З біноклем без черги!
message field image

Подобається Theatre.love? Зробімо його кращим разом!

Theatre.love - це соціальний проєкт, що популяризує та розвиває театральне мистецтво України, роблячи театри ближчими до людей. Якщо тобі близька така ініціатива – ти маєш можливість підтримати Theatre.love фінансово і вплинути на його подальше майбутнє.

Підтримати проєкт
Браво!
image
Поговорити на «ІН-ШІ» теми
80
0
0

Поговорити на «ІН-ШІ» теми

Куди звернутися, коли потрібна допомога?!

На прем’єрі перед початком прем’єрної вистави «ІН-ШІ» від директорки театру Золоті ворота прозвучало попередження: «… не знаю чим ще відмовити Вас дивитись виставу», і це ще більше викликало інтересу до перегляду.

На брошурі до вистави можна знайти номери служб підтримки, в які можна звернутися за допомогою у критичних ситуаціях. І саме в момент ознайомлення із кожним номером розумієш, що вистава буде про важливі, неприємні, болючі теми, про які прийнято мовчать.

Сповіді героїв, змусять ніяковіти, співчувати, розгнівають, спонукатимуть бути відкритим, щоб ті хто потребують допомоги не боялися попросити про неї. Як сказала Лілія Цвєлікова «це про віру, довіру, повагу людини до людини».

Актори сміливо та відчайдушно пропустили через себе жахливі події пов’язання із насиллям від рідних людей, вони вивернули душу навиворіт, щоб показати неочікуваний момент зради, передати весь бездонний біль та безвихідь, коли не розумієш як жити далі із тим, що відбулося.

А відбулося те, що героїню Лілії Цвєлікової змусили зробити аборт в підлітковому віці, а далі настали важкі наслідки, як фізичні, так і психологічні, саме тому питання: "а коли ж дітки?» є некоректним. Та після довгих особистих переживань, після мовчазного діалогу з рідним батьком, вона вперше за 28 років життя відчула підтримку, і взагалі, що в неї є батько.

Історія дитини, підлітка із розладами спектру аутизму, у якого на тілі написано «ау», ніби заклик до розмови, який виправдовує батька за незмогу порозумітися із своїм сином: «він хороший, просто йому зі мною важко». Роль виконав Богдан Буйлук, він швидко перевтілювався від одного персонажу грубого гопника до маленької дитини із великою трагедією.
І кожна наступна історія була несхожа на попередню, але всі історії пов’язував спільний біль і переживання, які передавали глядачам. І щоб це дійсно було схоже на діалог, то глядачам запропонували відповідати під час вистави на незручні питання, щоб було встановлено контакт відвертості та довіри із самого початку і до кінця.

Можливо із тексту не стане зрозуміло, чим саме так вражають показані події, чому викликає гострі емоції, щоб це зрозуміти, то потрібно особисто кожному подивитися. У виставі підняти соціально гострі важливі некомфортні теми: інцесту, психологічного та фізичного насилля, булінгу, зґвалтування, про це важко читати і писати, а акторам довелося пропустити через себе і донести до глядача.

Дар’я Твердохліб розпочинає перший монолог ніби вигравши його на пальцях у інших героїв, бо ніхто не хоче бути першим у біді та смутку. Розпочинає вона у сірому вбранні, зовсім непримітному, із заплетеними косами розповідаючи про повсякденність, а закінчує розповідь вже в червоній ошатній сукні з розплетеним волоссям. Із питанням, чи можливо позбутися гніву до ненависного? Ця сукня одночасно символізує біль від зневіри, вона немов кричить про небезпеку, та одночасно сили щоб пережити, але не забути того, що відбулось. Насамкінець звучить пісня з неймовірним виконанням від акторки. Слова пісні, відеоряд, кольори, сама героїня дуже точно відповідають одне одному і складаються, як пазли з однієї картинки. Кожна наступна пісня (а всі пісні виконувались наживо), навіть якщо вона без слів та відео завжди ідеально підходили до всього показаного. Не було відчуття чогось зайвого. А зі спецефектами завжди важливо не перебільшити.

Героїня Анастасії Бабій розказала про силу мовчання, а її пісня розказана мовою жестів. Дівчина навчилася бути глухою та сліпою, щоб вижити після того жаху, що з нею зробила рідна мати. Не хочеться розкривати всіх сюжетів, бо варто подивитися особисто.

Наостанок про свою трагедію говорив герой Артема Пльондер, який розкрився в своїй ролі наново. Саме цей герой відкрив в ньому глибину, відбулось акторське дорослішання. Від його гри неможливо було відірвати очей. Кожен рух був промовистим, та чітко передавав дорослішання персонажа. А перевтілення в жіночий образ, який уособлював бажання догодити матері зробили кінець вистави незабутнім.

Відчувається вплив інших вистав, що йдуть в цьому театрі. Бо кожна з попередніх робіт допомогла розкрити акторів так швидко для постановки цієї вистави, яку зробили всього за один місяць. І вплив «Річарда ІІІ», як зазначила режисерка вистави Андра Каваліускайте також вбачається в окремих елементах. Але при цьому це зовсім ІН-ША не схожа ні на що робота абсолютно в стилі Золотих воріт, про важливе, живе, болісне, соціальне.

Авторка – Яна Ягніченко

Вас може зацікавити

Гіркий мед сірих бджіл

Сам собі театр