Стас Жирков та актори «Класу» про школу, булінг та українське суспільство
Стас Жирков та актори «Класу» про школу, булінг та українське суспільство
Стас Жирков та актори «Класу» про школу, булінг та українське суспільство
Стас Жирков та актори «Класу» про школу, булінг та українське суспільство
Стас Жирков та актори «Класу» про школу, булінг та українське суспільство
146
0
0

Стас Жирков та актори «Класу» про школу, булінг та українське суспільство

11 травня у Театрі драми і комедії на лівому березі Дніпра відбулася прем'єра вистави «Клас», а ми поспілкувалися з режисером Стасом Жирковим та акторами Дмитром Соловйовим, Лілією Яценко та Макаром Тихомировим про ідею вистави, проблему булінгу в українських школах та про власні історії шкільних років акторів.

Актори вистави та режисер (зліва направо): Макар Тихомиров, Дмитро Соловйов, Лілія Яценко та Стас Жирков.

– Розкажіть про виставу, про що вона?

Стас: Це історія, яка складається з документальних текстів і з особистих розповідей акторів, які задіяні у виставі. Це наші роздуми на теми школи, булінгу, нашої  країни – виходить такий собі вінегрет, складений з флешбеків. Історія постійно повертає тебе до якихось роздумів, викликає у тебе асоціативні думки. Автором тексту є Павло Ар'є, трохи Стас Жирков – такий собі режисер вистави, а також актори. Це від мене – актори можуть додати ще щось про виставу.

Дмитро: Я пам'ятаю, як на одній з репетицій Стас сказав, що хоч у нас і є багато відвертих сцен, можна так сказати – це все не про секс, це все про вибір. У юнацькому віці дуже важливий вибір: ти або піддаєшся впливу, або йдеш вчитися далі та розвиватися – це ж стосується й сексуального плану. Але є також багато тем, про які ми не розповідаємо.

Ми намагаємося розмовляти на ось ці пограничні теми, тому що, коли ми їх замовчуємо, тоді й виникають проблеми у дітей

Стас: Так, ми не розповідаємо про багато тем. Театр, я вважаю, має бути найтолерантнішим місцем в країні. І коли в країні п***ець, то в театрі має бути місце, де всі рівні, де тобі покажуть будь-яку правду, якою б вона не була. Тоді мистецтво дійсно буде таким собі важливим соціальним інструментом. Тому що у нас звикли, що театр – це просто якесь видовище. Театр – це важливий соціальний інструмент і кіно – це теж важливий соціальний інструмент. Просто вони різні. І театр – різний: комусь Наталку-Полтавку подобається дивитися і я нічого не маю проти, а комусь важливо прийти і побачити історію про себе, про свого друга.

Дмитро: Це наша сповідь.

Стас: Так, є такий момент. Там є сцена, де зображена історія з гендером, яка для мене також дуже важлива. Ми піднімаємо тему – учитель-чоловік, вчитель-жінка, перший вибір, перший поцілунок... Чому перший поцілунок може бути тільки у хлопчика з дівчинкою, перший поцілунок може бути і у хлопчика з хлопчиком, і у дівчинки з дівчинкою. Тобто ми намагаємося розмовляти на ось ці пограничні теми, тому що коли ми їх замовчуємо, тоді виникають проблеми у дітей. Не тільки з точки зору «я чогось хочу, а не можу це зробити», а й з точки зору розуміння. Бо коли тобі кажуть, що це нормально, то не означає, що ти повинен це робити. Але тоді, мені здається, і рівень агресії менший, і рівень нерозуміння менший. Але це не мораліте, ось що важливо зрозуміти, і це не для школярів. Ця вистава швидше як спогад, так вона мені більше дається.

– А чому не для школярів?

Стас: Ні, для школярів також, але це 12+ однозначно, не молодше. Просто мені здається, що вони ще не побачать себе в цій історії. Я думаю, що там ще рівень закриття дуже великий.

Лілія: Так, мені теж здається, що потрібно бути трішки старшим, щоб усвідомити та поставити себе на місце героя вистави.

– Як взагалі виникла ідея поставити цю виставу?

Стас: Насправді у нас детективна історія. Ми хотіли ставити «Наш клас» Слободзянека, але нам дуже образливо відповіли щодо авторських прав. Прикро не з фінансової сторони, Театр драми і комедії може собі дозволити цей текст, а те, що до України, Києва, Театру поставилися наче ми ніхто і ніщо. Особливо образливо це чути від поляків, які, на мою думку, є нашими найближчими партнерами. Так, можна було б взяти цю суму, але ми вирішили, що це, м'яко кажучи, якось дивно і незрозуміло.

Дмитро: І це ж був лише перший крок з їх сторони, а що було б далі…

Стас: І ми сіли, подумали, почали розповідати свої якісь історії і за день-два ми зрозуміли, що це має бути прикольно.

– Які документальні тексти брали за основу?

Макар: З документального є книжка Яна Томаша Ґросcа, де розповідається якраз тема нашого класу, скоріше за все Слободзянек саме з цієї історії писав свою про єврейські погроми у Польщі. Ще з документального ми використовували різні відео. Серед них, відео пов'язані з Донбасом, і зі школою. Ось історії з цих відео ми й будемо відтворювати на сцені.

Стас: І плюс історії акторів, їх особисті спогади. Тобто це історія не про школу, це через школу ми дивимося на покоління, на країну, на президента, на релігію, на все. Намагаємося через ось цю призму віку, або навіть через призму покоління подивитися на всі ті важливі питання, які зараз є. Принаймні така ідея.

Весь театр хороший апріорі, але особисто для мене зараз такий тип театру – найцікавіший і найбільш важливий.

– А Ви зустрічалися з булінгом у школі?

Стас: Ось про це і історія, про яку ми і розповімо у виставі. Для мене взагалі зараз такий вид театру найцікавіший, тому що він, насправді, близький до психотерапії і для артистів, і для творців вистави, і для тих, хто знаходиться в залі. Адже сучасний театр повинен входити в прямий діалог з глядачем, ось як ми зараз з Вами розмовляємо, і у виставі є такі моменти з прямим діалогом, де я звертаюся саме до Вас, де ми конкретно говоримо з Вами. Тому мені здається, що це зовсім інший вимір театру, інша значимість театру. Знову ж таки я не кажу: що щось менш значуще, а щось більш – весь театр хороший апріорі; це краще ніж куля, смерть, але особисто для мене зараз такий тип театру найцікавіший і найбільш важливий.

Дмитро: Спочатку, коли нам Станіслав Ігорович сказав, щоб ми подумали, які у нас були історії, нам складно було щось згадати і зізнатися в тому, що відбувалося, тому що є історії зі школи, які я до сих пір не хочу розповідати, але основні якісь я згадав і вважаю, що дуже важливо про це зараз говорити.

– Як Ви думаєте, чому питання булінгу зараз стало таким популярним і поширеним?

Україна займає 4 місце у світі за рівнем булінгу після Албанії, Росії, Білорусії

Лілія: Якраз через розвиток соціальних мереж, тому що зараз все викладається в ютуб, сторіз.

Макар: Зараз більша кількість людей стала освіченою і почала усвідомлювати, що людина формується з дитинства, це, звісно, розуміли завжди, але зараз є можливість про це говорити і зараз куди більше думок з цього приводу. Тому стало зрозуміло, що булінг можна уникнути, якщо для цього щось робити, тому і використовуються засоби інформації.

Стас: До того ж, ми говоримо у виставі про те, що Україна займає 4 місце у світі за рівнем булінгу після Албанії, Росії, Білорусії, тому це надзвичайно серйозна історія.

– Розкажіть про процес створення вистави. Скільки за часом Ви готували цю прем'єру?

Стас: Я думаю, загалом це буде 1,5 місяці, десь 7 тижнів. Дивіться, у нас є живий автор Павло Ар'є – це такий крутий український драматург, крім того зараз він вже офіційно драматург Театру драми і комедії на лівому березі Дніпра. Тому у нас був Павло, у нас були актори, у нас був я – як режисер. Ми почали придумувати прямо на репетиції, щось там записали, якось воно складалося, тобто це був такий дуже живий процес. Насправді, є такий первісний вид театру: Шекспір написав – завтра вони спробували, Мольєр написав – завтра вони спробували. Лише у кінці 80-х – початку 90-х припинили цю традицію, а так драматург при театрі був завжди, навіть у радянський час. І це навпаки правильно, коли є певний текст, який написаний під конкретних акторів. Мені здається, що це дуже класний досвід.

– Макаре, Дмитре, Ліліє, як вам герої, яких Ви граєте? У Вас персонажі чи власні історії?

Макар: Ми граємо не лише самі себе, у нас є і персонажі. Мені, наприклад, пощастило не бути ні свідком, ні кривдником, ні жертвою булінгу в дитинстві, тому моєї історії немає. У мене в принципі персонажі. Так, це цікаво.

Дмитро: Я зіштовхнувся зі складністю, тому що я заїкаюся в житті. Коли я граю образ, я забуваю про свою проблему, а тут мені довелося грати самого себе і я зіткнувся з тим, що почав заїкатися. Я почав дуже нервувати через це, а потім зрозумів, що якщо я хочу донести до глядача правду, то не потрібно переживати – це ж я, значить я такий, тому буду заїкатися. Головне в театрі – це правда і чесність.

Лілія: У мене теж персонаж. Щоправда була одна історія, але я не хотіла її розповідати, і вона не увійшла в виставу. Це цікаво, і взагалі, це досвід для актора. Все одно це ж ми в будь-якому випадку. У мене є учні і я їм пояснюю, коли вони дивуються «ну ось як це зіграти, якщо я граю не себе» і я для себе знайшла цю відповідь: кожен з нас як шматок хліба: один світлий, інший – темний і зверху ми намазуємо Нутеллу (як я дітям пояснювала), смак Нутелли – однаковий, але через те, що основа різна, то і смак бутерброда буде різним. Так і тут образи плюс/мінус схожі, але через те, що ми різні за психофізикою, за емоціями, то й персонажі виходять різними – ось, що цікаво.

Стас: Розумієте, ще у Станіславського написано (і не тільки у нього), що в будь-якій людині живе від янгола до диявола, тобто людина може народити людину, людина може вбити людину. Це все живе в нас і ми однаково шалені в нашій радості і в нашому горі, тому історія з «я б так не зробив» – це завжди дуже велике питання. Насправді це ще з радянської не надто хорошої школи: у нас є така псевдоправда, органічно щоб було. І люди забувають саму основу театру, основу актора. А основа актора дуже проста: щоб актор класно рухався, умів співати, танцювати, працювати з текстом й намагався його зрозуміти, щоб він був ерудований. І ось, ви не повірите, коли ти працюєш в Німеччині то  думаєш, як вони так роблять, а потім ти починаєш придивлятися і насправді виходить, що їх театр так і продовжив розвиватися, як і у нас було на початку 20 століття, але у нас трапився такий псевдоорганічний конфуз.

Якщо ти сидиш в залі і ти не ханжа, то ти однозначно вийдеш зі світлою емоцією після цієї вистави

– Які сцени було найскладніше зіграти?

Стас: Якщо говорити про хлопців, то це історія певного гендерного вибору. Це така тема, коли ти не завжди звик про неї говорити, особливо в нашому пуританському такому суспільстві. Ось візьміть будь-яку професію, будь-який вік – це завжди велика проблема насправді; ось як раз театр і повинен давати імпульс людині. Адже ти можеш ставити вистави про найжахливіші речі на планеті: про те, як їдять дітей, про те, як вбивають, про те, як люди ґвалтують один одного... Найважливіше – з яким посилом ти це робиш. У цієї вистави є багато зон, які можуть викликати неоднозначну реакцію, але якщо ти сидиш в залі і ти не ханжа, то ти однозначно вийдеш зі світлою емоцією після цієї вистави. Наш посил насправді позитивний, ми дуже багато сміємося і у виставі дуже багато смішного; це не те, що ви прийдете, і тут мораліте почнеться. Усе через гумор, це і особливість покоління: нам дуже важко говорити без гумору про серйозні речі, нам легше сховатися, нам легше через гумор, через сарказм; нам важко один з одним прямо, нам легше написати, ніж подзвонити. Тобто ми живемо в абсолютно цифровому часі, де повинен бути якийсь цифровий етикет, але ми про це не домовилися і живемо в ньому. Я про це робив виставу «Отелло» в «Золотих воротах», але частково якісь теми перекочували і сюди, тому що це неймовірно складно. Булінг – це хіба не якийсь фейк?

– Хто Ваш глядач? Що він має взяти з вистави?

Стас: Ой, не знаю, це для мене завжди складне питання, якщо брати за віком, то за останніми дослідженнями: за віком не можна ділити аудиторію, адже в 55 можна цікавитися тим же, що і в 14. Однозначно після будь-якої вистави бажано задуматися, тому що коли ти виходиш і «нууу так, красиво», то це не дуже правильно. Тому що театр це все одно якесь соціальне висловлювання. У мене зараз основне завдання – зробити так, щоб якийсь наш посил про те, що всі ми рівні, про толерантність і так далі, щоб цей посил дійшов. Чи дійде він чи ні, я не знаю.

– І наостанок, чи збираєтеся Ви гастролювати з цією виставою?

Стас: Звичайно, ми плануємо, але, як воно складеться, не знаю. У кожної вистави своя доля і важко це спрогнозувати. Іноді, здавалося б, ти робиш виставу і думаєш «та куди там, а він раз і там, і там, і там був». Взагалі, я думаю, з точки зору інтересу, то ця вистава більше спрямована на європейський ринок, а не на український – це однозначно. Тому що у нас фестивалі робляться за неправильним принципом, бо основний принцип будь-якого європейського фестивалю – запросити те, що незрозуміле, для того, щоб отримати новини від тієї країни, звідки запрошується цей театр, а у нас запрошують «ну шоби поняли». Всі фестивалі так формують «а чи зрозуміють ось це», а воно навпаки потрібно, щоб не зрозуміли, щоб люди сиділи і розбиралися «ааа це ось в Японії така проблема і вони на цю тему зробили виставу». Це і є європейська театральна комунікація, світова, тому напевно вистава спрямована більше на європейський ринок.

Особистості

Актор Олександр Зінєвіч вперше розповів про акторську роботу та захопленням фотографією, поділився...

Колектив Театральної майстерні Миколи Рушковського про команду, основні принципи та цінності,...

Олексій Вертинський та Артем Ємцов про складнощі підготовки до ролей, суть акторської діяльності,...

Улюбленець глядачів Ігор Качур 19 серпня відкриватиме новий сезон театру «Актор» прем'єрною...

Художня керівниця театру КХАТ Катаріна Сінчілло про головні ролі, ювілейний сезон КХАТу та сучасний...

Художній керівник та режисер Театру на Подолі Віталій Малахов розповів Theatre.love про плани у...

Вас може зацікавити

Театр «Золоті ворота»
Отелло/ Україна/ Фейсбук
Театр на Подолі
Дівчина з ведмедиком, або Неповнолітня...
Театр драми і комедії на Лівому березі Дніпра
Сталкери
Театр «Золоті ворота»
Слава героям