З біноклем без черги!
message field image

Подобається Theatre.love? Зробімо його кращим разом!

Theatre.love - це соціальний проєкт, що популяризує та розвиває театральне мистецтво України, роблячи театри ближчими до людей. Якщо тобі близька така ініціатива – ти маєш можливість підтримати Theatre.love фінансово і вплинути на його подальше майбутнє.

Підтримати проєкт
Браво!
image
У чому феномен театру корифеїв?
10
0
0

У чому феномен театру корифеїв?

Історія Першого українського професійного театру

Корифей у старогрецькій трагедії — керівник і заспівувач хору. Назва ж театру пов’язана з книгою «Корифеи украинской сцены», що була видана анонімно українською інтелігенцією у 1901 році у Києві. У ній Марка Кропивницького, Михайла Старицького, Івана Тобілевича та інших вперше назвали корифеями українського театру.

Перший український професійний театр

У 1880 році переглядається пункт Емського указу про категоричну заборону українських п’єс, в результаті чого дозволяються театральні вистави і концерти. З 10 січня 1882 року розпочинає свою діяльність перший український професійний театр. У цей вечір трупою Кропивницького було здійснено постановку п’єси Шевченка «Назар Стодоля». У ролі Назара – Микола Садовський, у ролі сотника Хоми Кичатого – М.Кропивницький.

Спочатку до складу трупи ввійшли: Панас Саксаганський, Ганна Затиркевич-Карпінська, Микола Садовський, Марія Барілотті-Садовська, Олександра Вірина, пізніше приєднався до них і Іван Карпенко-Карий.

Чому ж професійний? Усі артисти в театрі, крім природних голосових даних, мали ще й професійну підготовку. Єфросинія Зарницька закінчила музичну школу Товариства красного мистецтва в Одесі; Марія Барілотті-Садовська пройшла італійську школу в співака Дж. Барілотті; Марія Заньковецька навчалася співу в професора Гельсінгфорського відділення Петербурзької консерваторії Гржималі.

Високому професіоналізму музичного мистецтва корифеїв сприяло постійне творче співробітництво з відомими композиторами: Петром Ніщинським (автор «Вечорниць» до «Назара Стодолі» Шевченка), Кирилом Стеценком (написав музику до трагедії С. Черкасенка «Про що тирса шелестіла», водевілю М. Старицького «Як ковбаса та чарка, то минеться й сварка»). Особливо тісні зв’язки театру корифеїв були з Миколою Лисенком.

«Малеча» М. Старицького

З 1885 року трупа ділиться на дві. У Кропивницького залишається майже весь основний склад; Старицький формує нову трупу, до складу якої ввійшли переважно молоді актори (як він називав, «малеча»): Є. Боярська, Л. Манько, В. Грицай, О. Вірина, М. Маньківська, Ю. Косиненко та ін., котрі до того були на другорядних ролях.

За два роки його колектив складався з 61 актора, 65 хористів та 32 музикантів оркестру. З огляду на більшу кількість артистів хору, зрозуміло, що М. Старицький приділяв велику увагу музичній складовій виставі. Як і раніше, до вдосконалення співочої майстерності хористів театру долучався М. Лисенко, особливо якщо готувались до показу опери, оперети чи драми з його музикою («Чорноморці», «Утоплена», «Ніч під Івана Купала», «Різдвяна ніч», «Ой не ходи Грицю…»).

Як режисер він прагнув забезпечити побутову й етнографічну правдивість відтворюваних на сцені подій. М. Старицький був переконаний, що відповідне художнє оформлення підсилює загальне враження від вистави, тож у театрі до кожної вистави робили окремі декорації, чого на той час не могла собі дозволити жодна театральна установа. Наприклад, історико-героїчну драму «Юрко Довбиш» супроводжували картини карпатських гірських краєвидів.

Спочатку Михайло Петрович готував докладний план вистави, а потім починав роботу з акторами: сам читав п’єсу, далі «пояснював усі характери дійових осіб, суть конфлікту, ідею. Коли приступали до репетиції, Михайло Петрович сідав за стіл і клав перед собою свою книжечку, – в ній були намальовані всі мізансцени, і всі ми мусили пильно пам’ятати свої місця. Коли дивишся, було, на спектакль з публіки, весь рух на сцені здавався таким простим, натуральним, а досягалась ця натуральність довгою роботою. Щодо ролей, то Михайло Петрович студіював їх з нами. Кожне слово, кожен жест показував він так яскраво… Він завжди казав нам: «Живіть на сцені! Живіть! Забудьте, що це сцена, а думайте, почувайте, що все це коїться з вами в житті

актриса трупи Старицького Олена Зініна

Усе життя Старицький працював задля свободи свого народу, проте тяжкі умови праці, вічна боротьба за існування, часті переїзди підірвали здоров’я, призвели до повного банкрутства, змусили покинути театр (1893) і віддатися цілковито літературній творчості.

«Примачі» М. Кропивницького

Саме так називав М. Старицький акторів, які залишилися у трупі М. Кропивницького, серед яких були Марія Заньковецька, Микола Садовський, Панас Саксаганський, Ганна Затиркевич-Карпінська. Виступи почалися у квітні 1885 року в Єлисаветграді виставою «Чорноморці» М. Старицького. Вперше поставлено п’єси «Бондарівна», «Розумний і дурень», «Наймичка», «Безталанна», «Мартин Боруля» І. Карпенка-Карого.

Узимку 1886-87 років трупа Кропивницького мала гастролі у Петербурзі, напередодні яких російська преса здебільшого з великим скептицизмом і навіть зневагою відзивались про анонсовані виступи українських акторів, називаючи гостей з України мужицьким або хохлацьким театром. Проте вже перші вистави змусили притихнути навіть найбільших скептиків і недоброзичливців.

З 2 вересня по 17 листопада 1887 року трупа виступала в Московському Малому театрі. Перші гастролі корифеїв мали неабияке значення. Український театр витримав іспит на утвердження, визнання і зрілість.

Кропивницький-режисер у роботі з акторами вимагав простоти, життєвої правди, акцентуючи на психологічному розкритті образу. На сцені співав не хор, виставлений у шерег з диригентом попереду, а живий гурт парубків і дівчат, вихоплений з вулиці українського села і влитий у життя артистів.

Як склалася доля театру корифеїв далі?

Улітку 1900 року було засновано товариство, яке дістало назву «Малоросійська трупа М. Л. Кропивницького під урядом М. К. Садовського і О. К. Саксаганського за участі М. К. Заньковецької». З корифеїв до складу трупи не ввійшов тільки тяжкохворий М. Старицький. Серед тих, хто запрошений був до колективу, варто назвати також Г. Борисоглібську, М. Ліницьку, В. Вукотича (прийомного сина Кропивницького).

Свою діяльність зірковий театр розпочав в останні дні червня 1900-го року з виступів у Полтаві. Проіснував об’єднаний театр корифеїв близько трьох років. Останній спільний виступ майстрів української сцени, як і перший, відбувся в Полтаві 31 серпня 1903 року – на другий день святкування урочистого відкриття пам’ятника І. Котляревському. Трупа на той час функціонувала вже не в повному складі, оскільки кількома місяцями раніше – в лютому того ж 1903 року – з неї вийшли Кропивницький і Заньковецька, про що тоді повідомлялось у газеті «Одесский листок».

Після цього театр став іменуватись «Малоросійська трупа під орудою П. К. Саксаганського і М. К. Садовського за участі Івана Карпенка-Карого», який виступав протягом двох років, а після виходу з неї навесні 1905 року Садовського дістала нову назву − «Товариство малоросійських артистів під орудою П. К. Саксаганського за участі Івана Карпенка-Карого». У такому складі товариство фігурувало аж до смерті Івана Карпенка-Карого восени 1907 року. Смерть визначного митця була трагедією, від якої колектив так і не зміг оговтатись.