З біноклем без черги!
message field image

Подобається Theatre.love? Зробімо його кращим разом!

Theatre.love - це соціальний проєкт, що популяризує та розвиває театральне мистецтво України, роблячи театри ближчими до людей. Якщо тобі близька така ініціатива – ти маєш можливість підтримати Theatre.love фінансово і вплинути на його подальше майбутнє.

Підтримати проєкт
Браво!
image
«Стіна», що має впасти
«Стіна», що має впасти
«Стіна», що має впасти
«Стіна», що має впасти
«Стіна», що має впасти
210
0
0

«Стіна», що має впасти

Рецензія волонтерки Theatre.love на прем'єру «Стіна» від театру імені Івана Франка.

15 грудня у театрі імені Івана Франка відбувся допрем'єрний показ вистави «Стіна», поставленої режисером Томасом Меттлером, за спільною п'єсою із поетесою, кіносценаристом і драматургом, Любов’ю Якимчук. Початок вистави викликав здивування, інтерес до оригінальної подачі, костюмів і пластики акторів, майстерно поставленої швейцарським танцюристом і режисером у галузі фізичного театру та контемпорарі-денс, Меттлером. Далі виникали змішані відчуття із жалю, суму, співпереживання героям, занурення у кожну історію, яку вони один за одним розповідали і передавали, виринаючи із розгубленого, спантеличеного та обуреного натовпу. Співчуття до однієї конкретної людини давало змогу зрозуміти усіх їх разом. Проймало глибоко і до сліз. Проте не без ситуативних жартів, що пробивалися крізь завісу смутку, відчуття відчуження цих людей від решти світу, країни і будь-якого соціуму, окрім їх власного тісного кільця понівечених війною життів.

Кульмінаційна і завершальна частина перевернули все з ніг на голову. Бо такого видовища і повороту подій аж ніяк не очікуєш у контексті важкої, непростої і незручної теми про війну. Особливо закарбувалась у свідомість сильна сцена із «прибуттям» підлітків, що пройшли з того боку стіни і влаштували шалене диско на фоні нерухомо лежачих, застиглих і ніби прибитих попелом героїв цієї вистави. Вони робили на їх фоні селфі та випромінювали наївну, молоду та нестримну енергію життя. Така колись вирувала і в наших героях.

Ця сцена була настільки складною і багатошаровою, що важко передати свої відчуття. Спершу – засудження цинізму, легковажності цих дітей, потім – розуміння, що вони такі ж, як і наші герої, які мали в собі колись цю легкість буття. Потім німий сміх, бо настільки заразливими були їхні життєрадісність і дуркування. А в кінці – приглушений, тупий смуток від розуміння, що всі страждання і біль окремого покоління – лише вдалий фон для фото і цікавий туристичний експонат для прийдешніх поколінь. Що так було і так буде. Цей максимальний контраст двох світів викликав, певно, найгострішу емоцію за виставу.

Завершення вийшло не менш вражаючим. Актори грали акторів, що шукали, як вже нарешті дограти цю п'єсу (бо сил далі тягнути немає). Вони зверталися до різних течій і методів гри, до поетів і драматургів, політики і історії. Що дуже нагадувало театр абсурду, де Годо все не з'являється. Ця частина була сповнена сміху, іронії, сатири, каламбуру. Фарс розвіяв туман депресії й відчаю, але лишив питання.

Питання, яке не випадково виникло і прозвучало. Як це все закінчити? Як закінчити виставу, або як закінчити страждання й горе. Чи є ще в цьому всьому сенс? Чи є ще в нас емпатія і сили витримувати події, що ніяк не дійдуть кінця? Вистава закінчилася, а значить, і нам варто не втрачати надій на віднайдення глобального фіналу. Та спершу сходіть на «Стіну» – вона руйнує відчуження, яке зацементувалося під дією часу, і живить віру у омріяне завершення. Щиро раджу відвідати кожному.

Фото надане прес-службою театру.

Читайте також рецензії на прем’єри «Проблема в кубі» від Молодого театру тут та «Сірі бджоли» від театру на Подолі тут.

Волонтерка проєкту Theatre.love Наталія Пузиренко.

Вас може зацікавити