69
0
0

Олексій Кужельний та актори майбутньої прем'єри театру «Сузір'я» про виставу та театр.

Велике інтерв'ю з Олексієм Кужельним, Сергієм Петько, Іваном та Альоною Завгородніми ексклюзивно для Theatre.love.

У театрі «Сузір’я» готується нова вистава за мотивами поеми Гете – «Фауст». Ексклюзивно для Theatre.love режисер вистави, Народний артист України, Кужельний Олексій Павлович та актори – Сергій Петько, Іван та Альона Завгородні розповіли про прем’єру та театральну діяльність в цілому.

Олексій Кужельний,режисер

– Олексію Павловичу, свою першу виставу «Оленчине щастя» ви поставили ще в 1982 році. Розкажіть, як змінився театр з того часу, як змінилися глядачі?

Олексій Павлович: Я не знаю, чи є такі виміри: як змінюється театр і чи можна в мистецтві знайти точні ознаки тих змін, які відбуваються. Хоча, я можу сказати, що дуже помітно змінилася міра умовності в театрі. Якщо колись, коли ми вчилися в інституті, для телефонної розмови потрібно було чітко набирати шість або сім цифр, то сьогодні, розмовляючи телефоном, його не обов’язково тримати в руках, актор водить руками, а глядачі вже знають, що це телефонна розмова. Так само колись всі артисти курили цигарки на сцені і, коли куріння в приміщеннях заборонили – був страшенний шок – куди дівати руки, що з цим робити. Сьогодні вистави більше не потребують цього, а якщо у виставі курять, то роблять це умовно. Сьогодні мало чого потрібно пояснювати глядачеві, можна натякнути, а він вже набагато краще все розуміє. Розуміє не тільки з тексту, а й зі сцени. Цінує мову пластики, цінує контрапункт музики, тексту. Я думаю, що глядач став набагато професійнішим і це головна ознака того, що змінилося за цей час.

– Як і чому ви вирішили стати режисером?

Олексій Павлович: На зло. Насправді, у моєму оточенні було багато митців і я бачив вистави Афанасьєва, Малахова – покоління тодішніх молодих режисерів, які тільки починали свою роботу. Я тоді якраз закінчив автодорожний інститут і в ті часи потрібно було відпрацьовувати своє навчання. Тому я відпрацював три роки, а тоді вступив у театральний інститут. З того часу, сподіваюся, – це моє покликання, а не робота і не якийсь там вид забаганки чи розваги. Велике питання – довести працю в театрі до покликання і до служіння. Всі артисти, які працюють в театрі «Сузір’я», (за 30 років – 262 артисти, народних, заслужених, талановитих, молодих) – це все люди, які приходять не за грошима, а заради реалізації свого покликання.

– Сергію, Альоно, Іване, а чому ви вирішили стати акторами?

Сергій: Я вступав у 1991 році і першими у Радянському союзі починалися вступи у творчі ВУЗи, а так як я із родини акторів, то думав, що спочатку вступатиму до театрального, а потім на юридичний факультет у технікум готельного господарства. Але я вступив в театральний і мені вже було лінь деінде вступати.

Альона: Я з дитинства говорила: «Я хочу бути артисткою або туристкою». Тому що я з Севастополя, а у нас там гори, скелелазіння – такий собі спортивний туризм. Не просто ходити пішки, а мотузки, карабіни, рюкзаки, намети, змагання. Ми входили в команду міста і завжди представляли його на змаганнях. Тому у мене було два шляхи – або артистка, або туристка. У мене не було творчих родичів, тільки моя тітка по татовій лінії колись співала, але я про це не знала. Мабуть, природа наділила, і я весь час займалася танцями. А ще, я з 9-го класу навчалася в театральному класі. Після цього довелося обирати, куди далі, Київ чи Дніпро і я обрала другий варіант. 

Іван: У мене така історія. Коли я був малий і прийшов час обирати життєвий шлях, батьки мені сказали: «Йди вже куди-небудь», а я тримався ідеї, що професія, якою ти займатимешся по життю, має бути не тільки тим, чим ти заробляєш гроші, а й тим, що тобі подобається, твоїм призначенням. Я дуже боявся, що оберу собі не ту професію, буду сидіти, писати «бумажки», мені це не подобатиметься і я все життя буду нещасною людиною. В подібних роздумах я знайшов для себе акторську професію, взагалі театр, який є синтезом всього. Тобто можна поєднати різні напрямки виразності. І я, не знаючи, що таке театр, акторська чи режисерська професія, пішов просто навмання. І вже вступивши до Карпенка-Карого, вивчився і якось-таки став актором.

Сергій: Він про себе не скаже, але він унікальна людина і у нього є надзвичайна здібність – він, не знаючи гри на музичному інструменті, одразу на ньому зіграє. Абсолютно не вміючи і не навчаючись, на будь-якому інструменті.

Іван: Це правда. Мені казали, що я навіть на вербі зіграю.

Сергій Петько, актор

– Розкажіть про Вашу прем’єру «Фауст»

Олексій Павлович: Це вже, напевно, третій рік роботи над цією прем’єрою, навіть претенденти на ролі змінилися, і тепер, я сподіваюся, що ми дійшли до того складу, який нарешті випустить цю радість. Це вино, шампанське має дозріти. І коли воно буде готовим вибухнути, тоді ми вийдемо на сцену. Але, звичайно, ми плануємо показати виставу в наступному, вже 32-му театральному сезоні нашого театру.

За ці роки в мене декілька разів змінилася думка, про що, власне, написав цю п’єсу Гете. Я бачив багато реалізацій цього тексту, найкоротша його версія була у Німеччині. Їх страшенно хвилювала тема відновлення тих речей, які вже вдалося подолати, – це фашизм, прояви молодіжної жорстокості, популізм тощо. Сьогодні, існуючи на початку становлення інформаційної цивілізації, ми не сповна розуміємо, що таке Інтернет. Кожна людина тепер має кнопку, якою вона може знищити людство, завдяки тому, що може зібрати необхідну інформацію через інтернет. І ми бачимо, як сьогодні впливають на свідомість людей, їх вибір, не тільки в ліках, їжі, а й в політичній орієнтації, обранні своїх ідеалів. Тому постає питання людської відповідальності за свої вчинки, свої пошуки. Відповідно наш Фауст – людина, відзначена найвищою винагородою в науковому світі і він розуміє, що відповідальність за те, що ти придумав, починається ще до того моменту, коли ти почав це відкривати. І прикладів таких дуже багато, наприклад, сам Нобель винайде щось дуже потрібне для простого життя, а закінчиться це тим, що цей винахід стане трагічним для людства. 

Ми спокійно, з гумором, весело, бавлячись, ззовні нагадуючи якусь дитячу гру, забавку, говоримо про доволі серйозні речі. Сподіваюся, що це буде мати якийсь відгук у глядачів, бо простими гаслами в найпопулярніших виданнях ми нічого не досягнемо. А в умовах театру ми можемо показати людині, що з нею може статися і що від неї потрібно всьому світу, а не лише родичам, колегам, сусідам. Тому що світ став безмежним і людство має усвідомити себе єдиною сім’єю поза всілякими кордонами: матеріальними, духовними, науковими, релігійними, світоглядними. Треба розуміти, що ми всі живемо в одному домі, єдиною родиною.

– Сергію, Альоно, Іване, розкажіть про ваших героїв у «Фаусті». Кого ви граєте?

Сергій: У цій виставі є два основні герої – Фауст і Мефістофель, але там ще є й багато інших персонажів, яких грають Альона Завгородня та Світлана Штанько. Я граю Фауста. Він людина у віці, набагато мене старший від мене, за своєю природою він науковий хробак, трохи пришиблений, тому що лише такі люди у цій професії можуть отримати знання і досягти висот, але в той же час він розуміє, що нічого не досягнув у житті, тому що у порівнянні з таємницями Всесвіту, те, що він знає – це нічого. І це його пригнічує, тому він вдається до дивних речей, таких як виклики духів, продаж своєї душі і все заради того, аби пізнати істину.

Альона: Взагалі у мене всі жіночі ролі, відьми, духи. І це як з Інтернетом. Я вважаю, що якщо в людини немає стержня, то Інтернет для неї небезпечний, а якщо є – то не страшний. І зараз спостерігається тенденція: одні – використовують Інтернет для розвитку, а інші – для розваг; ми можемо знайти щось корисне, а можемо знайти розпусту. І моя героїня вважає, що пізнала Інтернет через Мефістофеля і Фауста, тобто їй дали цей заборонений плід, це як людину можуть зіпсувати гроші.

Іван: Мефістофель – це такий персонаж... Я, наприклад, у Театрі на Подолі граю Голохвастова, можу їх порівняти. Ось, якщо говорити про Мефістофеля і Голохвастова, у них є спільна риса – кожного вважають поганою людиною. Але, мені здається, не можна сказати так однозначно, що Мефістофель поганий. Він – втілення уяви людей які його оточують. Вони хотіли бачити перед собою багату людину – він нею став. Мефістофель – плід уяви, бажання Фауста. Він може бути будь-яким, яким ви хочете його побачити. Він був би іншим, якби людям це було потрібно. Це як бути Мадонною, бо коли ти в шоу-бізнесі –  ти маєш бути напоказ, маєш дотримуватися якихось речей, бути завжди тим, ким тебе хочуть бачити. Мефістофель – не головний герой, він прийшов допомогти, але це персонаж, якого насправді не існує, його створили люди і якби не було людей – не було б і його. Грати уявного персонажа дуже цікаво, адже тобі треба вкласти якийсь меседж, хоча, звісно, що ми не будемо влаштовувати мораліте.

Іван Завгородній, актор

– Ви зараз працюєте у різних театрах і берете участь як у класичних постановках, так і в сучасних.  Розкажіть, будь-ласка, чим відрізняється робота. Можливо, десь легше, десь складніше, чи немає таких категорій? 

Іван: Немає таких категорій. Мені здається, що нам потрібно повертатися до класичних основ, тому що там все пов’язано. Якщо ви почитаєте класичні п’єси, то зрозумієте, що прізвища, імена не даються персонажам просто так, і якщо загуглити ім’я того чи іншого персонажа, то ви матимете реальну характеристику цієї людини. Якщо брати сучасні постановки, можливо, епоха постмодернізму так впливає, але все робиться з посиланнями до чогось іншого, тобто ми не поєднуємо початок з кінцем, а робимо кліпово. У виставах навіть може бути відсутня сенсова складова, це все більш поверхнево-емоційна демонстрація візуального або звукового ряду. І це заради того, щоб чимось шокувати, якось привернути увагу. Не обов'язково, звісно, але така тенденція існує.

Альона: Я закінчувала режисуру і можу сказати, що зараз тенденції вистав йдуть у сторону масового видовища. 

– Олексію Павловичу, розкажіть, а як різниться робота над різними видами постановки з точки зору режисури? 

Олексій Павлович: Ви хочете, щоб я розказав всі секрети своєї багаторічної роботи? Єдине, що хочу сказати – сьогоднішня світова тенденція – це те, що жанр вистави все частіше нагадує салат, борщ, що завгодно. Тому що має бути щось веселе, всередині щось серйозне і проблематичне, накінець – трагічне, таке, щоб неможлво було втримати сліз, а в самому кінці – мелодрама, щоб всі хвилювалися, переживали. Тобто людина сьогодні хоче палітри почуттів. І театр це прекрасно діагностує, модернізує, і пророкує. Це не тільки питання жанру, а й покликання театру, те, що насправді приводить людей в театр.

– Як ви ставитеся до сучасних тенденцій у театральній сфері?

Іван: Є дуже хороші прояви сучасного театру, але загалом, якщо дивитися глобально, то зараз театр пішов за глядачем. Я вчився в Едуарда Марковича Митницького і він нас закликав, щоб ми робили те, чого хочеться нам, а глядач вже підтягнеться. Така позиція була завжди. Але зараз театр пішов за глядачем і дає йому все, що він хоче бачити. І це, мені здається, шлях не туди.

Альона: Я людина-меломан. Все має право на існування, але хочеться, аби все-таки вистави були більш інтелектуальними та піднесеними, щоб виходити з театрів із катарсисом і тим, що я далі хочу жити. 

Сергій: Насправді існують театри двох видів – хороші і погані. У хорошому театрі – все хороше: і сучасне, і класика, і експерименти. А в поганому – все погане. Люди дивляться якісні матеріали і лише тоді ходять до театру. На класику люди підуть тільки тоді, коли це буде щось нове, якісне, цікаве. Хоча, в принципі, глядача на комедіях не виховаєш. Його треба виховувати на драмах. 

Альона Завгородня, актриса

– Альоно, Іване, Сергію, чи є ролі, які ви мрієте зіграти?

Альона: Я б хотіла зіграти Марію Магдалену. Мені цей персонаж дуже подобається, тут все можна виразити.

Іван: Мені б дуже хотілося зіграти Джеймса Бонда, але з української літератури. Я не знаю, чи взагалі є щось таке написане, але його, як героя, всі люблять, він крутий, зі всім впорається. Але знову ж таки, я не знаю, чи є театральний Джеймс Бонд.

Сергій: Ми – актори, а значить ми трохи марнославні. Це гріх, смертельний гріх. Але, я думаю, кожен хоче зіграти щось таке, що б залишило слід в історії.

– Чи є вистави, які б ви порекомендували подивитися кожному? Або які вистави вас найбільше вразили?

Іван: Колись була вистава Юрія Одинокого – «Мелкий бес», яка мене вразила, а зараз я, на жаль, спостерігаю сумну історію – режисери і актори хочуть повторити або бути схожими на когось. І всі намагаються робити щось знайоме. Але в Театрі на Подолі є вистава «Хіба ревуть воли як ясла повні?» режисера Віталія Малахова і мене вразив вибір такого матеріалу. Мені здавалося, що українських авторів дуже важко ставити і на це цікаво подивитися. 

Сергій: Я думаю, що ми – актори – мало ходимо в інші театри.

Альона: Взагалі найбільші враження були від «Майстра і Маргарити» та «Служанки». Але попередні роки я не ходила до інших театрів, нічого не дивилася і своїх колег по цеху не бачила, а зараз, за останні три місяці, я подивилася з десяток вистав, і мені дуже сподобалася вистава у Театрі на Печерську – «Відрада та втіха» Олени Лазович. Після цієї вистави все єднається, ти відчуваєш єдинство з природою, єдинство зі всіма. І струни душі там зачепили. А які була історія, події і що вони переживали. І при цьому вони не кричали на весь світ «Ми робимо гарну справу».

Вас може зацікавити