З біноклем без черги!
message field image

Подобається Theatre.love? Зробімо його кращим разом!

Theatre.love - це соціальний проєкт, що популяризує та розвиває театральне мистецтво України, роблячи театри ближчими до людей. Якщо тобі близька така ініціатива – ти маєш можливість підтримати Theatre.love фінансово і вплинути на його подальше майбутнє.

Підтримати проєкт
Браво!
image
Про своє… для всіх???
46
0
0

Про своє… для всіх???

«Три хороших дівчинки» – це Віра, Надія, Любов, а до них приєдналася ще Правда.

Театр одного актора «AVE» трансформувався в театр «ШУМ», долучивши нових аматорів та змінюючи місця постановок. До Павла Осікова, відомого криворіжцям своїми експериментальними виставами, приєдналися Олена Аракелян (як режисерка), Юлія Середа (як організаторка та художниця по світлу) та актори Сергій Сафрончик, Анна Брікнер та Анна Габрись. Вони вже влітку нашуміли печерним показом «127 годин», де театр поєднався з екстримом, бо не так просто було дістатися до «залу».

А нове творіння мало більш звичний вигляд, хоча і ставилося на імпровізованій сцені в приміщенні тиру. Глядачі мали нормальні умови для камерного перегляду, обійшлися дуже скромними декораціями – стільцями та драбинкою, особливу роль відігравало світло – дуже вдало підсилювало дію, створювало особливу атмосферу, враховуючи, що довелося користуватися переносними приладами, слід віддати належне старанням Юлії Середи, яка відповідала саме за цей аспект. Звук такими ж зусиллями забезпечували Ірина Ляшевська та Владислав Марчук.

Ще я відзначу фінальний епізод з вистави, коли актори зайшли за завісу з поліетилену і рухалися як тіні, це було ефектно. Початок же, коли в повній темряві дівчата говорили між собою про майже інтимне, якось не дуже торкнув.

«Три хороших дівчинки» – це Віра, Надія, Любов, а до них приєдналася ще Правда. Як пояснила ініціаторка заходу, режисерка вистави Олена Аракелян, спочатку виникла ідея, потім Павло написав текст, над сценічним втіленням працювали всі разом. Автори означують своє творіння як перформанс, я б назвала це набором монологів, поєднаних намаганням донести головну думку – про важливість зберігати себе, свій внутрішній світ, вірність собі, надію на краще, любов до себе, віру в себе…

Як це було зроблено? Чомусь здається, що такі посили зі сцени все ж сприймаються відповідно до свого стану і настрою, тема важлива для всіх, це те, про що митці мають говорити, писати, показувати, але почуття всі переживають по різному…

Мені особисто імпонувала гра Анни Брікнер, яка свою героїню Любов все ж подала світлою душею, незважаючи на негаразди, через які та пройшла…

Анна Габрись у ролі Віри намагалася переконати себе та інших у необідності вірити попри все… А чи треба?

Сергій Сафрончик (Надія) вразив пластикою, мімікою, вмінням поіронізувати над сумно-трагічним…

Павло Осіков, зображаючи Правду, не шкодував нікого і нічого, але хіба Правда лише для того, щоб все робити чорним і білим?

Як сказала одна з глядачок, моя колежанка по місцевих екскурсіях Галина Рязанцева, її вразив насамперед акторський запал, з яким передавалися емоції, на її думку, вдалося зачепити за живе, викликати співпереживання…

Подібні дійства цікаві з точки зору пошуку засобів мистецького втілення вічних істин, донесення їх до аудиторії в незвичний спосіб, хоча залишають відкритим для дискусій питання: а чи таким чином творять/доповнюють театр, а чи театральні засоби використовуються для самовираження? І те, й інше має свої ніші й своїх поціновувачів, що і робить сучасний мистецький простір розмаїтим…

Авторка публікації – Олена Школьна

Вас може зацікавити