«Сакартвело». У пошуках Суліко
Відеопоказ постановки «Сакартвело» Ніколоза Сабашвілі став моїм глядацьким дебютом на виставі лялькового театру. Хтозна коли б ще зважилась, якби не вся ця карантинна онлайн-інтерактивність.
«Сакартвело» – так називають свою країну самі грузини – це водночас театральна та анімаційна постановка Тбіліського державного театру ляльок. Відеозапис вистави став навіть перевагою, бо ж у цьому форматі можна роздивитись деталі – а їх чимало.
На що подивитись
Професіоналізм акторів, фантазія і талант режисера та сценографа – враження з перших же хвилин перегляду. Різні техніки, елементи, реквізит, гра світла, звукові ефекти і музика – все це поєднується у зворушливу, метафоричну, майже притчеву розповідь, тісно переплетену з історією Грузії, боротьбою, мріями, болем і поетичною повсякденністю нації.
Головні персонажі – Віслюк і Ворон – дерев’яні іграшки, скручені металевими гвинтами, нефарбовані, грубуваті. Ніколи б не подумала, що ними можна передати такий спектр емоцій – найтонші нюанси закоханості, подиву, зацікавлення, болю, розпачу, злості.
Крім ляльок (шарнірних, плоских, ганчір’яних) – тут і театр рук (інтерпретація язичницького ритуального танцю «Самая»), і «збірні» персонажі (як, наприклад, образ воїна – із соломи і каменю), і численні декорації, які наче літають у повітрі серед суцільної темряви, і робота з піском, і власне гра акторів, які час від часу виходять із тіні. Не знаю, наскільки звичним є таке поєднання технік для сучасного лялькового театру – але це точно захоплює.
Що послухати
Майстерність акторів у володінні голосом магічним чином майже перетворює ляльок на живі істоти. Грузинська мова (для мене) – красива, емоційна і – незнайома. Українські субтитри у відеозаписі дійсно мінімальні, і мені трохи не вистачало перекладу у діалогах. Зміст в цілому зрозумілий, але навіть попри насичення яскравими візуальними символами здавалося, що кожна фраза звучить тут недаремно, тож хотілося б розуміти більше.
А от музичне і звукове оформлення вистави – просто неймовірне. Навіть якби реплік у ній не було зовсім – зміст і настрій зчитувався б через музику. Пояснювати це марно. Треба слухати.
Про що подумати
Особливого сюжету як такого немає. Головний герой – Віслюк - шукає своє кохання – свою «Суліко». Знаходить, втрачає, знаходить знову. За нескладною казкою – музично-поетичне мереживо з минулого, теперішнього, міфів, війн, лірики та філософії. Режисер, актори (хочеться сказати – і ляльки) рефлексують на тему історії Грузії, постійної зміни епох миру і війн, боротьби «з» і «за». Вічні теми - кохання, дружба, вірність, біль за свій народ і свою землю.
«Хто сказав, що віслюк не може піднятись до хмар? Ви бачили, куди він заліз?..»
В перекладі з грузинської «Суліко» означає «душа». Не знаю, чи цим керувався режисер, коли вибирав ім’я персонажа, чи популярністю одноіменної пісні – але подумати про це як мінімум цікаво.
Єдине, що «вибило» мене з настрою вистави – це епізод із «кровавым сапогом войны», у якому дуже чітко – я б навіть сказала, грубо – читається тема сучасних збройних конфліктів із північним сусідом Грузії. На фоні загальної метафоричності ця сцена, як і фраза: «Ребята, давайте жить дружно» (російською мовою) – просто б’є в лоб прямолінійністю грубуватої та злої сатири.
«Ми не зазіхаємо ні на чию Батьківщину. Але коли хтось нападе на нас - начувайтесь»
Подивилася уже двічі. І ще більше захотілося побувати у Грузії.
Волонтерка проєкту Theatre.love Іванова Вікторія
Дивись виставу на youtube-каналі Theatre.love до 14 червня (включно) тут.
#місяць_грузинського_театру
Читай також: цікаві факти про виставу «Сакартвело», Маестро Гія Канчелі, тест: Як добре ти знаєш Грузію?
