Старі сюжети, Нові Шрами
Якщо ви знайомі з першою версією «Шрамів», то пам'ятаєте, що всі історії – реальні життя жінок, а не вигадані драми. За кожним монологом стоїть чиясь доля. Щемка, гостра і відкрита для глядачів, немов свіжий рубець. «Нові Шрами» увібрали в себе нові карантинні реалії, які ще більше провокують насильство у тих, хто до нього схильний. Це пастка, яка зачиняється з тобою, коли зовнішній світ віддаляється, як ніколи раніше. І ти зостаєшся сам на сам зі своїм домашнім монстром…
Враження від побаченого застряє всередині тупим болем. І калейдоскопом спогадів. Геніальність постановки у її ефекті на глядача. Це не просто шок чи обурення від жорстокості, а щось важливіше. Йдучи на показ, думаєш, що будеш пройматися і переживати за головних героїнь… А вийшовши – підіймаєш пласти власної історії. І всіх знайомих жінок, чиї голоси впізнала. Бо вони – не вигадка, не страшна казка. Вони звичайні, часом усміхнені, часом сумні, часом відкриті й душевні. Ті, що діляться своєю історією, аби лише скинути тягар, який їх душить.
Можна бездумно махати рукою на всі дрібні події, як неважливі, награні та вигадані чутливими дівчатами. Але якщо ці вчинки змінюють твоє ставлення до себе, підривають самоповагу, заповзають в душу страхами і неврозами, синдромом жертви, знеціненням і ще десятками варіацій – про це варто говорити! Насильство не одразу з'являється у формі фізичних побоїв. Це історія про перетинання особистих меж, про примус і вивчене безсилля. Саме тому – це завжди складніше, ніж здається. Збоку.
Але що прекрасно у «Нових Шрамах», це те, що вони подають цю тему з таким бешкетством, легкістю і навіть сміхом від головних героїнь, що стає моторошно. В цьому «дзеркалі» ми бачимо себе – звичайних, живих людей, які іноді миряться з тим, з чим миритися не можна. І роблять це з неймовірною вірою, коханням і відданістю. Наївною надією на зміни, на краще майбутнє, на те «що він зміниться».
Сексуальне, фізичне чи психологічне – це однаково насильство. І кожне з них лишає свої рубці. Шрами, які не обов'язково помітно зовні. З якими ми ходимо по життю і намагаємося бути нормальними. Заводити родину і ростити власних дітей. «Жила-була Циклічність…» – промовляє одна з героїнь. І найбільше, чого вона бажає, це захистити свою доньку, обірвати циклічну спадковість цього жаху. Щоб її життя було вільним від всіх цих внутрішніх скалок, подряпин.
«І щоб Ніколи-Ніколи. І щоб Ніхто-Ніхто».
Саме для цього потрібно говорити. Знімати табуювання і згадувати. Казати, що Б'є не «тому, що любить». Що Принижує, не «тому, що вчить». І що кожна. Кожна людина. Має право не терпіти насилля. І тим паче не винити себе в ньому.
Вистава транслюється також онлайн, щоб якомога більша аудиторія змогла її побачити. Раджу всім. І якщо ви захочете поговорити – знайдіть того, хто вислухає. Або зверніться до соціальних служб. Це не соромно. Це рятує життя. І пам'ятайте, що ви Прекрасні!
Волонтерка проєкту Theatre.love Корінь Наталія
Читай також:
Історії мовчазних слідів від Дикого театру
«29/09» – аудіовистава про тих, хто вижив, і тих, хто загинув
