Стіни, які будують люди. «Чи вистачить нам сили Зробити так, щоби впала стіна»
«Вовчі лігва, нори лисячі,
А люди хочуть бути вищі»
Якби мене попросили описати виставу піснею, то це була б пісня «стіни» гурту «Один в каное».
Все почалося немов у страшному сні. Було відчуття, що людей одурманили та замурували живими, і тепер вони хочуть знести ці бетонні перешкоди. На перший погляд, у героїв виходить пробити стіну, та не знести її повністю. Вони з обережністю вилазять назовні. Та чи зможуть люди побороти в собі все те, що привело до такого перебігу подій? Чи не виросте стіна знов?
Одне життя в них згасло, тому герої вже сірі зовні і пошарпані емоційно, кольори лишилися яскравими спалахами у пам’яті, а може це лише уява та кольорового життя ніколи й не було? Звідки взяти сили і натхнення, щоб жити далі?
У сюжет вистави покладена низка історій про жахи війни, але не з точки зору всієї країни, а з поглядів окремо взятих людей, які вважають, що вони не причетні до цих подій, бо вони ж прості люди, що вони могли зробити?
Кожна розповідь, як сповідь на цвинтарі, під час якої голова перестає бути покритою, а персонажі стають відвертими та незахищеними, і глядач може розгледіти трагедії кожного героя. Для більшого відчуття драматизму розповіді супроводжуються ріжучими і кричущими звуками віолончелі, звуками вибухів та характерною пластикою.
Пластика займає важливе місце в цій постановці. З її допомогою відображається, як сильно калічить людей війна, в рухах з’являється щось здичавіле, а хиже – в характерах. Найефектніший візуальний момент, коли актори перетворилися на дерева. Пластика окремо взятого кожного персонажа виглядала естетично, а от ефект «сповільнення» та синхронність вийшли не так гарно.
На фото актор театру імені Івана Франка Олександр Рудинський
Окрім музичного, пластичного погляду, був також і відеоряд, як інша точка зору на ті самі проблеми. У розповіді Олександра Рудинського з’являється найбільш вдалий відеоряд зі всієї вистави, що відображає емоційний стан його героя, він відкриває очі лише в кінці діалогу, бо відповів собі на всі питання та зміг вирватися на хвилинку з цього жахіття навколо.
Саме із-за різнобічності поглядів у виставі здається, що ведеться діалог з глядачем, та згодом виявляється, що права висловити свої погляди у глядача немає. Коли ти вже готовий заговорити та думаєш, що вистава логічно закінчилася, починається умовний другий акт, де все побачене до цього перетворюється навіть не на театр, а на цирк. Саме з цього моменту можна побачити, багато хто забув, що поряд йде війна. А у деяких людей немає ніяких проблем окрім того, що ж сьогодні зіграти. Друга частина мала стати своєрідним протестом, намаганням розворушити людей, зробити емпатичними, розібрати стіну до кінця, а замість цього вийшов зовсім інший ефект – умовна стіна почала відновлюватися.
На сірі костюми персонажі починають надягати кольорові, та це ніяк не розфарбовує ментальність тих людей з першої частини вистави. Ці душі так і лишилися сірими, в їх свідомості вже нічого і ніколи не зміниться. А стіна знов відбудувалася. Щоб показати всю убогість становища, у виставі використовують мат, вставлений не зовсім органічно, на мою думку, зайвий абсолютно, хоч я і не є адептом класичного театру.
Зі всієї вистави я запам’ятала лише двох акторів Івана Шарана та Олександра Рудинського, всі інші для мене загубилися, вони не змогли пробити мою емоційну стіну.
Вийшла з відчуттям, що вистава про війну – лише модний тренд, а не актуальна проблема сучасного українського суспільства.
Вистава «Стіна» за п’єсою Любові Якимчук та Томаса Меттлера залишилася для мене питанням без відповіді.
Фото надане прес-службою театру імені Івана Франка.
Волонтерка проєкту Theatre.love Ягніченко Яна.
Читайте також рецензії на прем’єри «Проблема в кубі» від Молодого театру тут та «Сірі бджоли» від театру на Подолі тут.
