Стіни, які будують люди. «Чи вистачить нам сили Зробити так, щоби впала стіна»
Стіни, які будують люди. «Чи вистачить нам сили Зробити так, щоби впала стіна»
Стіни, які будують люди. «Чи вистачить нам сили Зробити так, щоби впала стіна»
Стіни, які будують люди. «Чи вистачить нам сили Зробити так, щоби впала стіна»
50
0
0

Стіни, які будують люди. «Чи вистачить нам сили Зробити так, щоби впала стіна»

Прем'єра від театру імені Івана Франка. «Чи вистачить нам сили зробити так, щоби впала між нами «Стіна».

«Вовчі лігва, нори лисячі,
А люди хочуть бути вищі»

Якби мене попросили описати виставу піснею, то це була б пісня «стіни» гурту «Один в каное».

Все почалося немов у страшному сні. Було відчуття, що людей одурманили та замурували живими, і тепер вони хочуть знести ці бетонні перешкоди. На перший погляд, у героїв виходить пробити стіну, та не знести її повністю. Вони з обережністю вилазять назовні. Та чи зможуть люди побороти в собі все те, що привело до такого перебігу подій? Чи не виросте стіна знов?

Одне життя в них згасло, тому герої вже сірі зовні і пошарпані емоційно, кольори лишилися яскравими спалахами у пам’яті, а може це лише уява та кольорового життя ніколи й не було? Звідки взяти сили і натхнення, щоб жити далі?

У сюжет вистави покладена низка історій про жахи війни, але не з точки зору всієї країни, а з поглядів окремо взятих людей, які вважають, що вони не причетні до цих подій, бо вони ж прості люди, що вони могли зробити?

Кожна розповідь, як сповідь на цвинтарі, під час якої голова перестає бути покритою, а персонажі стають відвертими та незахищеними, і глядач може розгледіти трагедії кожного героя. Для більшого відчуття драматизму розповіді супроводжуються ріжучими і кричущими звуками віолончелі, звуками вибухів та характерною пластикою.

Пластика займає важливе місце в цій постановці. З її допомогою відображається, як сильно калічить людей війна, в рухах з’являється щось здичавіле, а хиже – в характерах. Найефектніший візуальний момент, коли актори перетворилися на дерева. Пластика окремо взятого кожного персонажа виглядала естетично, а от ефект «сповільнення» та синхронність вийшли не так гарно.

На фото актор театру імені Івана Франка Олександр Рудинський

Окрім музичного, пластичного погляду, був також і відеоряд, як інша точка зору на ті самі проблеми. У розповіді Олександра Рудинського з’являється найбільш вдалий відеоряд зі всієї вистави, що відображає емоційний стан його героя, він відкриває очі лише в кінці діалогу, бо відповів собі на всі питання та зміг вирватися на хвилинку з цього жахіття навколо.

Саме із-за різнобічності поглядів у виставі здається, що ведеться діалог з глядачем, та згодом виявляється, що права висловити свої погляди у глядача немає. Коли ти вже готовий заговорити та думаєш, що вистава логічно закінчилася, починається умовний другий акт, де все побачене до цього перетворюється навіть не на театр, а на цирк. Саме з цього моменту можна побачити, багато хто забув, що поряд йде війна. А у деяких людей немає ніяких проблем окрім того, що ж сьогодні зіграти. Друга частина мала стати своєрідним протестом, намаганням розворушити людей, зробити емпатичними, розібрати стіну до кінця, а замість цього вийшов зовсім інший ефект – умовна стіна почала відновлюватися.

На сірі костюми персонажі починають надягати кольорові, та це ніяк не розфарбовує ментальність тих людей з першої частини вистави. Ці душі так і лишилися сірими, в їх свідомості вже нічого і ніколи не зміниться. А стіна знов відбудувалася. Щоб показати всю убогість становища, у виставі використовують мат, вставлений не зовсім органічно, на мою думку, зайвий абсолютно, хоч я і не є адептом класичного театру.

Зі всієї вистави я запам’ятала лише двох акторів Івана Шарана та Олександра Рудинського, всі інші для мене загубилися, вони не змогли пробити мою емоційну стіну.

Вийшла з відчуттям, що вистава про війну – лише модний тренд, а не актуальна проблема сучасного українського суспільства.

Вистава «Стіна» за п’єсою Любові Якимчук та Томаса Меттлера залишилася для мене питанням без відповіді.

Фото надане прес-службою театру імені Івана Франка.

Волонтерка проєкту Theatre.love Ягніченко Яна.

Читайте також рецензії на прем’єри «Проблема в кубі» від Молодого театру тут та «Сірі бджоли» від театру на Подолі тут.

Події

Світ за очі від рутини

Вас може зацікавити

Свята не буде

Гіркий мед сірих бджіл