Пристрасті сильніші за чуму
До відомого пушкінського драматургічного доробку – «Маленьких трагедій» Олександр Бєльський (Криворізький академічний театр музично-пластичних мистецтв «Академія руху») звертався на початку 2000-х, але саме за останні пару років здійснені постановки, в яких відобразилося бачення режисером актуальних ідей, закладених у циклі. Мені пощастило побачити їх: восени 2019-го перед фестивалем «МІМ-СЕСІЯ» відбулася прем'єра, в якій поєдналися «Скупий лицар» та «Моцарт і Сальєрі», а наприкінці серпня 2020-го постав «Дон Жуан».
І от маємо ще одну новинку — виставу, в якій творчо сплелися «Кам'яний гість» та «Пир під час чуми».
Я очікувала традиційного пояснення від автора перед початком, але цього разу він лише з кінця залу дав команду розпочинати, залишивши глядачам самим розуміти і відчувати.
Я вже звикла до виразної сценографії, але знову і знову вражають деякі моменти, як от — світлогра та завіси, які своїми пересуваннями, коливаннями як начебто підсилюють дію та пристрасті, які вирують в душах персонажів. Костюми дуже вдало припасовані до тіл акторів, вони в них вільно рухаються, знімаючи з себе якісь деталі, на очах «переходять» в інший емоційний стан. Музика додає напруження, виражає настрій кожної окремої сцени.
На відміну від вистави з назвою «Дон Жуан», де акцентувалося на рисах знаменитої постаті, зараз була використана оригінальна назва, мабуть, тому, що саме той Гість і приносить розплату за надмірні загравання з вищими силами.
А вищі сили цього разу вийшли на перший план… Майже в усіх епізодах була присутня Смерть, яку майстерно зображав чудовий актор Дмитро Живицький (промовисте прізвище для такої ролі). Цей персонаж, як на мої відчуття мав цікаве трактування: дозволяв гратися з собою, сам грався з іншими, не поспішав забирати тих, хто начебто свідомо пхався чорту на роги, був тим, хто виконує чиюсь ще вищу волю, і має лише в необхідний момент забрати кого належить…
Інші дійові особи, попри свою окрему вагомість, були лише ляльками в чиїхось руках, їм дозволялися власні вибрики, але не переходити виставлені межі…
Сергій Бєльський грав свого Дон Жуана інакше, не як героя, для якого всі перепони нічого не варті, а як чоловіка, який вже й втомившись, просто звично використовує манеру поводження з оточуючими… Павло Михайлюк (Лепорелло) мусив встигати всюди, але не оминав нагоди ексцентрично пофліртувати, його дуже оригінально доповнювали танцівниці, вихід яких прикрасив постановку і пластикою, і динамізмом, і вмінням виграшно показати другорядних героїнь… Діана Зіньковська, яка вже раніше створила неймовірно зворушливий образ Донни Анни, тепер особливо феєричною була в іпостасі фатальної запальної Лаури…
Ще у «Дон Жуані» був мініепізод з «Пиру під час чуми», тоді він сприймався незвично, нині ж був розширений, і стало зрозумілішим виведення на головну роль Смерті… Але на головну роль на сцені, не в житті, бо в ньому завжди перемагають почуття, емоції, пристрасті – те, завдяки чому людина і є людиною, а не лише істотою, яка очікує переходу з одного стану в інший…
Авторка публікації – Олена Школьна
Читай також:
Добра казка – наймиліший подарунок… («Красуня і чудовисько»)
