Проблема в кубі: новий вимір впливу на глядача
Проблема в кубі: новий вимір впливу на глядача
Проблема в кубі: новий вимір впливу на глядача
Проблема в кубі: новий вимір впливу на глядача
Проблема в кубі: новий вимір впливу на глядача
Проблема в кубі: новий вимір впливу на глядача
135
0
0

Проблема в кубі: новий вимір впливу на глядача

Рецензія волонтерки Theatre.love на прем'єру Молодого театру «Проблема в кубі».

11 грудня у Молодому театрі відбулася вистава «Проблема в кубі». Автором та режисером постановки був Олексій Кужельний. У своїй роботі він надихнувся творами японського письменника і драматурга Кобо Абе. Якщо ви не знайомі з ним і на виставу прийшли без уявлення про художній світ митця, то після перегляду бажання прочитати бодай один твір – неодмінно виникне. Ця особистість була однією із лідерів повоєнного авангарду в Японії. Його книги об’єднані темою пошуку власної ідентичності у великому і байдужому світі. Безпосередні відсилки у виставі бачимо до роману «Людина-коробка», в якому особа добровільно вдягає на себе картонну коробку, відгороджуючись від зовнішнього світу, заглиблюючись у самопізнання. Це буквально спричиняє соціальну смерть, адже суспільство викидає з системи таку особистість, що не бажає коритися її рамкам.

Сюжет як такий відсутній. Була послідовна зміна емоцій та дійства, перфоманс. Дуже сподобався початок вистави. Спершу здалося, що вся дія відбуватиметься безпосередньо навколо глядачів, які зайшли у залу, де не було сидінь. Потім гейша, граційно стоячи під променем світла, видавала кожному білі маски. Це було таємничо і ритуально. Потім ці маски світилися у темряві і було цікаво спостерігати, як одні люди прикладали їх до облич, а інші непорушно тримали в руках. Нагадувало соціальний поведінковий експеримент. По периметру стояли актори в масках і з коробками в руках, використовуючи їх як барабани. Світло мерехтіло, рухи акторів-інкогніто стали швидкими та ритмічними, а пересування гейші залом – плавними і витонченими.

Коли всі зайняли місця, було враження, що перебуваєш десь за кордоном. Настільки незвичною, сучасною і креативно-абстрактною була вистава з японськими мотивами і синестезією почуттів! Саме через це час пролетів зі швидкістю світла. Ми вирушили у магічну подорож асоціаціями. Актори вдягали на голову коробки, хтось загортався в них, відсторонившись повністю від світу. Був серед них і верховний лідер, що керував діями маленьких «коробочок». Увесь «сюжет» супроводжувала пронизлива струнна музика і поодинокі удари «японки» у східний інструмент. Вона, до речі, сиділа осторонь, мов творча сила або саме життя, що відійшло на другий план, поки люди хаотично рухалися у штучній системі.

Далі було кілька цікавих елементів, коли актори грали поза сценою. Знявши маски й коробки, вони пішли зі шматками картону в зал і сідали біля деяких глядачів, починаючи спілкуватися з ними. Невербально. Через міміку, погляди, жести і крейду, якою запрошували до переписки. Біля мене приземлився чудовий хлопчик із темними очима, що почав писати листа Санті... а коли дійшов до «мене звати...», розламав крейду навпіл та з щирим ентузіазмом передав половинку мені. Далі ми загадували бажання на прийдешній рік і грали в хрестики-нулики.

Цей вихід зі світу механічної нелюдськості – прекрасне рішення, яке не передати з далекої сцени. Лише наодинці із глядачем: давши йому розкритися і відчути свою унікальність серед решти німого натовпу (про що, зрештою і була вся вистава).

Картонки зібрали та відправили у велику коробку, мов ті листи Санті. Послання щирості і мрій. Актори по черзі забиралися високо на п’єдестал під промінь, міркуючи про те, що значить бути собою, та як кожен відчуває своє «Я».

З усієї вистави найбільше розчарував фінал. Чи тому, що він настав так швидко, чи тому, що посил і емоція завершення була такою розмитою, обережною і контрастувала з ефектним початком вистави. Деякі люди взагалі не розуміли, чи це кінець і чи доцільно вийти із зали. Припускаю, що в цьому міг критися творчий задум, але сумніви лишилися.

Глядачі першого ряду розбили стіну, збудовану між глядачами та акторами, зваливши коробки додолу. Потужна асоціація з The Wall. Це не дивно, враховуючи, що Кобо Абе був великим шанувальником Pink Floyd. Можливість наостанок пововтузити розкидані коробки та пожартувати на тему «візьму їх додому для переїзду» – непогана забавка. Але відсутність акторів лишила нас в кінці трохи самотніми. Хотілося теплішого прощання, сильніших оплесків та «вибуху» у фіналі. Адже вони впоралися на відмінно.

На виставу раджу йти усім, хто готовий до незвичайного і вражаючого. Якщо символізм і абстрактність образів вас не лякають – сміливо купуйте квиток, не пошкодуєте. Прихильникам класичного стилю і строгості форм краще лишитися осторонь, аби не розчаруватися у таємничості знаків і глибині послання, що лишає по собі перформанс.

Читайте також рецензію на прем'єру театру на Подолі «Сірі бджоли» тут.

Волонтерка проєкту Theatre.love Наталія Пузиренко.