З біноклем без черги!
message field image

Подобається Theatre.love? Зробімо його кращим разом!

Theatre.love - це соціальний проєкт, що популяризує та розвиває театральне мистецтво України, роблячи театри ближчими до людей. Якщо тобі близька така ініціатива – ти маєш можливість підтримати Theatre.love фінансово і вплинути на його подальше майбутнє.

Підтримати проєкт
Браво!
image
Сучасний автор, сучасна п’єса, надсучасна тема – у Харківському театрі імені Т. Г. Шевченка «Березіль» прем’єра «Хлібне перемир’я»
Сучасний автор, сучасна п’єса, надсучасна тема – у Харківському театрі імені Т. Г. Шевченка «Березіль» прем’єра «Хлібне перемир’я»
Сучасний автор, сучасна п’єса, надсучасна тема – у Харківському театрі імені Т. Г. Шевченка «Березіль» прем’єра «Хлібне перемир’я»
Сучасний автор, сучасна п’єса, надсучасна тема – у Харківському театрі імені Т. Г. Шевченка «Березіль» прем’єра «Хлібне перемир’я»
Сучасний автор, сучасна п’єса, надсучасна тема – у Харківському театрі імені Т. Г. Шевченка «Березіль» прем’єра «Хлібне перемир’я»
Сучасний автор, сучасна п’єса, надсучасна тема – у Харківському театрі імені Т. Г. Шевченка «Березіль» прем’єра «Хлібне перемир’я»
Сучасний автор, сучасна п’єса, надсучасна тема – у Харківському театрі імені Т. Г. Шевченка «Березіль» прем’єра «Хлібне перемир’я»
Сучасний автор, сучасна п’єса, надсучасна тема – у Харківському театрі імені Т. Г. Шевченка «Березіль» прем’єра «Хлібне перемир’я»
Сучасний автор, сучасна п’єса, надсучасна тема – у Харківському театрі імені Т. Г. Шевченка «Березіль» прем’єра «Хлібне перемир’я»
Сучасний автор, сучасна п’єса, надсучасна тема – у Харківському театрі імені Т. Г. Шевченка «Березіль» прем’єра «Хлібне перемир’я»
Сучасний автор, сучасна п’єса, надсучасна тема – у Харківському театрі імені Т. Г. Шевченка «Березіль» прем’єра «Хлібне перемир’я»
202
0
0

Сучасний автор, сучасна п’єса, надсучасна тема – у Харківському театрі імені Т. Г. Шевченка «Березіль» прем’єра «Хлібне перемир’я»

Україна, 2014 рік, війна. Без моралізаторства, без оцінок, без пафосу, без брехні, без загравання. Як воно є. Автор споглядає і описує те, що бачить. Так, на мій погляд, виглядає п’єса Сергія Жадана «Хлібне перемир’я» в постановці режисера театру ім. Т.Г. Шевченка Олександра Ковшуна.

«І пам’ятати про тебе, сходитись і розгортати полотно пам’яті,
передавати знання про тебе з рук до рук, ніби посуд із водою.
Промовляти ім’я твоє, нагадуючи самому собі про незворотність усього,
що сталось, і неминучість усього, що чекає надалі.
Голос мій раниться об звучання твого імені, зривається,
надламується, мов очеретяне стебло під дитячою рукою.
Що буде з нами, тими, кому дісталася розкіш споглядання, розкіш спогадування,
що нам робити з нашим минулим, яке виявилося сильнішим за нас, голоснішим, наснаженішим?
Спогади наші зрушуються повітрям, як вітрило, обертають нас за сонцем,
наповнюють нас гіркотою смутку, роблять серця наші болючими, ніби рани, отримані в дитинстві».

С. Жадан «Хлібне перемир’я»

Чи багато п’єс про теперішнє пишуть зараз? А чи багато в наших театрах ставлять сучасних авторів? Думаю, небагато. Але пишуть і навіть ставлять. Про болюче, про трагічне, але живо, легко, іноді смішно, частіше страшно, так страшно, що аж смішно. Сучасний автор, сучасна п’єса, надсучасна тема. Україна, 2014 рік, війна. Без моралізаторства, без оцінок, без пафосу, без брехні, без загравання. Як воно є. Автор споглядає і описує те, що бачить. Так, на мій погляд, виглядає п’єса Сергія Жадана «Хлібне перемир’я» в постановці режисера театру ім. Т.Г. Шевченка Олександра Ковшуна.

Режисер тонко відчув авторський текст, занурився в нього і переніс на сцену, матеріалізував, дав словам голоси, образам – тілесність, діям – рух. Він дав глядачам можливість відчути на дотик страх, апатію, збентеження, агресію героїв, побачити приховане, зрозуміти абсурдне. Життя, смерть, народження, коловорот життя у відблиску вогню, що призваний очистити землю, людей, їхню свідомість чи просто все зрівняти на попіл… Хто знає?

Майже як в класичних п’єсах автор притримався єдності місця, часу та дії – навіть сюжетна лінія одна, але її підґрунтя та тло є відображенням значного часового проміжку та соціально-культурного зрізу суспільства.

Я завжди дуже чутливо ставлюсь до ненормативної лексики, що звучить зі сцени, оскільки часто це звучить нелогічно, вимушено і неестетично. Але в даному випадку кожне слово цілком виправдане. Вони такі, ці персонажі – з пісні слова не викинути.

Через характерні словесні маркери автор та режисер змальовують об’ємну картину, що жвавими мазками дає уявлення про цих людей, про їхнє минуле, їхні настрої та переконання. Тільки майбутнє їхнє, як і кожного з нас, невідоме…

Тривожне червоне світло, оселя, з якою щось не так, звучить вальс, з яким теж щось не так, бо це не зовсім вальс… він раптом став репом… репом групи з красномовною назвою «Кровосток». Толік (Максим Стерлік)… І з ним теж щось не так. Чи повіситись хоче, чи відірватись на повну…

Світ, що зламався. Абсурдність буття тут є нормою. Пиво в холодильнику, але тепле, бо ж електрики нема… води нема, бо трубу перебили, поштар – без пошти, її спалили, бо стратегічний об’єкт, церква закрита – «батюшка з гранатометом по посьолку бігає», а за церквою – танки, хоч це не за правилами.

Часи такі. Із мертвими тепер спокійніше, ніж із живими. Зламалось усе.

Мати померла. Як її поховати?

Війна. Коли це все сталось, як зламалось і коли?

Набагато раніше це зламалось, ніж почали стріляти. Ці люди вважали, що живуть нормальним життям. Їхній спотворений світ був таким зажди, тільки зараз його абсурдність проявила себе в хаосі поламаних людських життів, смертей та негараздів.

Прийти сюди можна, але піти звідси – ніяк. Мосту немає – зруйнували, «свої» ж підірвали. А хто свої, хто чужі? Хто з ким воює, кому можна вірити? Нікому. Кожний може здати… здати тому, хто більше заплатить… Так вважає Толік.

В цьому світі інтелігентною вважається людина, яка працює в поважній фірмі – торгує на ринку трупами, як іронічно сказав брату Толік, тобто тушами. «Одинокий вовк», що застряг в уявленнях про успіх десь між радянськими 80-ми та пострадянськими 90-ми. Якесь «Королівство викривлених дзеркал». Слово «порішаєм»… як привіт з тих часів.

Любов. Іноді це тільки називається любов’ю. Антон (Сергій Лістунов) каже брату: «Я ж тебе завжди любив, ти знаєш. Помниш, як ти в озеро провалився, а я тебе витяг? Мама сварила обох. Помниш?» Толік відповідає: «Провалився? Ти ж мене сам туди і кинув. Чого б це я провалювався?» Антон (з досадою): «Да? Все помниш». Отака братня любов.

Ні, це не любов: «А хто тут у нас кого любить?».

Це війна.

Спотворена свідомість людей, еклектична мозаїка буття, де переплелося все, що важко поєднати людині при здоровому глузді. Але, на жаль, це не театр абсурду, а справжнє життя, життя тут і зараз. В 2014-му. В двадцять першому столітті, в третьому тисячолітті.

Як поховати померлу маму? Моста ж немає. Порішаєм. А як порішаєм? Приїде хтось з адміністрації і забере маму на поховання, поховає з почестями. А як приїде? Дивна віра в те, що влада щось має вирішити за синів померлої, забрати, поховати. Ніхто не розуміє як сюди хтось приїде, але всі чекають.

Перемир’я, хлібне, не стріляють, але фермер Коля (Михайло Терещенко) хліб зібрати не може – солярки немає. Та й хліб горить – не буде що збирати. Він вважає, що ця війна не має до нього відношення, він на мітинги не ходив, посівна була, але пісок на блокпост привозив – наказ виконував, бо він людина маленька. А тепер у розпачі: «Я одне не понімаю: для чого хліб палити? Ладно, луплять вони одне одного. Ладно, пости палять. У них війна, я понімаю, я не проти. Хліб для чого палити?»

Тут не можна ані хліб зібрати, ані поховати померлу, ані народити дитину. Машка (Ірина Роженко), така собі Марія, ось-ось має народити, але й тут щось не виходить. І начебто вона з чоловіком Колею та іншими намагається піти, щоб потрапити на той берег, до центру, але ж повертається. Всі повернулись – не вийшов «ісход». Нема куди йти, нема шляху. Йде вогонь, вогонь, який має все спалити…

«Зламалось усе, всі говорять по-своєму, ніхто нікого не чує, ніхто нікого не розуміє», – говорить Тьотя Шура, роль якої на прем’єрі блискуче зіграла Наталія Головіна. Валічка (Олена Приступ) і Катя (Тетяна Турка) – майстерно зіграні виразні ролі, хоч майже без слів, гармонійно вплетені в тло вистави. Як колінчата в єдиному механізмі. Ці троє як Парки, чи як птахи, що злітаються на падаль… Як вони прийшли без моста? По воді? Тьотя Шура – чи то місцева відьма, чи то сама смерть, вона запевняє, що знає все і всіх, вона якимось дивом прийшла, коли її ніхто не звав, вона знає що треба йти. А куди йти і як? Треба повернутись у точку відліку, на початок всього. Метафорично…

Прем’єра вистави за п’єсою Сергія Жадана «Хлібне перемир’я» в Харківському державному академічному драматичному театрі ім. Т.Г. Шевченка відбулася 30, 31 березня 2021 року. Режисер – Олександр Ковшун, художниця – Тамара Лєвшина, художник з освітлення – Рустам Бабаєв, помічники режисера – Олександр Полях, Дмитро Євсюков.

Окрім вже названих, у виставі беруть участь актори Сергій Пакулаєв (Толік), Роман Фанін (Антон), Анастасія Асіна (Машка), Андрій Борис (Рінат), Тетяна Грінік (Валічка).

Акторський ансамбль, як завжди у цього режисера, жив на сцені, наче єдиний організм. Таке враження, що актори створили на сцені певну ауру, стан свідомості своїх персонажів.

Глядач занурюється в це буття, проживає його з акторами. У кожного з них є своє завдання і точно вибудована лінія поведінки та динаміка ролі. Всі гармонійно і природно прожили своїх персонажів на сцені.

Пристрасті, бійки, наелектризоване нерозумінням та агресією повітря створили на сцені актори-чоловіки. Інший полюс – жіночність – вагітна Машка, яка, попри нервовість ситуації та її чоловіка, ніжна і любляча. Намагається заспокоїти, розборонити. Власну своєрідну ноту в жіночність вклала і Валічка. Кожна роль особлива, для кожного це здобуток в скарбничці вдалих ролей.

На жаль, поетичні тексти, якими С. Жадан наповнив зошит Толіка, знайшли своє відображення лише в програмці, вони різко контрастують з духом п’єси, здається, тому режисер не став вводити їх у виставу. Однак, автор, що був присутнім на прем’єрному показі, залишився задоволеним результатом. Наскільки мені відомо.

Звісно, в одній невеликій статті неможливо відобразити всі нюанси та знахідки автора, режисера та акторів. Вистава пробирає до кісток, до сліз, до душі. Звісно, товстошкірих та байдужих може не пробрати… Але варто спробувати всім це блюдо для театральних гурманів та свідомих людей.

P.S. Шуба. Як тільки на сцені з’явилась шуба, як тільки вона була надягнена одним з братів, то одразу пригадалась блискуча вистава Харківського театру для дітей та юнацтва (Харківського театру юного глядача) «Депеш Мод» (2015 рік) за романом того ж Сергія Жадана, режисер – Маркус Бартль (Німеччина), художник – Філіп Кіфер (Німеччина). Там теж була шуба. Якщо не помиляюсь, кожух, вивернутий хутром назовні. А одягнений в нього був Олександр Ковшун. Ось така тяглість – від тієї вистави до теперішньої. Вдале продовження.

Авторка публікації – Катерина Шведкова

Читай також:

«Хлібне перемир’я» – це не зона комфорту

Недитяча драма у Харківському театрі імені Т. Г. Шевченка «Березіль»

«Лісова пісня» – прем’єра у Харківському театрі імені Т. Г. Шевченка

Події

Вас може зацікавити