – найрозвинутішому місті в Україні, і вистава минула надзвичайно добре, були цікаві емоції. Наступною була вистава «Аліса і Принц» – це поєднання «Аліси у країні чудес» і «Маленького принца». Я дуже люблю ці книги і мені подобається їх метафоричність, тому саме вони – головні персонажі. Звісно ж, це не було б психоаналізом, якби вони не опинилася в психіатрічній клініці, не лікувалися від наркоманії тощо. «Аліса і Принц», я вважаю, – найкраща вистава у Сірому театрі.

Мені дуже подобається поєднувати театр і кіно, тому у Сірому театрі є декілька постановок, де фільми перенесені у вистави. Це «Основний інстинкт», «Любовний настрій» мого улюбленого гонконгського режисера Вонга Карвая, його ж «2046» та постановка «Вона» про штучний інтелект. Що мені подобається у кіно і що я намагаюся перенести у театр, то це – твісти (прим. ред. – крутий поворот сюжету, що змінює сприйняття того, що відбувається). Тому, якщо бажаєте надскладний матеріал з крутими поворотами сюжету та здивувань, вам до Сірого театру.

Фото з вистави «Вона»

«Яка людина, який настрій – таке і мистецтво»

«Театр*Кіно» заснований 1 березня цього року і працює у декількох вимірах, тобто за один вечір глядачам демонструють, і фільм, і виставу. Мені завжди як режисеру хотілося, щоб люди також визначилися, що вони більше люблять? Бачити вже все сплановане, змонтоване, коли щодня так як вчора, чи те, що відбувається просто зараз і те, що живе. Не скажу, що для мене кіно не живе, просто це більше режисерське життя, а театр – акторське. Вистава і фільм не завжди пов’язані між собою. Інколи ми робимо в одному жанрі, а інколи експериментуємо і показуємо в один день дуже важкий трилер і легку комедію. У цьому плані я дуже люблю режисера Андрія Жолдака, який також на мене вплинув як театральний діяч. У мене була можливість часто ходити на його вистави, і наприклад, у постановці «Місяць на селі», в якій п’ять актів, він змінював місцями сцени, акти, музичний супровід і це було круто. Мені подобається, що мистецтво таке живе і різноманітне. Яка людина, який настрій – таке і мистецтво.

Фото з вистави «Д»

Взагалі я організував ще один театр, щоб мати змогу ще більше експериментувати.

Основна вистава у «Театр*Кіно» – «Д», яка перейшла з Сірого театру, тому що не відповідала за жанром і стилістикою. Я написав цю п’єсу, коли мені було 22 роки, тобто 11 років тому і я дуже змінився за цей час. Було цікаво попрацювати з цим матеріалом і в мене виникало відчуття, що це п’єса взагалі іншого автора. Через це я зміг віднайти набагато більше, ніж те, що було написано, змінилися і тональність, і навіть головна ідея. Взагалі я організував ще один театр, щоб мати змогу ще більше експериментувати і його можна навіть назвати авангардним театром.

Зазвичай показ вистави і кіно ми намагаємося вміститися у дві години, хоча навіть цей час завеликий, але інколи буває і більше. Наприклад, вистава «Д» триває годину, але я її скорочую, щоб показати потім повнометражну кінострічку як трилер «Шістдесятники». Це трагедія про «Чорний понеділок», коли у Києві внаслідок затоплення Куренівки загинуло багато людей. Ми взяли цей факт як старт для нашої історії і зробили з цього трилер. Повигадували, що може відбутися з людьми, які застрягли у бомбосховищі, а там є вихід в інший вимір. Також є цікавий фільм, який ми показуємо, – «Моя голова». Часто кажуть, що ця стрічка схожа на «Головоломку» від студії «Pixar», але цей сценарій я написав ще за вісім років до виходу мультфільму.

Я йду власною стежкою і не ставлю вистави на потреби чи очікування публіки.

Глядачам важко одночасно сприймати вистави «Театру*Кіно», тому що цей театр ще складніший та більш інтелектуальний, на відміну від Сірого театру. Наприклад, та ж вистава «Д» – це антивистава, тобто текст протилежний тому, що йде на сцені: актори грають одне, думають інше, а відчувають ще інше. І глядачам важко встигати за розвитком подій. Якщо інші режисери зазвичай роблять емоційні гойдалки, щоб заспокоїтися та сприйняти інформацію, то я дозволив собі цього не робити. На мою думку, саме таким і повинен бути студійний експериментальний театр. Я йду власною стежкою і не ставлю вистави на потреби чи очікування публіки.

«Телебачення – це мас-маркет для потреб маргінальної публіки»

Я завжди дуже не любив телебачення і хоч у мене на рахунку п’ятдесят проектів, це те, від чого я йду в мистецтво. Бо все ж таки телебачення – це мас-маркет для потреб маргінальної публіки і це прикро для мене. Не скажу, що я на ньому нічому не навчився, тому що кіно допомагає зрозуміти структуру, яка є і у театрі також. Якщо ти театральний режисер, то зазвичай є спокуса показувати безкінечні сцени, багато діалогів, а кіно нас змушує робити картинку. Через це вистави стають більш динамічними, більш вибудованими. Це те, чого не вистачає в театрі, бо я все-таки за режисерський театр. Я присутній на кожній своїй виставі, щоразу роблю якісь зауваження, бо в іншому випадку – кожен перетягує ковдру на себе. А в кіно у мене навпаки бувають затягнуті сцени через вплив театру, але тоді я виправдовую себе, що роблю режисерську і продюсерську версії своєї стрічки – для себе та фестивального кіно і для глядачів та прокату у кінотеатрах.

«Це моя потреба і це моє життя»

Мені здається, сучасному театру усього вистачає, навпаки проблема в перенасиченні. Наприклад, у радянські часи театр – це чудо, таїнство, це те, куди купували білети за півроку і шалено цьому раділи, а сьогодні це лише розвага. Я завжди розрізняв поняття «мистецтво» і «культура», тому що для мене культура завжди звучала більш маргінально і мені не дуже подобається занадто великий вибір театрів і вистав. Звісно, у мене також їх два, але я себе виправдовую тим, що роблю нішеві проекти саме для своєї глядацької аудиторії. Мені дуже подобається фраза «Писати можна тільки тоді, коли не писати ти не можеш», що я і намагаюся робити у житті. Це моя потреба і це моє життя.

Інтерв'ю: Ярушевська Альона

Особистості

Постановки Романа Віктюка у Першому театрі, театру Лесі Українки, Одеському російському...

Актор Театральної Майстерні Миколи Рушковського Олег Коркушко про навчання на курсі Миколи...

Актор Олександр Бегма про театральну родину, акторську та музичну діяльність, премію «Київська...

Я пам’ятаю, на одну з репетицій Дмитро Михайлович приходить з трубою і каже: «На, це тобі». У мене...

«Настю, заспокойся, ти все зможеш. Просто займайся своєю улюбленою справою!»

Мені подобається відкривати для себе нові кіно таємниці, рости саме в кіно і бачити свій розвиток,...

Вас може зацікавити